Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Людей і верблюдів за цей час стало мало не вп'ятеро більше. Вся ущелина строкатілась безладними групами, люди кублились на піщаному дні, дерлися по кручах схилів, поралися біля багать — ціла армія, цілком реальна, озброєна, войовничо налаштована, що потребує тільки в сильній руці, яка зуміла б її дисциплінувати.

Він не розумів, як це сталося. Він навіть був уражений тим, що загін виріс і зміцнів у його відсутність. Але, зайнявши своє місце ватажка, він переконався, що він — це як і раніше він, навіть в очах нових прибульців. Ці люди, які ніколи раніше його не бачили і ще не навчилися відчувати перед ним побожний страх, все ж знали його і заздалегідь приймали його владу як щось само собою зрозуміле.

Сміт теж не втрачав часу дарма. Ущелина раптом наповнилася гуркотом моторів, і три броньовика урочисто проїхали перед захопленими глядачами, які скупчилися вздовж схилів і бойовими криками вітали Сміт-пашу, який добув їм ці чудові машини.

Сміт підійшов до Гордона.

— Справляються все-таки сяк-так, — сказав він, ніби виправдовуючись: мова йшла про щойно навчені екіпажі броньовиків. — Але на навчання цих божевільних водійському мистецтва у мене пішов мало не весь наш бензин. Доведеться поповнити запас, інакше машини на далеку відстань йти не можуть.

Слухаючи гул захоплення, що піднявся навколо машин, Гордон дивився на свого англійського побратима і думав про те, що, будь у Сміта вміння опанувати людьми і надихати їх на великі справи, ці три машини завоювали б йому неподільну відданість натовпу, що переповнює ваді. Він і зараз користувався загальною прихильністю і довірою; і хоч довкола і посміювалися над його фізіономією типового англійця, над його брюками, м'якою, що розсипається, шевелюрою і очима, що сльозяться, але будь-який з цих людей готовий був піти за ним усюди, куди підуть його великі механічні звірі.

— Чому ви не пішли, Сміте? — запитав його Гордон. — Чому, скажіть? Пішли б краще і подбали особисто про себе.

Сміт чекав похвали, а почув глузування.. — А з якого дива мені було йти? — запитав він, явно ображений. — Адже нас ще очикує захоплення аеродрому! Хіба не це ваша мета?

— Так, чорт візьми, так! Саме це моя мета, — сказав Гордон, і в його відповіді Сміт відчув не іронію, а щось інше. — Так! Пора вже нам взяти аеродром! Взяти — і покінчити з цим! — Голос Гордона звучав глухо. — Як ваші горе-водії справляються з пісками пустелі?

— Не знаю. Ми жодного разу не виїжджали з ваді, я боявся, що нас можуть помітити.

— Спробуйте виїхати якось вночі. Треба ж вам випробувати своїх учнів на ділі. До речі, як ви їх відбирали?

Сміт хитнув головою; проявлений Гордоном інтерес миттєво розтопив його образу. — У водії просився весь табір. Я взяв тих, хто мені здавався більш старанним. Мінка так приставав до мене, що довелося і його взяти. Він хоч не перший раз в житті бачить автомашину.

— Але ж техніка вимагає дисципліни, а дисципліна і Мінка — це несумісне.

— Уявіть собі, він з самого початку відмовився від будь-яких пустощів і взявся за справу цілком серйозно. Навіть надто серйозно. Зараз він у мене найкращий учень. І не пропускає нагоди покомандувати іншими. Він уже навчився орудувати гайковим ключем.

— Гайковим ключем! — Гордон озирнувся і побачив Минку, який в цю саму хвилину вилазив з люка башти. Він вилаяв когось, що залишився всередині, потім зіскочив на землю і почав з діловим виглядом ходити навколо броньовика, час від часу тицяючи босими п'ятами в шини і начальницькі покрикуючі на бедуїнів в лахмітті, що оточили машину. Помітивши Гордона, який сидів на скелі, він широко посміхнувся.

— Мінка! Йди сюди!

Умить Мінка видерся нагору, встигнувши обсипати лайкою тих, хто йому попався на дорозі. — Пане! — кричав він Гордону ще здалеку. — Ах, пане, які чудові штуки ці машини! Не витрачай більше часу, йа Гордон. Сядемо на машини, поїдемо і зламається всіх бахразців. Імса-хум! І-дім-хум! [14] Як на піддамо їм в зад!

Він дзиґою крутився навколо Гордона, вигукуючи свій новий бойовий клич.

— А як же верблюди? — запитав його Гордон.

— Ні, ні, Гордоне! Ти мене більше не саджай на цих дурних тварин! Дозволь мені залишатися з машинами і зі Сміт-пашею. Благаю тебе, Гордоне.

— А Нурі?

Виявилося, що маленький Нурі не захотів відстати від свого невгамовного дружка. Гордон глянув і побачив хлопчика в люку башти; дивно було, що з залізного ящика раптом вилазить така тендітна, граціозна фігурка.

— Знаєш, я тепер хто, Гордоне? — сказав маленький Нурі, зморщивши своє безтурботне, ясне обличчя. — Мене дражнили верблюжатником, а тепер ось я при машині. Я технік-механік.

— Це він через мене! — закричав Мінка. — Я сам пішов і його потягнув.

— Мінка не хотів йти без маленького Нурі, — сказав Сміт. — Ну, я приставив Нурі до баштової гармати, та показав йому основні прийоми. Нічого, впорається. Він маленький, йому легко вивертатися там в тісноті.

— Значить, з верблюдами покінчено? — запитав Гордон маленького Нурі. — Ти віддаєш перевагу, щоб тебе на смерть розтрясло в цій залізній клітці або щоб дим виїв тобі очі?

— Ні, Гордоне. Але я хочу бути разом з Мінкою! — Нурі переступав з ноги на ногу, спантеличений цим вибором, який він уже зробив. Волелюбство погонича верблюдів відступило перед більш сильним, більш глибоким почуттям — людською прихильністю.

— А зі мною, значить, вже не поїдеш? — запитав Гордон, знаючи, що цим він зовсім засмутить хлопчика.

— Ні, ні, пане! — скрикнув маленький Нурі. — Я поїду з тобою. Вели Мінке забути про машину, і нехай все буде, як було раніше. Добре? — Голос його звучав благально, але якісь нотки віщували один з тих нападів люті, які з ним іноді траплялися, — і винен був Мінка, що штовхав його в бік, щоб він замовк.

— Не потрібно. Вирушай разом з Мінкою, — сказав Гордон, вирішивши про себе, що раз вже він позбувся одного зі своїх маленьких друзів, ні до чого йому триматися за іншого.

— Я поїду з тобою, — вже норовисто наполягав Нурі.

— Ти ж все одно будеш зі мною.

Але маленький Нурі все ще був на межі спалаху.

— Тобі ж не доведеться весь час сидіти в машині, — ласкаво сказав Гордон. Він тепер знав, що варто йому захотіти, і він поверне собі обох — навіть Минку.

Нурі засяяв, зраділий таким вирішенням питання. Він навіть засміявся від радості і став просити у Гордона вибачення за свою напівзраду.

— Ідіть обидва, тільки не здумайте балуватися з машиною, — сказав Гордон, жестом відсилаючи їх вниз, до їх нового пана. І знову він пошкодував про те, що Сміту і в голову не приходить, яку він здобув перемогу, ледь не відібравши у нього прихильність цих двох молодиків. Він подивився на Сміта, і таким спантеличено-тужливим був цей погляд, що Сміт вирішив: ну, все в порядку, він пробачений і навіть заслужив схвалення.

Але в холодному, суворому світі Гордона, видно, щось сталося за час його одиноких мандрів. Фрімен і Мустафа користувалися тепер в таборі повною свободою, і Мустафа, потворний податківець, встиг навіть стати загальним улюбленцем; спочатку йому доручали всяку брудну роботу, дошкуляли його причіпками і насмішками, часом навіть били; проте ніщо не могло вивести його з себе, змусити бути грубим і нечемним навіть з дикунами, і цим він врешті-решт здобув собі прихильність відхідливих синів пустелі — тепер вони називали його братом і готові були ділити з ним все, що мали. Гордон, побачивши бранців на свободу, насупився.

— Хто дозволив їм розгулювати по всьому табору? — запитав він.

— Я дозволив, — відповів Сміт. — Фрімен дав мені слово, що вони нікуди не втечуть. А тримати їх під вартою було дуже важко. І потім я був впевнений, що ви б цього самі не захотіли. В розмови я з ними не вступаю, — додав він, немов бажаючи підкреслити свою лояльність.

— Ви дурень, — сказав йому Гордон. Прояви самостійності і лояльності з боку Сміта на цей раз не смішили, а дратували його. Йому було не до сміху. — Виведіть англійця в пустелю і відпустіть на всі чотири сторони. А потім скажіть Бекру, нехай виведе Мустафу і проткне його своєю шаблею!

— Але він же нічого не зробив! — запротестував Сміт.

— Скажіть Бекру, — наполегливо повторив Гордон.

— Самі скажіть, — буркнув Сміт. — Бекр тепер розігрує пана над цим полчищем бродяг, і йому не можна дати ради.. Не бачу іншого способу розмовляти з ним або з Алі, як тільки взявши їх за горло.

Гордон знизав плечима і вже готовий був віддати Бекру наказ розправитися з бахразцем, але тут несподівано наспів Фрімен і врятував свого супутника тим, що порадив Гордону його остерігатися: Мустафа вважає себе кровником Гордона і готовий вбити його при першій слушній нагоді. Після такого застереження Мустафа, зрозуміло, міг нічого не побоюватися з боку Гордона.

Але Фрімен цим не обмежився, а запропонував самому Гордону шлях до порятунку: якщо тільки Гордон схаменеться і перестане плутатися в справи племен, лондонська влада пробачать його, всі його гріхи будуть забуті і йому дозволять виїхати з Аравії.

— Я беру це на себе, — сказав Фрімен. — Все буде залагоджено тихо, без шуму. У мене є необхідні повноваження.

Гордон дивився, як Фрімен старанно ворушить губами, ніби не вимовляє закруглені, правильні фрази, а збиває масло. Він ледве міг пригадати Фрімена серед своїх однокашників; може бути тому, що терпіти не міг життєрадісних рутинерів і завжди поспішав викреслити їх зі свого життя і пам'яті. Але йому згадалася придумана кимось кличка "душа товариства". Так звали Фрімена за те, що він вважав своїм неодмінним обов'язком постійно спілкуватися з іншими студентами — не тільки на заняттях, але і в незліченних університетських клубах: водних, крикетних, дискусійних, політичних. Навчався Фрімен на юридичному факультеті, його спеціальністю була організація управління в колоніях. Британську імперію він неухильно іменував Співдружністю націй і всіх студентів-арабістів, серед яких були і білі і кольорові, кликав, як принциповий прихильник рівності, просто по імені. Передбачалося, що це і є соціалізм. Найбільшими людьми минулого, на його скромне і оптимістичне переконання, були всі покійні генеральні прокурори. Досягти поста генерального прокурора — ось до чого зводилися його цілком добропорядні помірно-честолюбні мрії. Тепер Гордон його добре пригадав.

— Навіщо вас сюди прислали? — запитав його Гордон.

— Як навіщо? Адже це ж моя спеціальність.

— А не виходить, що ви дублюєте генерала Мартіна?

— Ах, Мартін! ..