Серце пітьми - Конрад Джозеф

Роман

Переклад Ігоря Андрущенка

Коли ти довго вдивлятимешся у безодню, то також безодня загляне у тебе.

Фрідріх Ніцше

I

Яхта "Неллі" стала на якір так тихо, що навіть не ворухнулися її вітрила, і завмерла. Був приплив, вітер майже вщух, і нашому суднові, яке повинно було плисти вниз рікою, залишалося хіба що упокоритися і чекати відпливу.

Перед нами простяглося гирло Темзи: наче брама, яка провадила до нескінченного водного простору. У цьому місці море й небо зливалися воєдино, і баржі, що піднімалися з припливом проти течії, здавалося, просто застигли на сліпучій річковій гладіні; грона обпалених сонцем червонястих вітрил, загострених угорі, виблискували відполірованими шпринтовами[1]. На пологих берегах, що поволі танули, спускаючись до моря, лежала імла. Над Ґрейвсендом[2] збиралися тіні, які дедалі густішали й, аж ген удалечині, перетворювалися на похмурий морок, що нерухомо нависав понад найбільшим і найвеличнішим містом на землі.

Власником яхти і нашим гостинним господарем був директор акціонерної компанії. Він стояв спиною до нас на носі судна і дивився в бік моря, а ми вчотирьох захоплено поглядали на нього. На вигляд він був справжнім моряком, і ніхто на цій ріці не зрівнявся би з ним. Наш директор скидався на лоцмана, який в очах мореплавців є втіленням надійності. Важко було повірити в те, що робота пов'язує його не з тією осяйною дельтою попереду, а з мороком, що гусне позаду нас.

Як я вже колись казав, нас усіх поєднало своїми узами море. І вони, ті узи, не лише підтримували нашу дружбу в довгі періоди розлуки, а й допомагали поблажливо ставитися до всіх розповідей, ба навіть переконань кожного з нас. Адвокат — наш добрий старий друзяка — з огляду на поважний вік і численні заслуги, користувався єдиною подушкою, що була на палубі, й лежав на єдиному нашому пледі. Наш бухгалтер уже витяг коробку з доміно й розважався тим, що будував із нього вежі. А Марлоу сидів на кормі, підібгавши ноги й обпершись спиною до бізань-щогли[3]. Він мав запалі щоки, жовтувату шкіру, рівний стан і аскетичний вигляд, а тому, опустивши руки й повернувши кисті долонями назовні, здавався схожим на якогось божка. Впевнившись, що якір тримається добре, директор повернувся на корму й сів біля нас. Ми ліниво перекинулися кількома словами. Потім на яхті запанувала мовчанка. Гру в доміно ніхто так і не розпочав. Усі почувалися млявими і здатними хіба що на безтурботне споглядання. День добігав кінця у незворушній тиші й сліпучій ясності. Спокійно поблискувала вода; безхмарне небо перетворилося на безкрайній простір лагідного й чистого світла; навіть серпанок над ессекськими драговинами нагадував тонку блискучу тканину — спадаючи з віддалених лісистих узвиш, вона прозорими бганками влягалася на пологі береги. І тільки на заході, вгорі за течією, морок щомиті ставав похмурішим, ніби його лютило наближення сонця.

А сонце, врешті, здолавши свій вигинистий незбагненний шлях, поволі скотилося донизу і з розпеченої до білого жару кулі перетворилося на тьмяно-червону, позбавлену проміння й тепла, так, наче та куля мала ось-ось погаснути, смертельно вражена дотиком пітьми, що нависла над людським юрмищем.

Ріка відразу ж змінилася, прозоре повітря втратило блиск, але набрало глибини. Стара розлога ріка, що вікáми служила вірою і правдою людності, яка населяла її береги, безжурно спочивала у цю вечірню пору й плинула поволі, з незворушною гідністю водного шляху, що веде до найдальших закутків землі. Ми дивилися на могутній потік, осяяний не яскравим спалахом короткого дня, що, зблиснувши, гасне навіки, а врочистим світлом невмирущих спогадів. І справді, людина, котра шанобливо і палко віддалася, як то кажуть, "поклику моря", може заввиграшки оживити тут, у пониззі Темзи, величний дух минулого. Води, які без упину гойдалися туди й сюди, безвідмовні у своєму служінні, аж рясніли згадками про людей і кораблі, що їх ріка повертала до спокою рідних осель або відносила назустріч морським битвам. Ріка знала і служила всім, ким пишається нація, — від сера Френсіса Дрейка[4] до сера Джона Франкліна[5]: то були лицарі, титуловані і безтитульні, — славетні морські волоцюги. По ній плавали всі кораблі, назви яких, наче самоцвіти, сяють крізь пітьму часів: від "Золотої лані"[6], що вертала додому з округлими боками, везучи гори скарбів, щоби після візиту Її Величності Королеви увійти в легенду, до "Ереба" і "Страху"[7], які поривалися до інших звершень, але так і не вернули назад. О, ця ріка знала величні кораблі і величних людей! Вони вирушали з Детфорда[8], з Ґрінвіча[9], з Еріта[10] — авантурники й перші поселенці; кораблі військові й торгові; капітани, адмірали, таємничі "контрабандисти" східних морів і повноважні "генерали" Східноіндійського флоту[11]. Шукачі золота чи слави, вони спускалися доліріч, тримаючи меча, а часто й смолоскипа, — посланці влади всередині країни, носії іскри священного вогню. Яку велич несли відпливні течії цієї ріки до таємниць невідомих земель! Мрії людей, зародки держав, паростки імперій…

Сонце зайшло, над рікою запали сутінки, й уздовж берега замерехтіли вогні. На багнистій мілині яскраво світився "триногий" маяк Чепмен[12]. Корабельні вогники ковзали фарватером — тлум вогників, що сновигають угору-вниз. А ген на заході, біля верхів'їв ріки, гігантське місто досі зловісно вирізнялося на тлі неба — густим мороком під промінням сонця, моторошним відблиском у світлі зірок.

— І тут теж був колись один із похмурих куточків землі, — раптом озвався Марлоу.

Він єдиний серед нас усе ще чув "поклик моря". Найгірше, щó можна було про нього сказати, це те, що він не був типовим представником свого ремесла. Марлоу був моряком, але водночас волоцюгою, тоді як більшість моряків, якщо можна так висловитися, ведуть осіле життя. За вдачею вони — домувальники, а їхня домівка — корабель — завжди з ними, як і їхня батьківщина — море. Кораблі доволі схожі між собою, та й море завжди однакове. За такої незмінності оточення чужі береги, чужі обличчя, розмаїте багатство життя зазвичай прослизають повз, приховані не відчуттям таємниці, а презирливим незнанням, бо для моряка таємничим є лише море, яке панує над його існуванням і буває несповідимим, як сама Доля. Зрештою, морякові достатньо випадкової прогулянки або забави на березі після трудів праведних, щоби йому відкрилася таємниця цілого континенту, яка доволі часто не має для нього жодної вартості. Морські побрехеньки прості й невигадливі, і їхня суть уміщається у горіховій шкаралупі. Проте Марлоу й у цьому був не такий, як решта моряків (якщо відкинути його любов до вигадування небилиць): для нього суть історії була не всередині, як ядро горіха, а зовні, у тому, щó її оточує і допомагає зрозуміти: як посвіт вихоплює імлу або ж як завдяки примарному місячному світлу іноді стають видимими кільця туману.

Його зауваження нікого не здивувало. Це було дуже схоже на Марлоу, тож усі промовчали. Ніхто не завдав собі клопоту бодай гмикнути у відповідь. Тому він продовжив дуже-дуже повільно:

— Я думав про ті прадавні часи, коли у цих місцях уперше з'явилися римляни, тисяча дев'ятсот років тому… приблизно так… Світло, кажете ви, зайнялося на цій ріці коли… за лицарів? Так, але тоді воно нагадувало пожежу, що шириться рівниною, блискавку в хмарах. А ми живемо у мить короткого відблиску — хай він не погасне, допоки крутиться наша старенька Земля! Але вчора тут була пітьма. Уявіть собі, щó почував капітан розкішної… як же це вони називалися, га… триреми у Середземному морі, якому раптом наказали плисти на північ? Він чимдуж пройшов землі галлів і перебирав на себе командування одним із тих кораблів, що їх, якщо тільки ми можемо вірити книжкам, сотня легіонерів (а таких майстрів теж іще треба пошукати!) вистругувала й витесувала за місяць-два… Уявіть собі цього командира тут — край світу, де море олов'яне, небо димне, а судно неоковирне, мов концертина, — і ось він піднімається горіріч, везе накази, або товари, абощо… Піщані узбережжя, болота, ліси, дикуни… обмаль їжі, яка надавалася б для цивілізованої людини, і сама лише вода з Темзи, щоби вгамувати спрагу. Ні фалернського вина, ні висадок на берег. Тільки поодинокі військові табори, загублені у глушині, мов голки в копиці сіна: холоднеча, тумани, бурі, болячки, вигнання й смерть — смерть, яка чигає у повітрі, у воді, у чагарниках. Та ж люди тут, певно, мерли як мухи! Але той капітан упорався. І добре впорався, — їй-бо! — не надто над тим замислюючись і, можливо, тільки на схилі літ похваляючись усім, щó йому довелося витримати в молоді роки. Тогочасним людям не бракувало мужності дивитися у вічі пітьмі. До того ж капітана, либонь, живила надія вислужитися, потрапити до флоту у Равенні, якщо знайдуться щирі друзі в Римі і якщо пощастить вижити у цьому жахливому кліматі… Ну, чи уявіть собі шляхетного й молодого римського громадянина у тозі (ймовірно, дещо, сказати б, ризикового), який прибув сюди у почті префекта, збирача податків чи купця, щоби випробувати свою долю. Він висадився на болоті, крокував через ліси і, зупинившись у якомусь гарнізоні в глибині острова, відчув, як його зусібіч оточує варварство, нестерпне варварство, — оте таємниче життя глушини, що нуртує в пущах, у джунглях, у серцях дикунів. У такі таємниці не посвячують. Йому довелося жити серед непізнаного, і це було гидко. Хоч і захопливо водночас, щó, власне, й полонило його. Захват з огиди, розумієте? Лишень уявіть собі, як йому допікав чимраз гостріший жаль, бажання втекти, безсила відраза, зневіра, ненависть…

Марлоу замовк.

— Зважте… — озвався знову, піднявши зігнуту в лікті руку, звернену до нас розтуленою долонею (у такій позі, зі схрещеними перед собою ногами, він скидався на Будду, який зібрався проповідувати: хіба що зодягненого в європейське вбрання і без квітки лотоса). — Зважте: ніхто з нас не відчуває нічого подібного. Нас рятує доцільність, ревне служіння доцільності. А ті хлопці на неї не зважали, чесно. Вони не були колонізаторами, тож, гадаю, вся їхня влада базувалася на утисках. Вони були завойовниками, а для цього потрібна лише груба сила.