Момо - Енде Міхаель

Міхаель Енде

Момо

Із пітьми світло йде.

Не знаю, хто ти й де,

Що шлеш такі промінчики ясні.

Та хто б ти не була,

Зориночко мала,-

Світи мені, світи, світи мені!

(На мотив ірландської дитячої пісеньки)

ЧАСТИНА ПЕРША

МОМО ТА ЇЇ ДРУЗІ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВЕЛИКЕ МІСТО І МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА

За давніх, давніх часів, як люди ще розмовляли зовсім інакшими, не теперішніми мовами, в теплих країнах уже пишалися великі, чудові міста. В тих містах височіли царські та імператорські палаци, слалися широкі вулиці, вузенькі вулички й покручені завулки, стояли розкішні храми з золотими й мармуровими статуями богів, вирували квітчасті базари, де торгували товарами з усього білого світу, розлягались просторі й гарні майдани, куди люди сходилися обміркувати новини чи послухати промови.

Та насамперед, у тих містах були театри.

Вони скидались на нинішній цирк, тільки що будували їх із самого каменю. Лави для глядачів здіймалися східцями одна над одною, утворюючи ніби велетенську лійку. Згори деякі з цих споруд здавалися зовсім круглими, другі — овальними, а треті розкидалися розгонистим півколом. Називалися вони амфітеатрами.

Були амфітеатри величезні, як футбольний стадіон, а були й менші — усього на дві-три сотні глядачів. Декотрі були пишні, оздоблені колонами й статуями, а інші — прості й неоздоблені. Дахів амфітеатри не мали. Вистави грали просто неба. Отож у багатих амфітеатрах угорі над лавами напинали злототкані килими, щоб заслонити глядачів від пекучого сонця або раптової зливи. У простих театрах задля цього правили очеретяні або солом'яні мати. Одне слово, театри були не всі однакові. Та відвідували їх усі, бо всі палко любили дивитись і слухати вистави.

І коли люди серцем проживали ті зворушливі чи кумедні події, які відбувалися на сцені, їм здавалось, наче те вдаване життя якимось дивовижним чином виходить правдивіше, ніж їхнє власне, повсякденне. І вони любили проживати цю інакшу дійсність.

Тисячоліття проминули відтоді. Великі стародавні міста занепали, храми й палаци завалилися. Вітер і дощ, холод і спека вигладили й повидовбували камінь, і від великих театрів залишилися самі руїни." У поруйнованих стінах тепер лиш цикади ведуть свою монотонну пісню, неначе то земля так дихає вві сні.

Та декотрі з великих стародавніх міст залишились великими й сьогодні. Звісно, життя в них стало інакше. Люди їздять автомобілями й трамваями, мають телефон і електричне світло. Але де-де серед новітніх будівель ще натрапиш на дві-три колони, браму, рештки прадавнього муру чи й на амфітеатр давноминулих днів.

В одному з таких міст і сталась оця історія.

На південній околиці того міста, там, де вже починається поле, а будинки й халупчини стають дедалі вбогіші, лежать, сховавшись у пінієвому ліску, руїни невеличкого амфітеатру. Він і за давнини був не з розкішних — цей, сказати б, театр для вбогих. А в наші дні, себто за тих часів, коли почалась оця історія з Момо, про ті руїни майже геть забули. Знали про них ще хіба кілька вчених знавців старовини, та й ті до них збайдужіли, бо там уже не було чого вивчати. Не були руїни і якоюсь дивницею, щоб змагатися з іншими дивовижами, які трапляються у великому місті. Отож туди забивалися вряди-годи хіба що двоє-троє туристів, видирались догори зарослими травою кам'яними лавами для глядачів, голосно розмовляли, клацали фотоапаратами, роблячи на спомин знімки, та й ішли собі геть. Тоді в кам'яну лійку поверталася тиша і цикади заводили нову строфу нескінченної своєї пісні — строфу, що нічим не різнилася від старої. Власне, тільки люди, що там поблизу жили, добре знали цю химерну округлу споруду. Там паслися їхні кози, діти грали в м'яча на її круглому дні, а інколи вечорами там зустрічалися закохані пари.

Але одного дня люди загомоніли, що віднедавна хтось у руїнах живе. Казали — дитина, мале дівча. А проте напевно твердити було не можна, бо те дитя мало на собі не зовсім звичну одіж. А звати її Момо чи якось так.

І справді, на вигляд Момо здавалась трохи чудною і людей, які понад усе цінують чистоту й ошатність, мабуть-таки, могла трохи налякати. Вона була маленька й худенька, через те ніхто нізащо не вгадав би, чи їй тільки вісім, а чи всі дванадцять років. Вона мала буйні, смолянисто-чорні кучері, до яких, видно, зроду не торкались гребінець і ножиці. Мала величезні, прегарні й так само смолянисто-чорні очі і ноги тієї ж таки барви,— бо здебільшого бігала боса. Лише взимку подеколи взувалася в черевики, та вони були неоднакові, розпаровані, ще й до того великі на неї. Адже з майна вона тільки й мала собі те, що десь знайшла або що їй подарували люди. Спідничина в неї була пошита з різнобарвних клаптів і сягала аж по кісточки. Зверху вона надягала стару, занадто на неї велику чоловічу куртку, рукава якої звичайно закасувала. Підрізувати їх Момо не хотіла, бо завбачливо думала про те, що вона ж ростиме. А хто його знає, чи трапиться їй ще коли отака добряча куртка зі стількома кишенями.

Під зарослою бур'яном сценою театру було кілька на півзавалених кімнатчин, куди можна було залазити крізь дірку в стіні. Тут Момо влаштувала собі житло.

Якось опівдні до дівчинки прийшло кілька жінок і чоловіків — з тих, що неподалік жили,— надумавши її про дещо розпитати. Момо стояла перед ними й злякано на них дивилася: вона боялась, що ці люди її звідси проженуть.

Та невдовзі помітила, що вони до неї прихильні. Вони й самі були вбогі і знали життя.

— Так,— мовив один чоловік,— отже, тобі тут до вподоби?

— Авжеж,— відказала Момо.

— І тобі хотілось би тут залишитися?

— Так, дуже.

— Хіба ж тебе ніхто ніде не чекає?

— Ні.

— Я хочу сказати — хіба тобі не треба додому?

— Моя домівка тут,— швиденько запевнила Момо.

— А звідки ж ти тут узялась, дитино?

Момо непевно махнула рукою, показавши кудись у далечінь.

— А хто ж твої батько та мати? — все допитувався чоловік.

Дівчинка безпорадно глянула на нього й на решту людей і легенько знизала плечима. Всі перезирнулися й зітхнули.

— Ти не бійся,— казав далі той чоловік,— ми не прийшли тебе проганяти. Ми хочемо тобі допомогти.

Момо кивнула головою мовчки, не дуже впевнено.

— Ти кажеш, що звешся Момо, так-бо?

— Так.

— Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?

— Я сама,— відповіла Момо.

— Ти сама себе так назвала?

— Авжеж.

— Коли ж ти народилася?.

Момо трохи подумала г нарешті сказала:

— Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.

— Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні — геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?

Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:

— Моя домівка тут.

— Так,— мовив чоловік,— але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?

— Сто,— нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.

— Ні, справді, скільки тобі років?

— Сто два,— промовила Момо ще нерішучіше.

Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.

— Слухай,— сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими. — Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.

Момо злякано подивилася на нього.

— Ні,— пролебеділа вона,— я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.

— Це я можу зрозуміти,— сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.

Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.

— Ну гаразд,— мовила одна жінка. — Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.

— Я сама,— відповіла Момо з полегкістю.

— Хіба ти зумієш? — допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:

— Мені багато не треба.

Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.

— Знаєш що, Момо,— озвався той чоловік, що починав розмову. — А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,— на одне більше чи на одне менше — хіба не однаково? Як ти гадаєш?

— Дякую,— сказала Момо і вперше всміхнулася. — Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?

Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.

Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла — заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.

А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто — шматочок сиру, хто — пиріжок, а хто — трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято — входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.

Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

НЕЗВИЧАЙНА ВЛАСТИВІСТЬ І ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СУПЕРЕЧКА

Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше — як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше — у неї тепер було багато добрих друзів.

Хтось подумав би, що Момо просто пощастило — зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.

Тож до Момо дуже часто приходили гості.