Родичі - Моріц Жігмонд
Ж"! Цей жарт—усього тільки привід, щоб позбутися Макроці. Пішта навіть здригнувся. Може, й на нього чекає така сама доля?.. Слід бути дуже обережним, не припуститися бодай найменшої помилки. Коли захочуть його усунути, будуть сікатися до кожного промаху...
— Але якщо в тебе не забракне спритності і ти зумієш укласти вигідну угоду — вілла варта того, щоб її придбати. Сподіваюся, все буде гаразд. На світі немає нічого неможливого. Якщо тобі пощастить, то в тій віллі твоїй дружині і дітям добре буде житися...
Підійшло кілька незнайомих людей, і Баліит замовк.
Пішта так розхвилювався, що не міг далі залишатися в казино й слухати базікання майора та його приятелів. Він непомітно вислизнув на вулицю й подався в управу.
Зустрівши там доктора Петерфі, почав розпитувати його про свиноферму й довідався про страшні речі. Справжнісінька афера!.. Вілла Боронкаї побудована із решток матеріалів, які залишилися після будівництва ферми. Це — незаперечний доказ проти Боронкаї, який був її директором.
Пішта не відразу зрозумів суть справи. Однак на нього війнуло таким холодом, що йому раптом захотілося мерщій бігти додому, до Ліни, до дітей, щоб чимскоріше опинитися в своїх маленьких кімнатах, де він досі жив так тихо й спокійно, не думаючи про вищий світ, який щомиті може розвалитися... Ні, нема нічого кращого за його скромне гніздечко — миле, тепле, затишне.
Навіщо йому та вілла — розкішна, проте холодна й чужа?..
Але як помиритися з Ліною?
XIV
Пішта повернувся додому вже затемно. На вулицях горіли ліхтарі — їхнє полум'я мерехтіло в пасмах туману.
Він гірко картався тим, що образив дружину і втік з дому. А ось зараз припхався назад, несподівано, як сніг на голову.
Пішта зняв пальто й відчинив двері на кухню. Ліна, звичайно, була там — прасувала. " —
Він тихенько підійшов до неї і поцілував у шию. Ліна здригнулася, однак не промовила жодного слова.
Пішта трохи постояв у неї за спиною, а потім тихо сказав, ніби жартуючи:
— Ти більше не любиш свою блощицю? На очі в Ліни набігли сльози.
— Залиш мене, залиш, прошу тебе,—.несподівано схлипнула вона.
Сіла на табуретку й заплакала, затуливши обличчя руками.
Пішта безпорадно стояв над нею.
— Ліно, Ліночко! — розгублено повторював він.— Серденько моє, голубонько, не побивайся так.
— Облиш .мене! Не винна я перед тобою!—ридала Ліна.— Невже тим ображаю, що захищаю твої інтереси? А втім, коли хочеш, розтринькуй хоч усю свою платню...
Пішта довго мовчав. Нарешті мовив:
— Ліно, не сердься! Адже нічого особливого не скоїлося. Я прочитав сестриного листа, і мені стало дуже її жаль. Аделка вже десять років не зверталась до мене по допомогу...
— Не зверталася! Тому не зверталася, що я тут, поряд...— прошепотіла Ліна.— Якщо я стою тобі поперек дороги, можу піти геть. Тоді мені буде байдуже до твоїх вчинків...
Пішта не знав, що відповісти. Потім підійшов до Ліни, нахилився й почав цілувати її волосся, яке тхнуло жиром і цибулею — запахами кухні. Спіймавши себе на тому, що він це відчув, Пішта засоромився. Бідна жінка! Майже все її життя минає на кухні. Вона тут варить, пере, прасує. Задля нього, задля дітей... Це свята жінка!..
Пішта цілував Лінине волосся й шепотів їй на вухо:
— Ліно, ти справжнє чудо... Ти й тільки ти відстояла наше життя в ті жахливі часи, коли все навколо падало й руйнувалося. Тільки завдяки тобі ми ще можемо існувати у цьому жорстокому світі... Я добре це знаю! І дуже вдячний тобі!..
Пішта обійняв Ліну. Вона схилила йому голову на плече й мовчала. Давно вже вона зрозуміла, що Пішта завжди тільки великим зусиллям волі переборював у собі прагнення до чогось кращого, примушував себе бути щасливим у їхньому тісному сімейному колі. Однак тепер із ним щось трапилось. Щось спонукало його остаточно змиритися. І Ліна, зі свого боку, теж вирішила відмовитися від боротьби...
— Іди в кімнату,.— спокійно сказала вона.— Там на тебе чекає племінниця,— і засміялася.
Пішта, навпаки, чомусь злякався.
— Племінниця?.. Яка ще племінниця?
— Іди, йди, привітайся! Будь із нею люб'язний... Ліна знову засміялася і знову в її очах заблищали
сльози.
Увійшовши в кімнату, Пішта побачив, що' на дивані сидить тітонька Каті, двоюрідна сестра його матерї.
— О, тітонько Каті! — здивовано вигукнув Пішта.— Як ви сюди потрапили?
— Взяла та й приїхала, синку,— відповіла вона, швидко підвівшись, і кинулася на шию племінникові.
— Давненько я вас не бачив! Як живете, люба тітонько Каті? — спитав Пішта, погладжуючи плечі й спину тітки. Старенька була худа, як тріска.
— Ох, якби тебе зараз побачила Жужіка, твоя добра матінка! — витираючи сльози, промовила тітонька Каті.—Яка вона була гарна родичка, боже, боже! Але я теж така. Не можу всидіти на місці, коли треба допомогти рідній людині... Тому, мої дітоньки рідні, я до вас і приїхала. Ясна річ — вам потрібна допомога. Адже доведеться вести велике господарство...
— Не турбуйтеся, тітонько Каті! Розкажіть краще, як ви живите, що поробляєте? Як ваше здоров'я?
— Живу, дорогенький. Як бачиш, живу...
Плачучи й сміючись, схлипуючи й сякаючись, вона радісно примовляла, що не помилилась у племінникові. Адже він так гостинно й сердечно її зустрів...
Ліна з,утіхою дивилася^ як чоловік упадає біля тітоньки Каті. Вона саме проходила через вітальню, несучи до спальні випрасувану білизну.
— Глянь-но, Ліно, та це ж тітонька Каті! Ліна всміхнулася, але нічого не сказала.
— Чим тобі допомогти, серденько? — спитала тітонька Каті.— Я дуже скучила за роботою.
— Відпочиньте, тітонько, порозважайте мого чоловіка,— відповіла Ліна й вийшла.
— Яка вона мила, яка чарівна! Ти повинен цілувати сліди її ніг!—прошепотіла тітонька Каті.— А як вона працює! За старих часів благородні дами жили не так* їм було легко. В тім-то й біда... Якби вони вели тоді господарство ощадливіше, нам тепер жилося б краще...
Пішта засміявся. Про старосвітських дам звичайно говорили, нібито роботи їм завжди вистачало. А ось перед ним людина, яка знала їх сама і може дещо розповісти.
— Невже ж вони не працювали, тітонько Каті?
— О, синку! Тоді жінки здебільшого тільки розважалися. Що вони тільки виробляли! Не варто про них і говорити. Твоя прабабуся, наприклад, їздила в місто четвіркою коней і не випускала із рота ось такенну сигару.
Пішта зареготав, та відразу примусив себе стриматись, щоб тітонька Каті, бува, не образилась.
— Дуже поганий був тоді світ, синку! Тільки й знали, що грати в карти, жерти без міри, пиячити. Господарство доводилось, звичайно, вести як належить, але працювали вони не самі, помічників було, хоч греблю гати. Навіть хвоя небіжчиця матуся замолоду мала силу-силенну нахлібниць та нахлібників. Усе село сиділо в неї на шиї. Правда, твій бідолаха батько успадкував від своїх —батьків добру звичку: завжди вимагав порядку. Ну, годі про це! Як ти виріс, змужнів! Справжній мужчина! Якби твоя сердешна матуся могла зараз глянути на тебе—ото зраділа б!.. Ще б пак — обер-прокурор! Велика посада. Позолотиш старий герб..
— Який там герб, тітонько Каті!.. Нема вже його. Давно нема. І добре — кому він потрібен, той старий жебрачий герб?.. Ну, а ви як там? Все така ж, як і були, зовсім не змінилися.
— Ех, синку, минув мій час! Щоправда, гріх скаржитись: гарно я жила і всі мене завжди любили, не хотіли від себе відпускати. Та й тепер уся сім'я дядечка Андрі-ша плакала, благала залишитись. Мовляв, ніде мені так хороше не буде, як у них... Однак я вже не могла бачити те горе...
— Яке горе?
— Та вже зовсім нема життя в Рімавельді. Хазяї там — чехи. Бідолаха Андріш! Не дай бог дожити до таких часів, дійти до такого убозтва.
— Невже в дядечка Андріша нічого немає?
— Нічого! Навіть хліб, синку, буває не щодня. О, якби ти що-небудь зробив*для нього! Влаштував на якусь посаду... Такий господар, справжній угорець! Всі говорять про нього із захопленням. Торік їздив у Прагу, зайшов там до крамниці купити якусь дещицю для' сім'ї,— бо раз уже в Празі, то чому б не привезти що-небудь на згадку про неї. Продавці його не зрозуміли, адже він не знає жодного слова по-чеськи. Тоді він їм і каже: "Ех ви, вже дев'ять років як належите до нас, а досі не навчилися угорської мови..."
Пішта голосно розсміявся. Тітонька розповідала це таким поважним тоном, що, здавалося, поділяла думку Дядечка Андріша.
— Так ось, серденько, залишився дядечко Андріш із шістьма синами без клаптика землі.
— Це справді жахливо... А хлопці чого-небудь навчилися?
— Чого, синку? Хіба що дихати. Ото й усе. Чого можуть навчитися там бідні угорські діти? Тепер і молитися вони мусять по-словацьки, а це не до душі справжньому угорцю. В школі викладають чеською мовою. І коли батько-угорець чує, як його діти вчать уроки тією мовою... Одне слово, Андріш сказав, що повикидає всі їхні книжки... Ось і стали його сини чимось на взірець прикажчиків, мучаться — один туґ, другий там... Менші добре вивчили чеську мову, можливо, якось і проживуть. Але старших треба повернути на батьківщину. Якби ти їм у цьому допоміг! Бог тобі віддячить...
Пішта посерйознішав. І це його дядечко, Андріш Та-коні, землевласник, до якого він— їздив у гості влітку перед війною! Дядечко Андріш був чудовий господар. А які були в нього коні!
— Всі його сини вже відслужили в армії. Вільмош, який був колись інженером,— тепер комісіонер по шовку! Петер працював у повітовому управлінні, а тепер сидить у батька на шиї. Габор служить у банку, заробляє дуже мало. Бела та Ендре бідують так, що й не сказати. А малий Матяш — кращого танцюриста навряд чи знайдеш — мріє стати паркетним шаркуном.
— Невже?
Бісеринки, які звисали із лампи на шовкових нитках, кидали на обличчя тітоньки Каті мерехтливі тіні. Бліде, майже воскове, обличчя здавалося прозорим.
Звідусіль приходять лихі вісті!
Пішта сидів навпроти тітоньки Каті, дивився на неї і вже не відчував тієї приязні, з якою її зустрів. Думав про те, що вони належать до двох різних світів.
А тітонька Каті говорила й говорила. Розповідала історії про збирання податків. Деякі з цих історій були страшніші за найжахливіші казки, інші — комічні, ще інші — анекдотичні. Потім звернула розмову на інше. Вона добре пам'ятала ті часи, коли Пішта був маленьким білявим'хлопчиком, пустуном і шибеником.
Слухати тітоньку Каті було приємно, але в кожному її слові відчувався якийсь натяк, бринів якийсь докір, зворушливий і хвилюючий.
