Момо - Енде Міхаель

Здавалося, що вона вся — з самих тільки світляних барв. Момо й гадки не мала, що такі барви взагалі є на світі. Маятник-зірка на хвилину завис над квіткою, і Момо вся поринула в споглядання, забувши про все довкола. Самі вже пахощі тієї квітки здавалися дівчинці чимось таким, за чим вона завжди тужила, не знаючи причини тієї туги.

Аж ось маятник поволі-поволеньки рушив назад. А поки він підходив, Момо вражено дивилась, як чудова квітка в'янула. Пелюстка за пелюсткою опадала й тонула в темній глибині. Від того Момо стало так боляче, ніби вона навіки втрачала щось неповторне.

Коли маятник дійшов до середини чорного ставка, прекрасна квітка вже зовсім пропала. Та водночас із чорної води став виринати пуп'янок на другім кінці ставу. І коли маятник поволі рушив туди, Момо побачила, що з пуп'янка стала квітка, ще прекрасніша від першої. Дівчинка обійшла ставок, щоб подивитися на неї зблизька. Ця квітка була зовсім інакша. І таких барв Момо ще ніколи не бачила, але здавалось їй, що ці ще багатші й коштовніші. І пахла квітка по-інакшому, ще чудовіше, і що довше Момо на неї дивилася, то більше помічала в ній дивовижно цікавого.

Та ось уже знову дійшов сюди маятник, і вся краса пропала, розтанула, щезла у чорній воді.

Поволі-поволеньки посунувся маятник на другий бік ставка, але вже трохи далі, ніж першого разу. І там, за якийсь крок від того місця, де була перша квітка, став виринати пуп'янок і поступово розвиватися. І ця квітка була найкраща! Це була квітка з квітів, диво з див!

Момо хотілося заплакати на весь голос, коли вона побачила, що й ця краса почала в'янути і поринати в чорну воду. Та вона згадала обіцянку, що дала Майстрові Горі, і змовчала.

І по тім боці ставу маятник дістався на крок далі, й з темної води знов піднялася квітка.

Помалу-малу Момо зрозуміла, що кожна нова квітка — інакша, ніж попередня, і що кожна, яка тільки-но розквітла, здається найкращою.

Походжаючи кругом ставу, Момо дивилася, як квітка за квіткою постає і знов зникає. І дівчинці здавалось, що вона ніколи не втомиться на це дивитися.

Та поступово вона помітила, що тут безнастанно діється й щось інше, чого вона досі не постерегла.

Світло, що падало згори, Момо не тільки бачила — їй тепер стало його чути!

Спершу то був ніби шелест вітру у високих верхів'ях дерев. Але той гомін поволі дужчав, поки не став схожий на гомін водоспаду або морських хвиль, що б'ються об прибережні скелі.

І Момо дедалі виразніше чула, що в тому гомоні злилося безліч звуків, які групувались раз у раз по-новому, безнастанно змінювались і творили щораз нову гармонію.

То була музика — і водночас щось зовсім інше. І враз Момо впізнала: це була та музика, яку вона інколи чула ніби здалеку, тихою-тихою, коли слухала тишу під мерехтливим від зір небом.

Але тепер ця музика, цей дзвін ставав дедалі все ясніший і промінніший. І Момо збагнула, що саме це музичне світло викликало з глибіні темної води предивні квіти й надавало кожній квітці щораз інакшої, часом єдиної і неповторної форми.

Що довше вона слухала, то виразніше розрізняла в тій музиці голоси. Але то були не голоси людей — то неначе співало золото, і срібло, і всі-всі метали. А ген далі, ніби за ними, чулися голоси зовсім інші — голоси з незбагненних далечин і невимовної сили. Вони лунали дедалі виразніше, і Момо потроху стала вирізняти в них слова — слова якоїсь мови, котрої вона ніколи не чула і все ж таки розуміла. То промовляли Сонце й Місяць, і всі планети, і всі зорі, відкриваючи свої власні, свої справжні імена. І в тих іменах було значення того, що вони роблять і як усі взаємодіють, щоб поставала й знов миналася кожна така Квітка-Година.

І зненацька Момо зрозуміла, що всі ті слова призначаються їй! Увесь світ, аж до найдальших зір, був обернений до неї, мов єдине, незмисленно велике обличчя, яке дивилось на неї й з нею говорило!

її охопило щось куди більше, ніж страх.

Тієї миті вона побачила Майстра Гору, який мовчки махав їй рукою. Вона кинулась до нього, він узяв її на руки, й вона сховала обличчя у нього на грудях. Знову його руки нечутно, мов сніжинки, лягли їй на очі, і стало темно й тихо, і вона відчула себе в захистку. Він пішов з нею назад тим самим переходом.

Коли вони знов опинилися в малій кімнатці посеред годинників, він поклав її на вишукану канапку.

— Майстре Горо,— прошепотіла вона,— я ніколи не знала, що час усіх людей такий…— вона шукала потрібного слова й не могла знайти,— такий великий,— нарешті скінчила вона.

— Те, що ти побачила й почула, Момо,— відповів їй Майстер Гора,— не був час усіх людей. То був лише твій власний час. У кожній людині є таке місце, як те, де ти щойно побула. Але прийти туди може тільки той, кого я туди віднесу. І простими очима цього не побачиш.

— Але де ж я була?

— У своєму власному серці,— сказав Майстер Гора і лагідно погладив її по скуйовджених косах.

— Майстре Горо,— прошепотіла знов Момо,— а можна мені привести сюди своїх друзів?

— Ні,— відповів він,— поки що це неможливо.

— А я довго буду у вас?

— Поки тобі самій не схочеться повернутися до своїх друзів, моя дитино.

— А можна мені розповісти їм, що говорили зорі?

— Можна. Але ти не зумієш.

— Чому не зумію?

— Для цього в тобі нехай ще виростуть слова.

— Але я б дуже хотіла розповісти про все друзям, усім-усім! І проспівати їм усі ці голоси. Мені здається, що тоді все знову буде добре.

— Якщо ти справді хочеш цього, ти повинна вміти чекати.

— Я чекатиму.

— Чекати так, дитино, як та насінина, що спить у землі, чекає річного оберту Сонця,— перше ніж зійти. Отак довго ще треба чекати, поки в тобі виростуть слова. Хочеш ти цього?

— Хочу,— прошепотіла Момо.

— Тоді спи,— сказав Майстер Гора й провів рукою по її очах. — Спи!

І Момо, щаслива, глибоко зітхнула й стала засинати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Kвіти-години

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ТАМ-ОДИН ДЕНЬ, А ТУТ —ЦІЛИЙ РІК

Момо прокинулася й розплющила очі.

Якусь мить дівчинка не могла зрозуміти, де це вона. її збентежило, що вона опинилася на порослих травою кам'яних сходах амфітеатру. Чи ж не була вона хвилину тому в Будинку Ніденці в Майстра Гори? Як же вона раптом потрапила сюди?

Було темно й холодно. Небо на сході саме почало сіріти. Момо змерзла і щільніше вгорнулася в свою завелику чоловічу куртку.

Перед очима в неї виразно стояло все, що їй довелося пережити: нічна подорож великим містом удвох з черепахою і той край міста, з незвичайним світлом і сліпучо-білими будинками, Вуличка Ніколиця з безліччю годинників, булочки з медом і шоколад, і кожне словечко розмови з Майстром Горою, і загадка. Але найдужче запам'яталось їй, як стояла вона під золотою банею. Лишень заплющить очі — в пам'яті випливали дивовижні барви незабутніх квітів. І голоси — голоси Сонця, Місяця й зірок лунали їй у вухах так виразно, що вона могла повторити ту мелодію.

І поки вона все те згадувала, в ній зринали слова — слова, які правдиво віддавали пахощі тих квітів і тих невиданих барв. То голоси з її спогадів проказували ті слова — але з самими тими спогадами діялось щось химерне!

Тепер Момо знаходила в них не лише просто те, що побачила й почула,— а більше, незмірно більше! Наче з бездонної казкової криниці, виринали тисячі неповторних Квітів-Годин. І з кожною квіткою лунали нові слова. Момо досить було тільки пильно вслухатися в себе, щоб вимовити їх чи навіть проспівати. І мовили вони про незбагненні, дивовижні речі, проте, вимовляючи їх, Момо осягала їхній зміст.

То он що мав на думці Майстер Гора, коли казав, що слова повинні в ній зрости!

А може, все оте було таки сном? Може, нічого того не було насправді?

Розмірковуючи над тим усім, Момо зненацька помітила, що внизу, на круглому дні амфітеатру, ворушиться якась ніби латочка. То спокійнісінько шукала собі їстівного зілля черепаха! Момо швидко побралася вниз і присіла біля неї навпочіпки. Черепаха тільки на мить підвела голову, подивилася на дівчинку своїми предковічними чорними очима і знов заходилася пастись.

— Доброго ранку, черепашко!— сказала Момо. На панцері не проступило ніякої відповіді.

— Це ж ти сьогодні вночі водила мене до Майстра Гори? Знов ніякої відповіді. Момо розчаровано зітхнула.

— Шкода,— стиха промовила вона,— виходить, ти звичайна собі черепаха, зовсім не… ох, я забулася її ім'я. Таке гарне, тільки довге й незвичайне. Я ще ніколи такого не чула.

"КАССІОПЕЯ!" — раптом слабенько засвітилося в черепахи на панцері. Момо в захваті прочитала знайоме ім'я.

— Так!— вигукнула вона й заплескала в долоні.-Це воно! То все ж таки це ти? Черепаха Майстра Гори, правда?

"А ТО Ж ХТО?"— засвітилось на панцері.

— То чому ж ти мені спершу не відповідала? "Я СНІДАЮ",— повідомив напис.

— Пробач!— сказала Момо. — Я не хотіла тебе турбувати. Мені тільки хотілось би знати, як це сталося, що я знов тут?

"ТВОЄ БАЖАННЯ!"— з'явилася відповідь.

— Дивно,— мовила Момо. — Цього я зовсім не пам'ятаю. А ти, Кассіопеє? Чому ти не залишилася в Майстра Гори, а прийшла зі мною сюди?

"МОЄ БАЖАННЯ!" — проступило на панцері.

— Щиро дякую,— сказала Момо. — Ти повелася дуже славно!

"БУДЬ ЛАСКА!" — засвітилась на панцері відповідь.

На цьому черепаха, здавалося, скінчила розмову, бо почалапала далі — надолужувати перебите снідання.

Момо сіла на кам'яних сходах і з радістю подумала про Беппо, Джіджі та всіх знайомих дітей. Вона знов стала дослухатися до музики, що безнастанно бриніла у неї в душі. І хоча вона була сама-самісінька й ніхто її не чув, вона дедалі голосніше й захопленіш виспівувала ту мелодію і ті слова, наче вітаючи щойно пробуджене сонце. І їй здавалось, наче цього разу птахи, й коники, й дерева, і навіть стародавнє каміння слухають її.

Вона не могла знати, що довго не матиме ніяких інших слухачів. Вона не могла знати, що марнісінько чекала своїх друзів, що вона занадто довго не була тут і світ тим часом дуже змінився…

З Джіджі-Гідом Сірі пани впоралися досить легко.

Почалося це так, що десь із рік тому, незабаром після того дня, коли Момо несподівано пропала без сліду, про Джіджі з'явилася чималенька стаття в газеті. Вона звалася: "Останній справжній оповідач". У ній, між іншим, повідомлялося, де й коли можна його зустріти і що він — таке явище, якого проґавити не можна.

Після цього до стародавнього амфітеатру почали вчащати люди, цікаві побачити й послухати Джіджі.