Момо - Енде Міхаель

Дітям суворо забо-' ронили гратися — на вулицях, у скверах чи деінде. І коли яку дитину все-таки ловили на гарячому, її негайно завозили до найближчого депо. А на батьків накладали штраф.

І друзів Момо не минула нова постанова. їх порізнили й віддали до Дитячих депо — за місцем мешкання. Про те, щоб вони тут самі вигадували собі ігри, не могло, звичайно, бути й мови. Ігри для них вибирали тепер тільки наглядачі, а вони вибирали тільки такі ігри, з яких діти навчались корисного. Та навчалися не без втрат: вони розучувалися радіти, захоплюватись і мріяти.

Поволі діти стали скидатися на малих членів Ощадкаси Часу. Сердиті, знуджені й лихі, вони робили те, чого від них вимагали. Коли ж траплялось, що вони лишалися самі, їм більше не спадало на думку нічого цікавого.

Єдине, що вони ще вміли,— це галасувати, тільки то вже був не веселий галас, а несамовитий і лихий.

Та самі Сірі пани не показувались дітям. Тенета, що ними вони обплутали велике місто, були густі й, здавалося, вічні. Навіть найкмітливішим дітям не щастило вислизнути з них. Задум Сірих панів здійснився. Все було підготовлене до повернення Момо.

Відтоді старий амфітеатр стояв порожній і забутий.

А Момо сиділа на кам'яних сходах і чекала друзів. Відколи повернулася, вона цілісінький день сиділа й чекала. Та ніхто не приходив. Аніхто.

Сонце спустилося вже геть до обрію. Тіні довшали, ставало холодно.

Нарешті Момо підвелася. Вона зголодніла, бо ніхто не подумав про те, щоб принести їй попоїсти. Такого ще ніколи не бувало. Навіть Джіджі й Беппо забули про неї. "Мабуть,— подумала Момо,— це якийсь безглуздий випадок, якесь непорозуміння, і завтра все з'ясується".

Вона зійшла вниз до черепахи, що вже сховалась у свою кістяну хатку, збираючись спати. Момо сіла біля неї навпочіпки і стихенька постукала пальцем у панцер. Черепаха висунула голову й подивилася на Момо.

— Вибач, будь ласка,— сказала дівчинка,— мені шкода, що я тебе збудила, але чи не сказала б ти мені, чому сьогодні за цілий день сюди не прийшов жоден з моїх друзів?.

На панцері з'явилися слова: "ЇХ НІКОГО НЕМАЄ". Момо прочитала, та не зрозуміла, що це означає.

— Авжеж,— упевнено сказала вона,— завтра все буде ясно. Завтра мої друзі прийдуть напевно.

"НІКОЛИ ВЖЕ",— засвітилося у відповідь. Момо якусь хвилину непорушним поглядом дивилась на той напис.

— Що ти хочеш сказати?— нарешті спитала вона з острахом. — Що сталося з моїми друзями?

"ВСІ ДАЛЕКО",— прочитала Момо. Вона похитала головою.

— Ні,— тихо вимовила вона. — Цього не може бути. Ти, певно, помиляєшся, Кассіопеє. Ще вчора вони збиралися тут на великі збори, з яких нічого не вийшло.

"ТИ ДОВГО СПАЛА",— відповіла Кассіопея.

Момо згадала, як Майстер Гора сказав, що вона спатиме цілий сонячний рік, мов зернятко в землі. Тоді вона не думала, скільки це буде часу. Аж тепер почала собі це уявляти.

— Скільки? — спитала вона пошепки. "РІК І ДЕНЬ".

Минула добра хвилина, перше ніж Момо зрозуміла цю відповідь.

— А Беппо й Джіджі? — нарешті пробелькотіла вона. — Адже ж вони ждуть!

"НІКОГО БІЛЬШЕ НЕМАЄ", — проступило на панцері.

— Як же це могло статися? — Уста Момо тремтіли. — Адже не може все просто так зникнути — все, що було…

Поволі з'явилися на панцері в Кассіопеї слава: "МИНУЛОСЯ".

Уперше зроду Момо всім серцем відчула, що означає це слово. їй стало так тяжко, як не було ще ніколи.

— А я ж,— вимовила вона безпорадно. — Я ж іще тут… їй хотілося плакати, але вона не могла.

За якийсь час вона відчула, що черепаха доторкнулася до її босої ноги. "Я З ТОБОЮ",— проступило на панцері.

— Правда,— сказала Момо і хоробро всміхнулася. — Ти зі мною, Кассіопеє. І я цьому рада. Ходім ляжемо спати.

Вона взяла черепаху на руки й понесла її крізь дірку в стіні до своєї кімнатчини. В промінні призахідного сонця Момо побачила, що все було так само, як вона лишила. (Тоді Беппо прибрав у кімнаті.) Тільки скрізь лежав грубий шар пилюки й звисало павутиння.

На столику з ящиків білів лист, прихилений до консервної бляшанки, його також обснувало павутиння.

"Для Момо",— стояло на конверті.

Серце Момо забилося дужче. Вона ще ніколи не одержувала листів. Вона взяла лист, оглянула його з усіх боків, тоді розірвала конверт і вийняла звідти записку.

"Люба Момо! — прочитала вона. — Я переїхав. Якщо ти повернешся, дай мені про це знати. Я дуже непокоюся за тебе. Мені тебе дуже бракує. Сподіваюсь, що тобі нічого лихого не сталося. Якщо ти голодна, піди, будь ласка, до Ніно. Він надішле мені рахунок, я за все сплачу. їж, скільки схочеться. Чуєш? Решту тобі розповість Ніно. Не забувай мене! І я тебе не забуваю й люблю!

Завжди твій Джіджі".

Минуло чимало часу, поки Момо прочитала листа, хоча видно було, що Джіджі намагався писати виразно. Коли вона нарешті скінчила, згас і останній промінчик світла.

Та Момо втішилася.

Вона підняла черепаху і поклала її біля себе на ліжко. Вкутавшись у запорошену ковдру, вона тихо сказала:

— Бач, Кассіопеє, я все ж таки не сама.

Але черепаха, здавалося, вже спала. І Момо, яка, читаючи листа, виразно бачила перед собою Джіджі, не подумала про те, що цей лист пролежав тут майже рік.

Вона притулилася щокою до паперу. їй тепер уже не було холодно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ЇЖІ БАГАТО, А РОЗМОВИ МАЛО

Другого дня Момо взяла черепаху під пахву і подалася до малої пивнички Ніно.

— Побачиш, Кассіопеє,— сказала вона,— зараз усе з'ясується. Ніно знає, де тепер Джіджі й Беппо. А тоді ми підемо й зберемо дітей і знову будемо всі разом. Може, й Ніно прийде з своєю дружиною, і решта всі. Вони тобі, певно, сподобаються, мої друзі. Може, ми сьогодні ввечері влаштуємо невеличке свято. Я розкажу їм про квіти, і про музику, й про Майстра Гору, і про все. Ох, я вже й тепер радію, що всіх їх побачу. Але зараз я б рада добре попоїсти. Знаєш, я таки справді голодна.

Отак вона й далі весело гомоніла до черепахи, раз у раз намацуючи в кишені своєї куртки листа Джіджі. Черепаха тільки дивилася на неї своїми предковічними очима, але нічого не відповідала.

Момо почала спершу тихо щось мугикати, а тоді заспівала. Вона виспівувала ті мелодії й слова, ті голоси, що сьогодні так виразно лунали в її пам'яті, як і вчора, й ще раніше. Тепер Момо знала, що ніколи більше не загубить їх із своєї душі.

Та раптом вона урвала спів. Перед нею була пивниця Ніно. В першу мить Момо подумала, що не туди втрапила. Замість старого будиночка з дощовими патьоками на тиньку і невеличким ґанком, заплетеним виноградом, вона побачила довгу бетонну коробку з вікнами на всю стіну. І вулиця була тепер заасфальтована, по ній мчали одна за одною машини. А через дорогу виросла бензозаправна станція й поряд — велетенська контора. Перед новою пивницею стояло багато машин, а над входом був напис великими літерами:

РЕСТОРАН НІНО. ШВИДКІСНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ

Момо увійшла і спершу просто розгубилася. Попід вікнами тяглася довга низка столиків — невеличкі круглі стільниці на високих ніжках — немов якісь чудернацькі гриби. Вони були такі високі, що дорослий міг їсти біля них навстоячки. Стільців не було й близько.. По другий бік тягся довгий бар'єр з блискучих металевих трубок — так ніби паркан. За бар'єром, з невеликими проміжками, були розміщені довгі скляні ящики, в яких стояли тарілки з салатом, ковбасами, шинкою, сирками, пудингом і тістечками та всілякими іншими наїдками, яких Момо ніколи ще не бачила.

Але все це вона осягала не відразу, бо в залі було повно людей, яким вона чогось раз у раз опинялася на дорозі: куди б не ступила, скрізь її штовхали й підпихали далі. У більшості людей хилиталися в руках таці з тарілками й пляшками, і кожне зирило, де б примостити свою тацю на столику. За спиною в тих, що вже стояли й поквапливо їли, інші чекали, поки перші звільнять місце. Ті, що їли, і ті, що чекали, раз у раз перекидались неласкавими словами. Взагалі, в усіх були незадоволені обличчя.

Поміж металевим парканом і скляними ящиками поволі сунулася довга вервечка людей. Раз у раз кожне брало собі з скляного ящика тарілку з їжею, чи пляшку, чи паперове відеречко.

Момо здивувалася. То тут усяк може собі що хоче брати! Вона не бачила, щоб хтось цьому перешкоджав чи бодай вимагав з клієнтів гроші. Може, тут харчують безплатно! Тому тут такий натовп.

Трохи згодом Момо пощастило наглядіти Ніно. Він сидів, схований за людськими спинами, аж ген у кінці низки скляних ящиків, за касою, без угаву вибивав чеки, брав гроші й давав решту. То це треба платити йому! І металевий паркан пролягав так, що ніхто не міг пройти до столиків, поминувши Ніно.

— Ніно! — гукнула Момо і спробувала пробитися до нього крізь натовп. Вона помахала йому листом Джіджі, та Ніно не побачив і не почув її. Касовий апарат стукотів занадто гучно, та й так до нього була прикута вся увага Ніно.

Момо набралася відваги, перелізла через паркан і пробралася крізь людський потік упритул до Ніно. Той підвів очі, бо кілька людей почали голосно сваритися.

Коли він побачив Момо, невдоволений вираз миттю зник з його обличчя.

— Момо! — вигукнув він і весь засяяв, як колись. — Ти повернулася! Оце-то несподіванка!

— Посувайтеся! — загукали в черзі. — Нехай дівча стане в чергу, як усі. Пролізла собі, й годі! Отака мала безсоромниця!

— Хвилиночку! — крикнув Ніно, заспокійливо підвівши руки. — Хвилиночку терпіння, будь ласка!

— Це кожен так схоче пролізти!— вигукував хтось у черзі тих, що чекали. — У дівчати більше часу, як у нас!

— Джіджі все оплатить за тебе, Момо,— похапцем прошепотів Ніно дівчинці.,— Бери собі, що хочеш. Тільки стань у чергу. Ти ж бо чуєш!

Перше ніж Момо встигла спитати ще щось, її просто відштовхнули набік. Отож не було іншої ради, як і собі стати в чергу. Вона пішла на край довженного хвоста, взяла з полички тацю, а з ящика ніж, виделку й ложку. І тоді поволі, ступінь по ступеню почала просуватись разом з-чергою вперед. А що їй доводилось тримати тацю обома руками, то вона просто посадовила Кассіопею зверху. Посуваючись біля скляних ящиків, вона брала собі з них то те, то інше й ставила на тацю кругом черепахи.

Момо була трохи спантеличена, і в неї вийшов химерний добір страв: шматок смаженої риби, бутерброд з мармеладом, ковбаска. Кассіопея посеред того всього визнала за краще не виказувати про це своєї думки, геть сховалася у кістяну хатку.

Коли Момо нарешті підійшла до каси, то швиденько спитала в Ніно:

— Ти знаєш, де Джіджі?

— Знаю,— сказав Ніно.