Родичі - Моріц Жігмонд
Картини були розвішані з неабияким смаком: яскраві барви молодих митців ніби оживляли постаті людей на старих полотнах. Створювалось враження, ніби ці люди бродять серед рухомих хмар.
— Це мама...
Пішта глянув на портрет і з мимовільним страхом озирнувся на матір. Вона іноді втручалася в розмову, не менш розумно й рішуче, ніж донька. А на картині вона здавалася якоюсь королевого зі сніжно-білим.волос-сям, зібраним у високу зачіску й увінчаним невеликою діадемою. Холодні голубі очі дивилися з портрета з тією ж удаваною доброзичливістю, що й у житті... Тільки важкої ходи не видно...
— А це я...
— Який . жах! — вигукнув Пішта, не в силі стриматися.
Всі засміялися.
— А мені подобається,— сказала Магдалена. їй подобається... Отже, портрет гарний?
Пішта знову глянув на нього. Підстаркувата канцелярська панночка... Дивиться суворо, пишаючись тим, що ніколи не робить помилок у підрахунках.
Пішта відвернувся. В портреті справді була схожість з оригіналом. Йому стало боляче від усвідомлення того, що цій жінці зовсім не властиві бурхливі емоції. Яка чарівна в порівнянні з нею Ліна зі своїм сором'язливим невіданням...
— А це — мій чоловік.
Чорнобородий здоровань — викапаний Свенгалі Пішта раптом зрозумів, що ці дві істоти не можуть бути чужі одна одній. Не можуть! Свенгалі боїться цієї жінки. Варто приглянутися до його очей: промені його погляду мовби ховаються в глибині зіниць... Пішта ще раз подивився на канцелярську панну та на боязкого Свенгалі. Дивна пара... Все навпаки: не Свенгалі робить щось із Трільбі, а вона, медіум, нав'язує гіпнотизерові свою холодну волю.
Двері із салону відчинялися в іншу кімнату, трохи меншу. Це була їдальня. В ній теж висіли картини, але Пішта вже так утомився, ніби побував на виставці. Він знемігся, розглядаючи силу-силенну полотен, що, здавалося, воювали одне з одним. У їдальні він помітив кілька гарних бронзовцх статуеток: лев, два гладіатори, що борються, фігурка жінки, яка потягається. І тут же — зовсім простий буфет; такі буфети продаються в першо-му-ліпшому меблевому магазині. Пішта затримав на ньому погляд. Магдалена це помітила й усміхаючись сказала:
— За моїм проектом.
— Гарний. .
— Я вважаю — квартира призначена для того, щоб у ній жити. Меблі мають відповідати своєму призначенню.
Цим, безперечно, було сказано все. Але Пішта замислився над словами Магдалени. Знову подивився на бу
1 Свенгалі — персонаж з роману "Трільбі" англійського письменника Юмор'є.
фет. Прекрасно відполіроване дерево, розсувні дверцята, чудове грановане скло... І все-таки звичайнісінька вітрина...
Він усміхнувся і вперше в житті спокійно подивився на Магдалену.
— Невже все тут таке надійне і разом з тим легке, прозоре?
Магдалена мигцем глянула на нього.
— Все, що я хочу показати. І відвернулася.
Пішта відчув, що вона виказала себе, і зрадів. Так, правильно. Звичайно, є речі, які виставляються на вітрину, а є й такі, які приховуються...
— У нас тут іще дві кімнати — курильня й чоловіків кабінет. Хочете поглянути на сад?
Запитання Магдалени прозвучало так, ніби в цей момент вона щось відривала від себе, чогось зрікалася. Пішті враз сяйнуло: його запрошено не як гостя, а як покупця, що має оглянути будинок.
Магдалена пішла засвітити електрику. їй довелося повернутися до холу; вона трохи забарилася там біля вимикача.
Тим часом усі вийшли на веранду — великий круглий засклений майданчик — і почали вдивлятися в темряву. Вечір настав недавно, і нічна імла ще не здавалася безпросвітною. В сутінках виднілися обриси якихось предметів, ледве вгадувалось, що попереду розкинувся гарний сад, порослий густими кущами. Він прекрасний ще* й тепер, пізньої осені.
Та ось на веранді спалахнуло сліпуче світло. Водночас загорілася потужна лампа на подвір'ї. Ліхтар був підвішений високо на залізному стовпі посеред двору. Його промені, мовби за помахом чарівної палички, вихопили з темряви купу трояндових кущів. Листя вже обсипалося, але троянди де-не-де іще квітли. Цей розарій видався Пішті таким розкішним, що він розгубився. Нічого прекраснішого він.ніколи не бачив. Пішта мовчки милувався квітами. Промені ліхтаря освітлювали тільки сад,— мабуть, так було задумано... Огорожа й сусідня вілла потопали в темряві. А тут горіло сліпуче світло, і все, на що воно лилося, було казково гарне...
— Ви не застудитесь, моя люба? — спитав дядько Кардич.
Пішта з ревнивим занепокоєнням глянув на Магдалену. Йому стало прикро, що не віц перший потурбувався про неї...
Світло погасло.
— Ну, то укладімо попередній контракт,— сказав дядечко Кардич, вийнявши ручку.
— Мені б дуже хотілося подивитися все це разом із дружиною,— трохи збентежено мовив Пішта.
— Ви ще встигнете це зробити,— люб'язно відповів дядечко Кардич, заповнюючи контракт.
Пішта стояв ні в сих, ні в тих. Він був приголомшений. Усе це — мовби чарівний сон... Він зі страхом очікував моменту, коли буде названа ціна. Гадав, що, почувши її, схопиться з місця й утече. Та коли дядечко Кардич назвав суму, Пішта розгубився — вона була мізерна. За такі гроші можна купити чиновницький будиночок...
Пішта подивився на Магдалену та її матір. Обличчя Магдалени було непроникне. Вона, очевидно, вже давно в курсі справи. Але мати мовби скам'яніла, і сиділа непорушно, скидаючись на мумію... Пішта опустив очі. Йому було соромно. Адже сума становила хіба що половину тієї, яка була витрачена на будівництво вілли.
Та сперечатися не можна. Не заявляти ж, що він не згоден купити віллу за цю-ціну: мовляв, хай вони заправлять за неї такі гроші, щоб він і думати не наважувався про купівлю...
Пішта підписав контракт. Спочатку поставила підпис Магдалена — як продавець, а потім він — як покупець.
Разом — два серця... І після всіх дядечко Кардич — як свідок.
Сьогодні він, Пішта, на коні, йому намагається догодити сам, Кредитний банк. Вчора, звичайно, він був для них лише бідним родичем... А сьогодні — вони для нього!..
Дядечко Кардич почекав, поки висохне чорнило, склав контракт, сховав його у великий шкіряний гаманець, який запхав у внутрішню кишеню.
— Завтра-післязавтра зайдеш у банк,— сказав він,— і ми доведемо справу до кінця.
Коли вони виходили, Пішта не смів оглянутися, немов злодій, що несе здобич, навіть не знаючи, чи варта вона того.
В саду росли величезні кущі самшиту. Як пощастило Боронкаї роздобути ці вічнозелені рослини і як прижились вони на такому грунті? І алое теж. Невже все це тепер належить йому? Чи Боронкаї викопають усі рослини й повезуть із собою?.. А де взяти стільки грошей, щоб посадити нові?
Дядечко Кардич одвіз Пішту додому. Його великий автомобіль ніби розсував будиночки, що стояли обабіч вулиці. Міцно й шанобливо, навіть більше того — вдячно,— потис Пішта .руку дядечкові Кардичу. Але десь у глибині душі ворушилося нове почуття: він — незалежний! Тепер у нього є власний будинок, куди можна запросити і Кардича, і всю його компанію. Він, Пішта, поступово проникає в їхнє середовище...
Поступово?! Та хіба буває швидший темп?!
— Сервус, сервуо, любий дядечку! Сервус!
І Пішта обома руками знову потис руку старого. Він зачекав, поки дядечко Кардич сяде в автомобіль і поїде. Йому забракло рішучості відразу повернутися й піти додому.
"Стою тут, мов якийсь лакей",— подумав Пішта й засмучений ввійшов у двір.
Добре було б знати, чи не так?.. Слід розібратися кінець кінцем, у яких же стосунках він із цим світом? У всякому разі, ^залежності він не має.
Але розмірковувати над цим не було часу, він уже відчинив двері передпокою. Ліна саме поралася на кухні. Що вона там робить? Адже немає ще й шостої години... Вічно сидить у цій клятій кухні.
— Сервус, голубонько,— мовив Пішта ласкаво й поцілував Ліну, яка старанно витирала чашки.
— Ці теперішні служниці ні до чого не здатні,— сказала Ліна замість привітання.— Навіть сніданок не може зготувати. И досі ніяк не запам'ятає, що Берціко не любить молочну плівку на каві. А для Ечі слід варити дуже слабку каву, майже зовсім світлу... Кобилу швидше можна навчити, ніж це бидло.
Служниця стояла в кутку, понуривши голову, з виразом затятої впертості на обличчі. Це була тиха, мовчазна дівчина. Пішта ніколи досі не звертав на неї уваги, не думав про те, чому вона така... Чи й справді ні до чого не зугарна, чи просто байдужа? Чи неуважна, бо має якийсь свій клопіт? Либонь, не звикла до міста, додому їй хочеться, в село... Хіба що сам господь знає, в чому її біда... Але як може Ліна так грубо розмовляти з дівчиною? Невже не боїться, що та...
Як по правді, Ліні не було чого боятися: не могла їм зробити нічого поганого ця покірна, мовчазна дівчина. Однак Пішта вже знав: треба з повагою ставитися, до ма^и незнайомих простих людей, ба навіть до окремих осіб з цієї маси, тому що кожна така особа — представник народу, а право на владу належить народові... Він досить довго 'перебував у російському полоні, щоб це зрозуміти. Та не всі пройшли цю школу, і багато хто —" зокрема, жінки — нерідко ставляться до простих людей погордливо й деспотично.
Пішта не хотів, щоб Ліна при ньому лаяла служницю, йому був прикрий такий тон дружини. Проте не міг він і приструнчити Ліну — адже не годиться підбурювати дівчину проти господині. Господиня є господиня...
З глузду можна з'їхати!
— Ходімо звідси, голубонько,— сказав він Ліні лагідно, але твердо, і рушив до маленького передпокою, а звідти — до вітальні, вмикаючи скрізь світло. Ліна відчула щось незвичне в Піштиному голосі й подалась слідом, гасячи усі лампочки. Якби вони йшли просторим передпокоєм, холом, анфіладою великих кімнат і залів, якби Пішта засвічував кришталеві люстри, можливо, Ліна гасила б їх з великою втіхою. Але в їхній квартирі світили тьмяні, маленькі лампочки, і дружина, гасячи їх, чимраз дужче дратувалася. Нарешті зупинилась і сердито сказала:
— Навіть два кроки не можеш ступити, щоб не вмикати світло?! Невже боїшся, що розквасиш носа об розкішні меблі?..
Вона рвучко обернулася й знов подалась на кухню.
Пішта важко зітхнув, підійшов до письмового столу і вийняв з коробки сигару. В голові роїлися безладні думки, душу охопив неспокій. Ліна дуже не любила, коли чоловік курив удома — потім доводилося довго провітрювати кімнату. Але Пішта все-таки закурив, бо йому хотілося зробити щось незвичайне.
