Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
Образа ні-ні та й проривалася в поведінці Азмі, але генерал ставився до цього поблажливо, знаючи всі неприємності, які товстому паші доводилося терпіти через дружину.
— Правда, чому б вам особисто не з'їздити до шейхів околиці? — знову почав Азмі, на цей раз цілком серйозно. — Мене вони й слухати не стануть.
— До бідного Юнісу я, мабуть, поїду, — сказав генерал. — Що стосується Таліба, то з ним, по-моєму, не варто зв'язуватися. Це пройдисвіт, здатний на будь-які гидоти. І, у всякому разі, йому не можна довіряти. Юніс з Камра — інша справа: він людина розумна і миролюбна і завжди добре до нас ставився. Можливо, він прислухається до наших аргументів.
Азмі зітхнув так глибоко, що його шкіряний пояс заскрипів. Він подумав з хвилину, потім сказав: — Збільште трохи нафтопровідне відрахування — і бідний Юніс стане шовковим. Можете ви піти на це?
Нафтопровідним відрахуванням називалися гроші, які англійці виплачували Юнісу за те, що нафтопровід проходив по території Камра. Це було, по суті, невелика допомога. У свій час його виплачували і Талібу, але потім припинили, бо старий розбійник ніколи не виконував своїх зобов'язань.
— Тут питання не в грошах, — відповів генерал. — Юнісу потрібно довести, що повстання племен нічого не дасть йому. Він просто зобов'язаний зберігати лояльність по відношенню до Бахразу, і потрібно йому це навіяти.
Азмі голосно розсміявся. — Юніс занадто бідний, щоб думати про лояльність, генерале. Якби я мав гроші, я б сам до нього поїхав і підкупив його. Таліб — інша справа. Але до Таліба, наскільки мені відомо, поїхав ваш друг, містер Фрімен ...
— Фрімен? Що він тут робить? Коли він поїхав до Талібу?
Лукавий Азмі насолоджувався зробленим ефектом. — З місяць тому він прийшов до мене і попросив дати йому провідника. Він сказав, що їде умовити Таліба не йти проти Бахраза, що запропонує йому від нашого імені зброю і продовольство за допомогу, яку він нам може надати.
На якусь мить генерал не зміг приховати свого обурення цією відомчою конкуренцією в надрах англійської дипломатичної служби. Якого біса Фрімен являється сюди і затіває якісь переговори з Талібом? Правда, загравання з пройдисвітами цілком в дусі відомства, в якому трудиться Фрімен. Ці недоуки у ролі політичних агентів своєю грою в змови і контрзговори тільки шкодять справі. І при цьому агенти типу Фрімена ні перед ким не відповідають за свої дії — ні перед міністерством закордонних справ, ні перед військовим міністерством, ні навіть перед посольством. Просто молоді дурні, звиклі чинити так, як їм заманеться.
— А хіба ви не знали про приїзд містера Фрімена? — невинно запитав Азмі.
— Знав, звичайно, — сердито збрехав генерал Мартін. — Я тільки не знав, що він вже тут.
— Містер Фрімен піддає себе великій небезпеці, роз'їжджаючи ось так по пустелі, — сказав Азмі. Він вийняв пачку американських сигарет і запропонував генералу, але той відмовився; тоді він закурив сам. Курив він так само, як і говорив, часто зупиняючись, щоб перевести подих. — Ну, може бути, Гордон нагляне за тим, щоб з ним нічого не трапилося.
Генерал не відповів. Він сильно сумнівався, чи стане Гордон "наглядати" за тим, щоб з Фріменом нічого не сталося. Одна справа — відкрито і чесно за посередництвом Гаміда запросити Гордона для розмови, як зробив сам генерал. І зовсім інша справа — нишпорити по Джаммарській пустелі і заводити інтриги у Гордона за спиною. Гордон — англієць, але в ньому багато від дикості араба. Фрімен — людина зовсім іншого типу, і можна сказати наперед, хто з них двох вийде переможцем з цієї боротьби за Джаммар, яка вимагала від супротивників хитромудрості і сили. Фримену з усім його золотом (а у нього напевно є золото: це єдиний засіб впливу, яким користуються такі політичні агенти, воно їм замінює розум і звичайну порядність) — Фримену з усім його золотом далеко до Гордона. І генерал зловив себе на тому, що ця думка викликає у нього посмішку.
— Звичайно, якщо Фрімен зуміє заручитися для нас допомогою Юніса або Таліба, — сказав Азмі, — Гаміду тоді і близько не підійти ні до околичних районів, ні до аеродрому, ні до нафтопромислів.
— Даремно ви так розраховуєте на Фрімена, Азмі, — сухо зауважив генерал. – Навряд чи його втручання врятує становище. Ваше завдання зараз — взяти досить потужне військове з'єднання і відрізати з його допомогою північ від півдня. Це зробити необхідно, навіть якщо доведеться протримати війська в пустелі до весни. Добірні частини Легіону повинні бути зосереджені між аеродромом і нафтопромислами. Це єдине вирішення питання, Азмі.
Азмі похитав головою. — Поки я зі своїми легіонерами буду ганятися за Гамідом, — сказав він, — революція міста і села охопить всю країну. Погляньте, генерал. — Азмі, не встаючи, ткнув пальцем в карту, що висіла на стіні під опудалом фазана. — Бачите ці червоні позначки на карті? Немає ні одного села Приріччя, жодного містечка в верхів'ях річки, де б їх не було, а навколо столиці вони утворюють щільне кільце. Бачите? Так ось, це відзначені всі місця, де ми знайшли схованки зброї і боєприпасів до кулеметів і гранат, не кажучи вже про гвинтівки. Погляньте! — Він піднявся, із зусиллям зсунувши свою тушу з місця, підійшов до іншого столу і дістав докладну, поцятковану вигадливою в'яззю рукописну карту місцевості. — Ось, бачите? Всюди у всіх цих селах і містах ми ловили і заарештовували терористів і революціонерів, і не по одному або по два, а десятками, навіть в селах. А тепер погляньте сюди! — Важко перевалюючись, він підійшов до вікна і змахнув пухкою рукою, вказуючи генералу на свої мисливські угіддя, свої поля з першими в краї іригаційними спорудами, весь цей дихаючий життям вододіл між річкою і пустелею.
— Бачите ви цих людей на моїх полях, на моїх, що належать мені землях? — Він з силою вдарив себе кулаком в жирні груди. — Думаєте, це просто селяни? Звичайні люди в джалабіі [11], так? Помиляєтеся, сер! Нікому з них я більше не можу довіряти. Всі причетні до цих справ. Кожен жалюгідний землекоп, кожен бродяга. Подивіться, що твориться на наших дорогах! Скільки розвелося у нас злодіїв і розбійників, від яких немає порятунку — адже їх не сотні, їх тисячі! Люди кидають рідні села і вдаряються в розбій — грабують, вбивають, крадуть гвинтівки у солдатів. А солдати! Якщо б ви тільки знали, скільки у нас дезертирів щомісяця — навіть серед моїх легіонерів! А городяни, всі ці мешканці трущоб, які з ранку до вечора ладнають змови і підступи, тому що їм більше нічого робити! Що ж ви думаєте, вони будуть сидіти тихо і мирно, поки я буду зайнятий гонитвою за Гамідом?
Азмі пирхнув і повернувся на своє місце, стомлений цієї тирадою. З важким подихом він опустився в крісло.
— Всі вони тільки чекають нагоди, — сказав він, широким рухом руки обводячи вікно і обидві карти. Потім знизав плечима і гірко висякався. — Та й чи можна їх звинувачувати? Подивіться на наші поля. Ми тепер знаємо тільки одну культуру — бавовна. Що ж виходить? Половина селян залишається без діла, тому що для бавовни багато людей не потрібно. А чому ми сіємо тільки бавовну? — Він безпорадно розвів руками. — Не можемо інакше. Це єдина прибуткова культура. Ми повинні сіяти те, що можна продати, інакше земля себе не окупить. Бавовна потрібна всім. Зокрема, вона потрібна Англії, і з її допомогою Англія тримає в полоні більшу частину нашого сільського господарства. Щоб земля давала дохід, ми повинні сіяти бавовну і тільки бавовну. А це губить грунт. Це прирікає половину наших селян на жебрацтво та бродяжництво. Я тут нічого вдіяти не можу. Але мені не можна нікуди відлучатися, тому що, якщо мене не буде, бродяги і революціонери захоплять владу в країні.
Генералу Мартіну раптом стало шкода цього огрядного чоловіка, що задихається і який дійсно був в безвихідному становищі, і в такому ж становищі була вся його країна (і якщо вже на те пішло — весь світ). — Я зовсім не пропоную вам відправити в пустелю всю вашу армію, — стримано зауважив він. — Мова йде про те, щоб виділити для цього одну бригаду Легіону.
— Але у мене немає зайвої бригади! — скрикнув Азмі. — Я не можу знекровити мої найкращі сили, знекровити Легіон.
— Тоді дістаньте людей ще звідкілясь.
— Звідки? Я без кінця прошу короля і Омар-бея дати мені ще людей, але вони вважають за краще тримати їх у себе в Бахразі для поліцейської служби і охорони палацу. Ох-хо-хо! Якщо вам потрібні війська для аеродрому, генерал, звертайтеся до Омара і до короля ...
— Добре, я звернуся до Омара і до короля, — заспокоїв його генерал. — Але пам'ятайте, Азмі: ви повинні виступити проти Гаміда до початку весни. Якщо ви дасте йому можливість навесні прийти сюди, до повстання примкне не тільки вся пустеля, але і околичні райони, і Приріччя, і все інше.
Азмі безнадійно сплеснув руками. — Дістаньте мені ще людей, генерале, і я завтра ж подамся з своїми силами в пустелю.
— Добре, я вам дістану людей! Повинен же бути якийсь порядок в цій справі! Мій уряд не для того постачає вас новітньою технікою, щоб ви тримали її в болотах Приріччя на випадок селянських бунтів. Потрібно почати діяти в пустелі і якомога скоріше.
Азмі зітхнув. — Все залежить від вас, генерале.
— Ні, Азмі. Не від мене, а від вас.
У двері постукали. Увійшов бахразец-легіонер і щось сказав Азмі. Той кивнув і рухом руки відпустив його.
— А тепер забудемо про все це, генерале, — сказав Азмі, поспішаючи закінчити неприємну розмову. Він встав, вийняв темні окуляри і надів їх. На його поклик увійшли три офіцери і стали знімати дробовики, що висіли на стіні. — Краще вирушимо пополювати, вполюємо кілька хороших, жирних качок. — І, не чекаючи відповіді, Азмі з посмішкою взяв генерала за лікоть і повів до виходу.
Генерал не мав особливої пристрасті до полювання, але він був влучним стрільцем, а крім того, йому хотілося якось згладити неприємне враження. Разом з Азмі він пройшов уздовж подвійного ряду одягнених в синю форму офіцерів і солдатів Легіону, які вітали їх відданням честі по-англійськи. Так, з привітаннями, генерала довели до машини. Азмі велів одному зі своїх ад'ютантів залишитися і звільнити місце для генерала. Вони сіли, і машина рушила в дорогу. Попереду їхали дві інші машини з охороною, ззаду — третя, відкрита, в якій сиділи чепуристі і пихаті бахразські офіцери, і в ар'єргарді — ще одна, з легіонерами.
— Увага! — сказав Азмі і натиснув якусь кнопку.
