Момо - Енде Міхаель

Джіджі, звісно, був не від того. Розповідав він, як звичайно, що на думку спадало, і наостанку обходив своїх слухачів із кепкою в руці. Кепка щоразу набиралась повна монет і папірців. Невдовзі його запросило на роботу одне туристське бюро, що, крім належного заробітку, сплатило йому ще й добру суму за право представляти його публіці. Автобуси з туристами облягали амфітеатр, і по недовгому часі Джіджі довелося зробити докладний розклад, щоб усі, хто заплатить гроші, дістали змогу його послухати.

Вже тоді йому дуже бракувало Момо, бо його розповіді ставали безкрилими, хоча він ще твердо відмовлявся переповідати одну історію двічі, навіть за подвійну плату.

За якихось кілька місяців у нього відпала потреба виступати в старому амфітеатрі, обходячи наприкінці своїх слухачів із кепкою в руці. Його запросили на радіо, а трохи згодом — і на телебачення. Тричі на тиждень він розповідав свої історії мільйонам слухачів і заробляв великі гроші.

І жив він тепер уже не біля старого амфітеатру, а в іншій частині міста, де мешкали усі багаті й відомі люди. Він найняв собі великий сучасний будинок серед розкішного парку. І звали його тепер уже не Джіджі, а Джіроламо.

Звісно, він давно вже кинув вигадувати щораз нові історії, як бувало колись. На це йому тепер бракувало часу.

Він став дуже ощадливий із своїми оповідками. З однієї робив часом цілих п'ять.

А коли й цього стало не досить, щоб задовольнити чим? раз більший попит, він одного разу вчинив те, чого аж ніяк не мав би собі дозволяти: переповів на публіку оту казку, яку створив тільки для Момо.

її так само жадібно ковтнули, як і решту його оповідок, і так само швидко забули. Від нього вимагали все нових історій. Джіджі так захопив цей темп, що, не думаючи довго, він виклав одну за одною всі оповідки, призначені для самої тільки Момо. Коли ж розповів останню, то раптом відчув себе цілком спустошеним і неспроможним вигадати більше нічогісінько.

Злякавшись, що успіх зрадить його, він почав переповідати усі свої історії вдруге, трохи змінивши в них тільки назви.

Але, навдивовижу, ніхто цього ніби й не помітив. Принаймні попит на його історії не зменшився.

І Джіджі вхопився за це, як, тонучи, хапаються й за соломину. Бо ж він тепер був багатий і відомий — а хіба ж не про це він завжди мріяв?

Проте інколи ночами, лежачи в ліжку під шовковою ковдрою, він серцем поривався до свого минулого життя, коли міг бути з Момо, зі старим Беппо й дітьми і коли він справді вмів оповідати.

Але вороття не було. Момо пропала й не верталася. Спочатку Джіджі разів кілька спробував був її знайти, та згодом у нього не стало на це часу. Тепер він мав трьох запопадливих секретарок, які складали для нього угоди, друкували на машинці його історії, вели рекламу й стежили за розкладом його часу. Але час на пошуки Момо в тім розкладі не значився.

Від колишнього Джіджі тепер мало що лишилося.

І все ж таки одного дня він зібрався на силі й вирішив трохи поміркувати над собою. "Адже тепер я — неабихто,— сказав він собі,— мій голос має вагу, і мене слухають мільйони. Хто ж, як не я, може сказати людям правду?"

Він збирався розповісти їм про Сірих панів. Збирався їм сказати, що це — не вигадана історія, і попросити усіх своїх слухачів допомогти йому знайти Момо.

Він надумав це однієї з тих ночей, коли найдужче тужив за колишніми друзями. І, ледве розвиднилося, він сів за свій великий письмовий стіл, щоб розробити план дій. Та перше ніж він устиг написати бодай слово, задзвонив телефон.

Джіджі взяв трубку — і закам'янів од жаху.

Якийсь дивно безгучний, попелясто-сірий голос звертався до нього. Джіджі відчув, що в ньому здіймається холод, який пронизує до кісток.

— Облиш це! — сказав той голос. — По-доброму радимо.

— Хто це говорить?— спитав Джіджі.

— Ти чудово це знаєш,— відповів голос. — Рекомендуватись нема потреби. І хоч ти досі не мав щастя зустрітися з нами особисто, та однаково ти наш із кісточками. Хіба ти цього не знаєш?

— Чого вам від мене треба?

— Те, що ти надумав, нам не до вподоби. Будь молодцем і облиш це, згода?

Джіджі зібрав усю свою мужність.

— Ні,— сказав він,— я цього не облишу. Я вже не той маленький, нікому не відомий Джіджі-Гід. Я тепер неабияка, визначна людина. Побачимо, як ви позмагаєтесь зі мною.

Голос безгучно засміявся, і Джіджі раптом почав цокотіти зубами.

— Ти ніхто,— сказав голос. — Тебе зробили ми. Ти гумова лялька. Ми тебе надули. Та коли ти нас розсердиш, ми випустимо з тебе повітря. Чи, може, ти справді думаєш, що завдячуєш те, чим ти є зараз, самому собі й своєму посередньому талантові?

— Авжеж, я так гадаю,— хрипко відповів Джіджі.

— Бідний маленький Джіджі! — сказав голос. — Ти був і лишився фантазером. Колись ти був принцом Джіроламо в масці бідолахи Джіджі. А що ти тепер? Бідолаха Джіджі в масці принца Джіроламо. А все ж ти маєш дякувати нам, бо, зрештою, це ж ми здійснили всі твої мрії.

— Це неправда! — забелькотів Джіджі. — Це брехня!

— Лишенько! — знов безгучно засміявся голос. — І саме ти надумав озватися з правдою? Ти ж колись знав такі прегарні фрази про те, що правда й що — ні! О, ні, бідолашний Джіджі, не вийде це тобі на добре, коли ти спробуєш обстоювати правду! Відомим ти став з нашою допомогою, завдяки своїм побрехенькам. Правда — не твого розуму діло! Отож кинь це!

— Що ви зробили з Момо? — прошепотів Джіджі.

— Цим ти не суши собі голівоньку! їй ти вже не допоможеш! Навіть, якби розповів усім казочку про нас. Єдине, чого ти цим досягнеш — це те, що твій фантастичний успіх так само швидко минеться, як настав. Звісно, ти сам повинен усе вирішити. Ми не хочемо перешкоджати тобі корчити з себе героя і руйнувати свій добробут, коли тобі так цього треба. Але не сподівайся, що ми й далі будемо твоїми покровителями, якщо ти такий невдячний. Хіба ж неприємно бути багатим і відомим?

— Приємно,— видушив із себе Джіджі.

— Ну, бачиш! Отож дай нам спокій, домовились? Розповідай краще людям далі те, чого вони від тебе сподіваються.

— Як мені це робити?— через силу вимовив Джіджі. — Тепер, коли я все знаю.

— Я дам тобі добру пораду: не сприймай сам себе так поважно. Адже річ зовсім не в тобі. Досить це збагнути, і чудово можеш жити, як жив досі!

— Так,— прошепотів Джіджі, втупившись очима в одну точку,— досить збагнути…

В апараті клацнуло, і Джіджі поклав трубку. Він упав головою на свій великий стіл і затулив руками обличчя. Його плечі здригалися від мовчазного ридання.

З того дня Джіджі втратив будь-яку повагу до себе. Він відмовився від своїх намірів і став жити так само, як досі, тільки почував себе ошуканцем. Та він і був ним тепер. Колись він безтурботно злітав над світом на крилах фантазії. Тепер він просто брехав!

Він зробився блазнем, маріонеткою своєї публіки, і він знав це. Він почав ненавидіти свою роботу. І його історії ставали дедалі дурніші й сентиментальніші. Та це зовсім не вадило його успіхові, навпаки, це називали новим стилем, його силкувалися наслідувати. Він став криком моди. Але Джіджі не мав з того ніякої радості. Адже тепер він знав, кому все те завдячує. Він нічого не виграв. Він усе втратив.

І все ж таки він і далі шалено квапився від терміну до терміну — мчав автомобілем, летів надшвидкісними літаками і де б не сів чи не став — знай диктував секретаркам усе ті ж таки давні історії, наново перекраяні. Він був — як писали всі газети — "дивовижно продуктивний".

Отак із мрійника Джіджі став брехун Джіроламо.

Куди важче було Сірим панам упоратися з старим Беппо-Підмітальником.

Після тієї ночі, коли зникла Момо, він, вирвавшись із роботи, щоразу сидів у старому амфітеатрі й чекав. Його тривога щодень дужчала. І коли йому нарешті не стало терпцю, він вирішив, незважаючи на всі заперечення Джіджі, вдатися до поліції.

"Краще вже,— сказав він сам до себе,— краще вже нехай Момо завдадуть до притулку з ґратами на вікнах, ніж її спіймають оті Сірі. Коли тільки вона ще взагалі жива. З такого притулку вона вже одного разу втекла, то й знов утече. Може, мені пощастить зробити так, щоб вона взагалі туди не потрапила.

Та спершу треба її знайти".

Отож старий пішов до найближчого поліційного відділку на околиці міста. Якийсь час він тупцявся під дверима, крутячи в руках капелюха, тоді зібрався на силі й увійшов.

— Чого вам треба?— спитав поліцай, що саме бився над складанням якогось тяжкого формуляра.

Минула добра хвилина, поки Беппо спромігся видушити з себе:

— Боюся, що скоїлося щось страшне.

— Так?— спитав поліцай, усе не кидаючи свого писання. — А про що йдеться?

— Ідеться,— сказав Беппо,— про нашу Момо.

— Дитина?

— Так, дівчинка.

— Це ваша дитина?

— Ні,— збентежено сказав Беппо. — Тобто, так, але батько не я.

— Ні, тобто так!— сердито буркнув поліцай. — Чия ж тоді вона дитина? Хто її мати й батько?

— Цього ніхто не знає,— відповів Беппо.

— Тоді де ця дитина заявлена?

— Заявлена?— перепитав Беппо. — Ну, я гадаю, в нас. Ми всі її знаємо.

— Отже, НЕ ЗАЯВЛЕНА,— зітхнувши, констатував поліцай. — Вам відомо, що це забороняється? Так ми дійдемо до казна-чого! У кого живе дитина?

— В себе,— відповів Беппо. — Тобто в старому амфітеатрі. Тільки тепер вона вже там не живе. Вона зникла.

— Стривайте лиш,— сказав поліцай. — Якщо я вас як слід зрозумів, то серед руїн старого амфітеатру живе якась приблудна дівчинка на ім'я… як ви сказали?

— Момо,— відповів Беппо, Поліцай почав записувати:

— …на ім'я Момо… Момо, а далі? її ім'я й прізвище? — Момо, та й годі,— мовив Беппо.

Поліцай пошкрібся в підборідді й заклопотано поглянув на Беппо.

— Так діло не піде, любий мій. Я хочу вам допомогти, але так заяви не напишеш. А скажіть лишень мені, як прозиваєтеся ви?

— Беппо,— сказав старий. — А далі?

— Беппо-Підмітальник.

— Мене цікавить не фах, а прізвище!

— Це й одне, й друге,— терпляче пояснив Беппо. Поліцай упустив ручку і вхопився за голову.

— Царю небесний! — скрушно пробурмотів він. — І чого це саме мені припало сьогодні чергувати?

Тоді підвівся, випростав плечі, підбадьорливо всміхнувся старому й мовив лагідно, мов до хворого:

— Особисті дані можна встановити й потім, правда? А зараз розкажіть усе з самого початку. Що, власне, сталося і як? Усе.

— Усе?— завагався Беппо.

— Все, що стосується справи,— відповів поліцай.