Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

Азмі знав про те, що Гордон із загоном знаходиться в Ваді-Джаммар. Йому не важко було замкнути їх там і, користуючись літаками камрської авіабази, розбомбити з повітря.

Сміт розумів це; розумів і Ва-вул, і Алі, і Бекр, але до Гордона неможливо було підступитися. Таліб немов висмоктав з нього всі соки. Він тепер часто піднімався на вершину піку, що панував над ваді, лежав там на сонці і читав англійські книжки, не піклуючись про те, що в загоні йде поголовне розкладання. Безнадія, що опанувала їм, передалася і його людям; тільки виявлялася вона у них по-іншому, спонукаючи їх до самих неприборканих і диких забав, так що табір ходуном ходив від веселощів одних і стогонів інших.

Гордон сам не міг зрозуміти, що з ним сталося. Бути може, думав він, після його внутрішнього ураження для нього занадто обтяжливим виявилося очікування, тривала пауза перед великою справою. Але в той же час він усвідомлював, що, з'явися перед ним можливість завтра кинутися в бій і покінчити з аеродромом, він би цією можливістю не скористався. Поступово він перестав відчувати себе ватажком — тим, хто веде за собою інших, він знову був самим собою у всій своїй наготі і самоті. Гордон як він є: невигаданий, небажаний, непотрібний. І йому раптом болісно захотілося стати не Гордоном, а кимось іншим!

Ця думка заволоділа їм так безроздільно, що у нього промайнула надія: а чи не тут позбавлення від тієї чорної туги, яка гнітить його. Позбутися, звільнитися — він так сильно прагнув до цього, що кинув всіх, воїнів і голодранців, і, нікому не позначивши ситуацію, один, на худому верблюді вислизнув з табору. Він поїхав на північ, до окраїнних селищ, в селянське Приріччя, де можна врятуватися від самого себе, загубившись серед тих, хто тебе не знає і кому до тебе немає діла.

Голодний і вимоклий (бушувала зимова негода), він в'їхав в село на краю пустелі — десяток глинобитних халуп, що приліпилися до схилу гори і повз яких біг по камінню струмочок, який десь далі вливався в велику ріку Бахраз. На скупий, непоступливої землі абияк видобувало собі тут їжу кілька сімейств; йти далі в пошуках кращої землі вони не наважувалися, знаючи, що все одно бахразськи поміщики прийдуть і пограбують їх. В очах Гордона ці люди були чимось на зразок напівкровок — не селяни і не кочівники; проте він з'явився до них тихо і скромно, як простий бедуїн, без всяких замашок володаря.

Жителі села поставилися підозріло до гостя з пустелі, що не бажав відповідати на розпитування, але у нього був верблюд, і це вселило їм повагу. Гордону їх ворожість здалася кумедною; він вирішив переночувати в селі і ліг під стінкою однієї з халуп, поруч зі своїм верблюдом.

Незабаром до нього підійшов одягнений в лахміття селянин. З ним була жінка; жительки околиці не носять покривал, і Гордон міг розгледіти негарне виснажене обличчя. Безформний бавовняний балахон надувалася на вітрі, як повітряна куля, позбавляючи її фігуру людських обрисів.

Виявилося, що ця людина хоче отримати верблюда Гордона. — Дивись! — сказав він, тицьнувши пальцем в жінку. — Я привів тобі дружину. Вона молода і здорова, може народити тобі синів. Віддай мені верблюда і бери її собі.

Гордон не мав охоти іронізувати в арабському дусі, але дикість запропонованої угоди розлютила його. — Мій верблюд — стара, хвора тварина, — сказав він, презирливо посміхаючись. — Поглянь, який у нього обвислий горб. А твоя дружина сповнена жіночої принадності, вона прикрашає твоє життя. І ти хочеш проміняти її!

Селянин сказав, що верблюд необхідний йому, щоб возити воду на поле і орати землю. — У мене нічого немає, кочівник, крім дружини. Звідки мені взяти грошей? Звідки мені взяти що-небудь, що можна було б виміняти на верблюда?

— А ти що скажеш, жінка? — звернувся Гордон до дружини селянина. — Згодна ти жити з кочівником, у якого нічого немає за душею і який блукає з місця на місце, голодний, жалюгідний і всіма гнаний?

— О пане! — простогнала вона, зціпивши зуби. — Адже жінка для араба — та ж собака. Чим він, мій чоловік, краще за тебе? Чи не все одно жінці, хто лягає з нею? Всі ми — просто робоча худоба, нас б'ють, як ослиць, і скликають, як кіз. О-о-о-о! — жалібно простогнала вона. — Візьми, візьми мене, шкапу. Гірше, ніж з ним, мені з тобою не буде. Візьми мене…

Гордон вдивлявся в її жовте обличчя, спотворене стражданням, і, хоча це лице зів'яло завчасно, хоча непосильна праця і позбавлення висушили його і покрили зморшками, все ж воно було ще жіночним і звущим. І йому захотілося впасти нижче низького — взяти цю жінку, купити її за верблюда і лягти з нею, а потім зробити супутницею своїх жалюгідних поневірянь і кинути, коли перед ним відкриються нові глибини падіння. Думати про це було огидно і приємно, жага ганьби вабила його, тягнула довершити поразку, упокорити свою волю, щоб плоть восторжествувала і, осквернив дух, дала йому бажану свободу — ціною приниження, від якого не оговтатися. Він хотів цього.

Гордон не мав охоти іронізувати в арабському дусі, але дикість запропонованої угоди розлютила його. — Мій верблюд — стара, хвора тварина, — сказав він, презирливо посміхаючись. — Поглянь, який у нього обвислий горб. А твоя дружина сповнена жіночої принадності, вона прикрашає твоє життя. І ти хочеш проміняти її!

Селянин сказав, що верблюд необхідний йому, щоб возити воду на поле і орати землю. — У мене нічого немає, кочівник, крім дружини. Звідки мені взяти грошей? Звідки мені взяти що-небудь, що можна було б виміняти на верблюда?

— А ти що скажеш, жінка? — звернувся Гордон до дружини селянина. — Згодна ти жити з кочівником, у якого нічого немає за душею і який блукає з місця на місце, голодний, жалюгідний і всіма гнаний?

— О пане! — простогнала вона, зціпивши зуби. — Адже жінка для араба — та ж собака. Чим він, мій чоловік, краще за тебе? Чи не все одно жінці, хто лягає з нею? Всі ми — просто робоча худоба, нас б'ють, як ослиць, і скликали, як кіз. О-о-о-о! — жалібно простогнала вона. — Візьми, візьми мене, шкапу. Гірше, ніж з ним, мені з тобою не буде. Візьми мене…

Гордон вдивлявся в її жовте обличчя, спотворене стражданням, і, хоча це лице зів'яло завчасно, хоча непосильна праця і втрати висушили його і покрили зморшками, все ж воно було ще жіночним і кличуть. І йому захотілося впасти нижче низького — взяти цю жінку, купити її за верблюда і лягти з нею, а потім зробити супутницею своїх жалюгідних поневірянь і кинути, коли перед ним відкриються нові глибини падіння. Думати про це було огидно і приємно, жага ганьби вабила його, тягнула довершити поразку, упокорити свою волю, щоб плоть восторжествувала і, осквернив дух, дала йому бажану свободу — ціною приниження, від якого не оговтатися. Він хотів цього.

Жінка теж цього хотіла. Він відчував, що вона всім єством тягнеться до катастрофи, до якогось потрясіння, яке навряд чи пробудить в ній життя, що зупинилося, але хоча б доб'є її до кінця. Охоплена якоюсь несамовитою жорстокістю до самої себе, вона важко дихала напіввідкритим маленьким ніжним ротом, і раптом схопилася подряпаними руками за скроні, готова рвати на собі волосся і кричати. Рішуче слово вже тремтіло на губах Гордона. У ньому навіть заговорило бажання, вірніше — голод плоті. Жінка помітила це. І селянин теж це відчув (він думав про верблюда). Рука селянина потягнулася до шиї тварини. З криком радості він вхопився за привід.

Гордон схопив палицю і з силою вдарив селянина по голові.

— Геть! — закричав він. – Забирайся від мене! Зараз же забирайся, щоб духу твого тут не було! Ах ти, поганий пес! Скотоложець, опоганювач тварин! Жінка, жінка! Роді йому верблюдів замість синів, і нехай припиниться проклятий рід арабів!

Вони кинулися навтьоки, рятуючись від ударів.

— Ґвалтівник! Каффа! — огризався селянин на бігу.

Жінка сміялася, повна презирства, і розповідала мешканцям халуп, які виходили на шум, про побої, які дісталися їй і її чоловікові.

Гордон кинувся навтіки.

Не страх гнав його, але свідомість, що спроба самознищення не вдалася. Відлаявшись, він сів на свого верблюда і поїхав геть із села. Дітлахи бігли за ним, жбурляли в нього камінням і кричали: "Каффа! Каффа! "

Він їхав світ за очі.

Три дні він просувався вздовж північної околиці пустелі. Траплялися йому на шляху села, траплялися кочовища місцевих невеликих племен; їв він там, де знаходив "чашу бідних", але завжди гребував розділити милостиню з іншим бідняком. Один, без рушниці, на верблюді, він постійно наражався на небезпеку серед напіврозбійничого населення цих сіл, змученого убогістю, яке звикло до грабежів і сутичок, що живе в постійному страху перед легіонерами Азмі, які регулярно навідувалися сюди і для підтримки порядку били і вішали правого і винуватого. У цьому царстві, насильства він кожну хвилину міг бути пограбований і вбитий. Але його це не лякало: удар, нанесений зрадницькою рукою, принаймні позбавив би його від туги і внутрішньої порожнечі.

Іноді йому хотілося крикнути в тишу древньої арабської ночі: "Та убийте ж мене нарешті!"

Несподіване сталося, коли він потрапив в перше село Приріччя. Це було справжнє бахразське село, а не жалюгідне поселення вчорашніх кочівників. На тучних, зрошуваних землях, що розкинулися півколом, росли фінікові пальми. Все тут було зелено, пишно, все радувало око після суворої наготи пустелі. Гордона, звабленого цими яскравими фарбами, на мить охопила туга за рідним англійським ландшафтом з затуманеними далями, що зливаються з мертвотним небом. Але він тут же висміяв себе за цей спалах англосаксонської сентиментальності і навмисне затримався, щоб продовжити враження і, роз'ятрюючи виникле почуття, перевірити, чи може воно розворушити його або, навпаки, дати йому забуття.

Однак ідилія виявилася нетривалою. Під вечір він був схоплений і звинувачений в крадіжці. Кілька одягнених в дрантя жителів села накинулися на нього, називаючи його злодієм і розбійником з додатком міцної селянської лайки. При цьому вони не скупилися на стусани й удари, так що нарешті він не витримав і закричав, але його тримали міцно. Один старий з розмаху вдарив його по обличчю, вимагаючи розправи.

— Злодій, бродяга! — волав поважний старець. — Ти вкрав мого верблюда і ще з'явився дражнити мене.