Родичі - Моріц Жігмонд
Д в Угорщині не знають, що таке справжні вибори. Кожна людина, яка володіє депутатським мандатом, одержала його або за громадські заслуги, або за заслуги перед урядом. Тут основним є не знання справи, а благонадійність. Головне мірило благонадійності — родинні зв'язки. Чим менше знається людина на політичній науці, тим надійнішою її вважають. Тут потрібні тільки мовчазні машини для голосування. Наші громадяни завжди були безправні: був час, коли їх силоміць примушували голосувати. Засідання парламенту пусті й безпредметні не тільки тепер; вони були такими самими й тоді, коли влаштовувались театрально-парадні збори і переповнений зал слухав присяжних ораторів. У ті часи опозиції не було. Опозиція, здатна сформувати свій уряд, виникла тільки як випадкове явище. Якщо тій чи іншій опозиційній коаліції вдавалося прийти до влади, це аж ніяк не означало, що стався якийсь переворот. На поверхню знову й знову випливали темні люди. їхня діяльність не приносила ніякої користі нації та державі. Вони, по суті, робили те саме, що й попередня урядова партія.
Коли ж настане перелом у житті нації? Правда, журналіст говорив, що до справи починають братися молоді; якщо комусь із них удасться коли-небудь увійти в уряд, то, можливо, він зуміє чогось добитися. Але як ще далеко до того!
"Сьогодні,— провадив журналіст,— віяння в світовій політиці такі, що певне рішення міжнародних питань призводить до цілковитого розладу економічних сил малої країни або спрямовує їх по такому шляху, що країна в своїй внутрішній політиці має менший суверенітет, ніж окреме місто в рішенні загальнодержавних питань. І байдуже, за що голосує, що вирішує парламент: темп життя визначається міжнародними угодами... Парламентаризм утратив свою силу, він став місцевим явищем. Отже не залишається нічого іншого, як звільнити місця для кількох людей, що очолюють уряд і здатні зробити що-не-будь для нації. А може, знайдуться й великі буксири, які зрештою витягнуть кудись країну..."
Пішта роздивлявся обличчя віце-губернатора. Таж у нього фізіономія заможного селянина! Шкіра засмагла, в червоних прожилках, немов дублена... Воно й не дивно —адже віце-губернатор часто їздить на полювання, перебуває на свіжому повітрі... Чи прочитав він за своє життя бодай одну книжку? Чи має він хоч якесь уявлення про літературу, про науку? Навряд... Він цікавиться тільки своїми дріб'язковими справами, не бачить далі свого комітату, та й тут не завжди здатен усе до пуття обміркувати й запровадити в життя. Він розв'язує всі справи за строго визначеною бюрократичною схемою. Йому зроду не зрине в голові, скажімо, думка про те, як забезпечити працею тридцять тисяч безробітних, що живуть у комітаті... Тридцять тисяч сільськогосподарських робітників, найкраща робоча сила. Вони могли б прокласти-в країні нові шляхи, побудувати нові школи, музеї. Але нікому залучити їх до роботи. Потрібна єдина воля та енергія, які —спрямували б усі зусилля до єдиної мети. З допомогою тільки оцих тридцяти тисяч робітників можна оновити країну. Вони скопали б карстові гори Піліша й засадили б їх лісами; зорали б Хортобадь і зробили родючими солончакові землі; вони могли б у десять разів збільшити Угорщину, не розсунувши її кордонів. їхня праця здатна збагатити країну й створити рай на цій рівнині туги та безплідності. Але де та людина, якій стане снаги взяти в свої руки долю нації, людина, в якій живі національні почуття?.. Тридцять тисяч робітників цілу зиму сидять у своїх жалюгідних нетоплених халупах, сидять, не скидаючи овечих кожухів, чадять паскудним контрабандним тютюном або махоркою... Нема в них ні землі, а ні худоби. Вони не знають ніякого ремесла, їм нікуди докласти рук...
Як може спасти цьому віце-губернаторові на думку стати покровителем ремесел? Він не знає, що це таке, і знати не хоче. І тільки коли після довгої та важкої зими настає довга й важка весна, коли вичерпуються запаси навіть посівного зерна, коли в людей уже немає шматка хліба, коли вже назріває бунт,— тільки тоді він і подібні до нього діячі починають думати про допомогу голодним. Завезуть п'ятсот вагонів картоплі й розпродають її по п'ять-шість філерів за кілограм. Бо інакше запалають червоні заграви...
Пішта намагався прогнати ці думки. Чому він не може бути таким угодованим і опасистим, як віце-губернатор, чому не може спати так безтурботно? Адже віце-губернатор, певне, спав би спокійно, якби навіть горів ґанок сусіднього будинку. А якби й пробудився, то сказав би: "Ет, сюди пожежа не перекинеться..."
Може, все це діється з ним, Піштою, через те, що він випив вина?.. Чи голова паморочиться від гіркої отрути, яку влив йому в душу колишній однокласник?
"Якщо парламентський кореспондент виставить у нас свою кандидатуру,— казав журналіст,— проти нього, безперечно, відразу висунуть кандидатуру якогось невідомого поміщика". 8
За цими словами крився і біль, і жаль. Той поміщик невідомий тільки журналістові. В своїй окрузі його знають усі. Там добре знають, хто цей землевласник! Приміром, він володіє двома тисячами хольдів землі. Навколо цих двох тисяч хольдів обертаються інтереси маси людей, починаючи від хазяїв комітату, що полюють на дурня, який би наважився пройти через тортури виборів. Той дурень іде на величезні витрати й залазить у борги, з якими навряд чи коли-небудь у житті розплатиться. Заради того, щоб стати депутатом, він занедбує своє господарство... робить це свідомо... Він стає чужим для своєї сім'ї: вибившись із звичної колії, починає жити на широку ногу, не рахуючись ні з правилами пристойності, ні з моральними засадами. Він вечеряє в ресторанах; успіхи в жінок розбещують його... Та коли кінчається строк його депутатських повноважень, він залишається ні з чим.
Чого варта в порівнянні з цими "легкими" успіхами можливість домогтися якихось практичних результатів? Нічого. По-перше, такий депутат зовсім не розуміється на справі; він навіть не знає, що треба робити саме йому. Адже добрим господарем він ніколи не був. Він був і лишається звичайним угорським панком, який хизується тим, що ніколи й нікому не слугував... А на той час, коли він хоч чогось навчиться з гіркого досвіду, він уже все одно нічого не виграє, а тільки може втратити ще більше. Маєток його проданий. Майже над кожним хольдом землі, чия б вона не була, тяжіє борг щонайменше в п'ятсот пенге. А це вдвічі більше від тієї ціни, за яку можна продати землю...
І ні кредитор, ні позикова каса, ні банк нічим не спроможні зарадити його лихові. Продати землю з молотка? Ніхто її не купить... Проте досить тридцяти поміщикам відмовитись сплачувати проценти — і будь-який провінційний банк збанкрутує.
Що ж у такому разі можуть зробити люди?
В парламенті Пішта зустрів одного свого приятеля,-колишнього поміщика. Він був добрим господарем, мав чудову шгемінну худобу, сіяв зерно і збирав багаті врожаї. Порівняно з сусідніми землевласниками це був просто взірцевий господар. Улітку після жнив Пішта, об'їжджаючи школи своєї округи, бачив нескошені, занедбані ділянки, які не давали й сорока кілограмів зерна з холь-да. А Піштин приятель навіть цього року зібрав урожай, більший, ніж деінде. Нещодавно, в зв'язку із смертю одного з депутатів, його обрали в парламент. Кандидатуру висунув і підтримав банк,' якому він заборгував двісті сорок тисяч пенге... за шістсот хольдів землі. Приятель сподівався, що, ставши депутатом, зуміє якось розквитатися з цим боргом.
Як молодий депутат, він вважає своїм обов'язком сидіти на всіх засіданнях парламенту, слухаючи, як переливають з пустого в порожнє... Вдома, бувало, він прокидався рано-вранці, йшов у хліви, наглядав за тим, як годують худобу. А тепер його наймити роблять, що самі схочуть. Якщо він залишиться депутатом надовго, його спіткає така сама доля як і інших — тобто він розориться дощенту. І з депутатства йому не буде ніякої користі, бо він не має до нього хисту, навіть промовляти не вміє. А вміє тільки господарювати і лише завдяки цьому не заліз торік у нові борги. Він дістав двадцять пенге прибутку з кожного хольда землі, тоді як інші поміщики мали збитки. І чим більше землі, тим ці збитки більші. Жоден із поміщиків не прагнув стати депутатом. Адже вибори обходяться щонайменше в двадцять тисяч пенге. Хто може собі дозволити викинути такі гроші заради скороми-нущого успіху? А як будуть нові вибори? Знову викладати двадцять тисяч пенге?..
Піштин приятель на це зважився. Але що буде далі?..
Колись казали: хто добре господарює у себе вдома, той добрий господар і в державі.
Та насправді, це зовсім не так. Звідки знати звичайному сільському господареві, чого потребує країна? Звідки йому знати державну економіку? Та якби й знав, однаково був би неспроможний щось зробити. Адже голосуй ватиме він у загальній масі. Уряд одержить на один голос більше — тільки й того. Якщо ж він хоч раз виступить проти чогось, йому доведеться переходити в опозицію. А що робити поміщикові в опозиції? Та навіть як і перейде він до неї, однаково нічого не змінить; опозиція настільки нечисленна, що їй ніколи не вдається провалити жодної урядової пропозиції. З-поміж двохсот сорока п'яти депутатів-опозиціонерів усього двадцять п'ять...
Залишається єдине: примиритися з тим, що нічого не можна змінити.
Державна колісниця рухається й рухається. Власне, це вже не колісниця — це автомобіль... а ще точніше — вантажна машина. Хтось сидить за кермом і спрямовує її туди, куди йому заманеться...
А може, ця машина не рухається? Може, вона стоїть собі в гаражі, а водій сидить десь у барі або поїхав на полювання? Хіба не однаково?..
Ніч здалася Пішті дуже довгою. Віце-губернатор спав розкривши рота й солодко сопучи.
Ну що ж, хоч-не-хоч, доведеться погодитись із тим, що ти — тільки чиновник; чиновник, який не спроможний зробити щось корисне для своєї країни. Тож постав перед собою єдину мету — чимскоріше матеріально забезпечити власну родину. Адже дружина й двоє дітей — нелегкий тягар...
Усю ніч Пішта не склепив очей. Дивувався з того, як спокійно й солодко спить віце-губернатор. Немов дитина, яка не знає ні турбот, ні горя. А втім, хіба він має якісь великі турботи? Живе в розкошах, неначе ангели-охо-ронці осіняють його своїми крилами, захищаючи від знегод.
