Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс

– просто змочувати йому водою губи і чоло. А духам дай спокій. Його хвороба гніздиться в мозку, а не в тілі, і твоя розпечена кочерга тут не допоможе, хіба що ти розкроїш йому череп. Цим-то і відрізняється людина від кози, зрозумів, дурненький? Так що не муч його даремно.

З поваленим, виведеним з ладу Смітом годі було сподіватися на безумовний успіх задуманого плану — єдине, на що Гордон міг спертися; і від цього відразу вичерпався душевний підйом, який йому вдалося викликати в собі біля аеродрому. Реальність успіху стиснулася в два маленьких грудочки болю на широкій, вологої від поту спині Сміта, і Гордон відчув, що весь його запал — в який уже раз — обертається проти нього. Думаючи про це, він машинально простягнув руку до томика "Семи стовпів", який він виявив серед носових хусток Сміта. З книгою в руках він пройшов по табору, повз великого багаття, у якого клопоталися його обшарпанці, — готувався розкішний бенкет з нагоди того, що Мінка вчора вчинив набіг на найближче кочовище і поцупив двох баранів. Ніхто навіть і не глянув на Гордона. Люди реготали, плескали в долоні, співали, перекидалися непристойними жартами; і Гордон став дертися вгору по схилу, щоб піти від них подалі.

Він вийшов на стежку, яку йому вказав Гамід, коли він в перший раз проїжджав через Джаммар під час іракського повстання. Джаммарці називали цю стежку Сходами Якова, тому що вона вела на найвищу вершину Джаммарської гряди. Через годину Гордон вже був нагорі. Звідси, з величного скелястого гребеня, ущелині нагадувало дві половинки горіхової шкаралупи, що лежать на дошці червоного мармуру. Десь далеко внизу тягнулися в обидві сторони червоні піски пустелі, йдучи в безмежний простір рубінових горизонтів. Велика плоска скеля на самій вершині звалася Стовпом Якова (в Аравії кожен гірський пік носить цю назву); тут і сів Гордон помилуватися пурпуровою пишнотою навколишнього світу.

Дивлячись звідси на своїх людей — крихітні істоти, що копошаться внизу, в ущелині, — він міг знову бавитися тією грою в Прометея, якою ще недавно сподівався спонукати себе до дії. Тут, на цій висоті, він міг без облуди відчувати себе напівбогом. Але разом з тим він залишався смертним, і це було небезпечно, тому що, подумав він раптом, рано чи пізно боги наздоженуть його і покарають за зухвалі спроби розігрувати бога по відношенню до смертних там, внизу. Це була болісна думка: в ній був і страх за себе, страх перед тим, чим загрожує йому невдача, і сумнів, тому що виникало питання, що буде з ним, коли повстання закінчиться — все одно, ураженням або перемогою. Адже ось для Лоуренса в самому успіху (яким стала перемога повсталих племен) таївся особистий крах: з тієї хвилини, як племена отримали свободу, зникла мета, служінню якій він віддавався з такою пристрастю. Людина віддає душу боротьбі за свободу, а не за результат цієї боротьби, і, досягнувши успіху, вона відчуває себе спустошеною, розчарованою і навіть озлобленою. Гордон відчув це вже зараз, на відокремлених висотах Стовпа Якова, бо зрозумів, що він, як Фауст в своїх заклинаннях, зазнав невдачі, намагаючись викликати до життя ту таємну силу, яка одна може згуртувати людей в єдиному пориві.

Лоуренс нічому не міг навчити його, нічим не міг йому допомогти, але все ж він знову з надією став перегортати книгу. На жаль, з її посипаних позначками сторінок дивився на нього не стільки Лоуренс, скільки Сміт, і Гордон відклав книгу з почуттям досади на обох.

Він знову подивився вниз, на своїх людей, і спробував знайти спокій в байдужості до них і до їх справі. Але хіба байдужість може дати спокій? "Байдужість добра для богів, — вирішив він в пориві піднесеної і абстрактній жалості до самого себе. — Зевсу люди були далекі, тому що він сидів на Олімпі. При першій ознаці непослуху з боку якого-небудь дурня він міг метнути в нього блискавку і пришпилити до землі. Але я ж повинен зійти звідси вниз і служити цим убогим істотам. На що ж мені сподіватися? Нема на що — ні тут, ні там! Так краще вже спуститися і жити земним життям, як усі ".

Але ранкове сонце розніжує, і Гордон ліг і задрімав трохи. Прокинувся він відразу від несподіваної відчуття, ніби земля пішла з-під нього і він залишився один в порожнечі, загублений і забутий. У страху він скочив на ноги, але погляд його впав на фігурки людей, темніючи внизу, і він раптом відчув, що ці люди йому дороги. Він перевів дух і озирнувся назад, на схід.

Рожева хмарка котилася по піщаній рівнині, наближаючись до північного входу в ваді. У Гордона не було при собі польового бінокля, але він і без бінокля розгледів відкриту вантажівку, а відкрита вантажівка в цих місцях могла означати тільки одне — бахразський патруль. Внизу не видно було ніякого руху, хоча Алі мав розставити дозорних. Зволікати було ніколи, і Гордон кинувся вниз, стрімко перескакуючи з кручі на кручу.

За півгодини він уже настільки спустився, що міг крикнути вниз, Алі:

— Де твої дозорні?

— Тут, Гордоне, снідають. А ти де був?

Гордон вилаявся, проклинаючи їх безпечність. "Бахразська машина йде сюди!" — закричав він. Зчинився переполох, сніданок був забутий, і Гордон наказав частини загону йти до північного кінця вади і влаштувати засідку в тому місці, де обидва схили сходилися так близько, що залишався лише вузький прохід. Сам він побіг туди ж уздовж схилу, і коли опинився у розвилки, звідки брала початок стара стежка, то побачив, що один з його людей вже зайняв бойовий пост прямо під цією розвилкою. То був молодий шейх Фахд.

— Помремо в бою! — кричав Фахд. — Араби! Очистимося кров'ю! Вперед! Помремо за нашу справу, брати!

— Спокійно! — гримнув Гордон. — Нам тут мученики не потрібні. Кожного, хто надумає робити з себе мішень для солдатів, я сам пристрелю на місці. Не вилазити вперед і не ризикувати! Спокійно!

Алі і Мінка зареготали, але Гордон, не звертаючи на них уваги, спустився до юнака.

— Ти що, молодий пане? — сказав він йому напівласкаво, напівсердито. — Чого шумиш?

Фахд не відповідав. Він кинувся на землю і припав до неї в несамовитому пориві. Його очі дивилися на Гордона, не бачачи, тремтячі губи закликали аллаха, пристрасно благаючи про те, щоб йому сьогодні дано було намочити свій клинок в крові. Він з такою силою стискав у руці цей клинок, що удар його напевно виявився б смертельним. В іншій руці у нього був великий німецький пістолет, який він досі ретельно ховав від сторонніх очей.

"Все те ж: убий або загинь", — подумав Гордон. Вид цього неопереного демона, що рветься в бій, викликав у нього посмішку і змусив навіть забути про вантажівку. Раптом один за іншим пролунали два постріли, а слідом за тим почулися крики, і Гордон впізнав голос Бекра і безпутного поета Ва-Ула. Вантажівка був повна людьми, які розмахували руками і кричали, що вони — бедуїни, свої. Гордон хотів було вилаяти їх за безглузду вигадку — з'явитися в ваді подібним чином, але в цю хвилину зірвався з місця Фахд. Він помчав вниз по схилу, розмахуючи кинджалом і на ходу цілячись у вантажівку. При першому ж пострілі віддача вибила важкий пістолет з його рук, але він побіг далі з одним кинджалом.

— Це наші! — закричав Гордон шаленому молодикові. — Стій! Стій!

Фахд чув, але в ньому немов зіскочила пружина, і він уже не міг зупинитися. Гордон знову закричав йому вслід. Тепер всі довкола побачили, як схожий на пантеру молодик мчить вперед.

— Стережись! — закричав Гордон Ва-улу. — Він божевільний. Не підпускайте його.

Але було вже пізно. Надсадним голосом викрикуючи лайливі слова, Фахд замахнувся кинджалом на того, хто опинився ближче всіх, — водія викраденого вантажівки. Переляканий водій підняв руку, захищаючись від удару, але удар прийшовся повз, і він встиг вискочити з кабіни.

З усіх боків Фахд кричали, що це — араби, свої, але молодий шейх нічого не слухав. Не тямлячи себе, він кидався з кинджалом на вантажівку і людей, які стояли в неї і упереміж з лайкою закликав аллаха в свідки, що кров уже обагрила його клинок. Ворог чи друг, він вже не розбирав, і ніщо не могло вгамувати його люті, поки нарешті поет Ва-вул не здогадався схопити скачаний брезент, що лежав в кутку і не збив його з ніг сильним ударом, попередньо вибивши кинджал у нього з рук. І відразу ж на нього накинулися всі, хто був у кузові вантажівки, а він відчайдушно відбивався, сипав прокльонами і плакав скупими злими сльозами.

— Собаки! — кричав він. — Пустіть мене! Віддайте мені мій кинджал! Клянусь аллахом, я вб'ю вас всіх, вб'ю, вб'ю!

— У колодязь його! — задихаючись від швидкого бігу, прокричав пристигнувши Мінка.

Ця підступна пропозиція була зустрінута співчутливо. Фахда, що брикався і захлинався від ридань схопили і потягли до криниці, розташованої в сотні ярдів від місця дії. Під зловтішні вигуки Минки його зіштовхнули в каламутну, брудну воду, а потім стали закидати зверху камінням, не даючи йому вибратися на поверхню, і в кінці кінців, напевно, втопили б, якби не заступництво маленького Нурі, який взявся кидати мучителям пригорщі піску в очі. Це так сподобалося Мінке, що він несподівано приєднався до Нурі і з азартом став засипати піском очі своїм недавнім союзникам. Щоб припинити це пісочне побоїще, Гордону довелося зіштовхнути Минку в колодязь і кілька разів вистрілити в повітря.

— Зараз же допоможи молодому панові вилізти, — наказав Гордон Мінке, що борсався у воді. — Витягни його, поки він не захлинувся. Обсуши, уклади відпочити і попроси пробачення, а потім прийдеш до мене, і я тебе висічу. І ти теж! — звернувся він до Нурі.

— Але ж, пане ....

— Досить! — гаркнув Гордон. — Молокососи ви, хоч і уявили себе воїнами. Ідіть краще набийте собі черево, а то воно у вас таке ж порожнє, як і голова.

Вони покірно рушили слідом за Гордоном, але по дорозі він весь час чув позаду сміх і приглушену метушню. У вантажівки стояв водій і ще вісім чоловік, які озирались на всі боки.

— Що це за люди? — запитав Гордон любителя кривавого полювання Бекра.

— Ми перебили солдат, — пояснив Бекр, — а водієві залишили життя, щоб він довіз нас сюди. Ось ці шестеро — джаммарські воїни, яких тобі завербував Ва-вул. А це — збирач податків і з ним якийсь інглізі.

Біля вантажівки стояли Мустафа і Фрімен.

— Боже правий! — вигукнув Фрімен по-англійськи.