Момо - Енде Міхаель

Треба ще вміти прочитати, що він показує.

Майстер Гора заклацнув свого годинника й сховав у кишеню жилета.

Помітивши, якими здивованими очима дівчинка розглядає його вбрання, він замислено оглянув себе, наморщив чоло й мовив:

— О, та я, мабуть, трохи відстав — я маю на увазі, з модою. Отака неуважність! Зараз я це виправлю!

Він клацнув пальцями — й за мить уже стояв перед Момо вбраний у чорний сурдут із високим коміром.

— Так краще? — спитав він невпевнено.

Та вгледівши на обличчі в дівчинки ще більше здивування, зараз-таки сказав:

— Звісно, що ні! І про що я тільки думаю?

Він знову клацнув пальцями — і на ньому з'явився такий одяг, якого ні Момо, ні будь-хто інший ні на кому не бачили: на такий буде мода тільки через сто років.

— Знов не те? — спитав він у Момо. — Ну, присягаюсь Оріоном, щось таки ж повинно вийти! Постривай, спробую ще раз!

Він утретє клацнув пальцями, й тепер нарешті постав перед дівчинкою у звичайному сучасному костюмі.

— Отак добре, еге ж? — сказав він, підморгнувши. — Сподіваюсь, я тебе не злякав? Це був невеличкий жарт. А тепер дозволь запросити тебе до столу, люба моя дитино! Снідання готове. У тебе позаду довгий шлях, і я гадаю, воно тобі смакуватиме.

Він узяв її за руку й повів просто в отой ліс із годинників. Черепаха лізла за ними трохи ззаду. Шлях їхній крутився туди й сюди, наче в лабіринті, і нарешті привів до невеличкого приміщення, утвореного задніми стінками великих годинників, які стояли на підлозі. В куточку був столик на вигнутих ніжках і вишукана канапка, а поруч — так само вишукані м'які стільці. I тут усе було освітлене золотим світлом свічок з непорушним полум'ям.

На столику стояв бокастий золотий глек, дві невеличкі чашечки, тарілки, лежали ложечки й ножі. В кошичку золотіли хрумкі булочки, в одній мисочці ясніло масло, в другій — мед, що дуже скидався на рідке золото. Майстер Гора налив у обидві чашечки шоколаду з бокастого глека і гостинно припросив:

— Будь ласка, моя маленька госте, призволяйся! Дівчинку не довелося довго умовляти. Вона досі й не

знала, що на світі буває шоколад, який можна пити. Та й булочки з маслом і медом були для неї великим дивом. Так смачно, як оце тут, вона зроду ще не їла. Отож вона спочатку так допалася до сніданку, наминаючи, аж за вухами лящало, що й не думала ні про що інше. Дивно, але від цього сніданку з неї неначе спала вся втома, дівчинка відчула себе свіжою й бадьорою, хоча за цілу ніч ані на хвилечку не задрімнула. І що далі вона їла, то дужче їй смакувало. Здається, що й цілий день би отак могла снідати.

Майстер Гора ласкаво дивився на неї і тактовно не заважав їй розмовами. Він розумів, що його гостя вгамовувала багаторічний голод. І, може, через це, він, дивлячись на неї, робився дедалі старіший, аж поки знову став біловолосим дідусем. Помітивши, що Момо не дуже вміє дати собі раду з ножем, він заходився мастити булочки й клав їх перед нею на тарілку. Сам він їв дуже мало, як то кажуть, тільки задля товариства.

Аж ось Момо таки наїлася. Допиваючи шоколад, вона допитливо поглядала понад вінцями золотої чашечки на свого гостинного господаря, розмірковуючи, хто ж він за один. Те, що він людина незвичайна, вона, звісно, помітила, але взагалі вона про нього нічогісінько не знала, окрім імені.

— Чому,— спитала вона, поставивши чашку,— чому ви посилали по мене черепаху?

— Щоб захистити тебе від Сірих панів,— поважно відповів Майстер Гора.— Вони тебе скрізь шукають, а тут у мене тобі їх не страшно.

— Вони хочуть щось мені зробити?— злякано запитала Момо.

— Так, дитино,— зітхнув Майстер Гора. — Мабуть, що так.

— А чому? — спитала Момо.

— Вони бояться тебе,— пояснив Майстер Гора. — Бо ти завдала їм найбільшої шкоди.

— Я їм нічого не зробила,— промовила дівчинка.

— Зробила. Ти змусила одного з них виказати себе. І розповіла про це своїм друзям. І ви ж хотіли розказати про Сірих панів усім людям. Хіба цього не досить, щоб вони мали тебе за смертельного ворога?

— Але ж ми перейшли все місто — черепаха і я,— сказала Момо. — Якщо вони мене скрізь шукають, то могли б простісінько піймати. Ми ж бо так помалу йшли!

Майстер Гора взяв черепаху на руки — вона знов сиділа біля його ніг — і почухав їй під шиєю.

— А що про це гадаєш ти, Кассіопеє? — запитав він, усміхнувшись. — Спіймали б вони вас?

На панцері в черепахи засвітилося: "НІКОЛИ!"

Літери мерехтіли так весело, чисто ніби хтось тихенько хихотів, та й годі!

— Кассіопея,— пояснив Майстер Гора,— уміє зазирати в майбутнє. Не на багато, але приблизно на півгодини вперед вона бачить.

"РІВНО!" — проступило на панцері в черепахи.

— Перепрошую,— виправився Майстер Гора. — Рівно на півгодини. Вона знає напевно, що станеться в наступні, півгодини. Отож вона знає й те, стрінуться їй Сірі пани чи ні.

— Ох,— здивовано сказала Момо,— це ж так зручно! Вона знає, що там чи там може їх зустріти — і просто собі звертає кудись-інде?

— Ні,— відповів Майстер Гора,— на жаль, усе не так просто. Того, що Кассіопея заздалегідь знає, вона змінити не може. Адже вона знає тільки те, що неодмінно має статись. Отже, якщо вона знає, що там і там зустріне Сірих панів, то вона таки зустріне їх. З цим вона нічого вдіяти не може.

— Цього я не розумію,— сказала Момо трохи розчаровано. — Яка ж тоді користь із того, що знаєш щось заздалегідь?

— Користь є,— сказав Майстер Гора.-У випадку з тобою, наприклад, вона знала, що піде тією й тією дорогою ї там їй Сірі пани не стрінуться. А це ж чогось та варт, як ти гадаєш?

Момо нічого не сказала. Думки її поплуталися, як розмотаний клубок ниток.

— Та вернімося до тебе й твоїх друзів,— повів далі Майстер Гора. — Скажу тобі, ви молодці. Ваші плакати й заклики справили на мене неабияке враження.

— То ви їх читали? — зраділа Момо.

— Геть усі,— відповів Майстер Гора. — До словечка,

— Шкода, що більше їх, мабуть, не читав ніхто. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.

— Так, шкода. Сірі пани про це подбали.

— Ви добре їх знаєте? — допитувалася Момо. Майстер Гора знов, зітхнувши, кивнув головою.

— Я знаю їх, а вони знають мене. Момо не зовсім зрозуміла його відповідь.

— Ви в них часто бували?

— Ні, ще й разу. Я ніколи не кидаю цього Будинку Ніденця.

— А Сірі пани — вони у вас бувають? Майстер Гора всміхнувся.

— Не турбуйся, дитино, сюди вони пройти не зможуть. Навіть якби знали дорогу до Вулички Ніколиці. Та вони її не знають.

Момо трохи подумала. Пояснення Майстра Гори заспокоїло її, та їй хотілося довідатись про нього більше.

— Звідки ви все це знаєте? — почала вона знов. — Про плакати й про Сірих панів?

— Я весь час стежу за ними й за всім, що з ними пов'язане,— сказав Майстер Гора. — Так само я стежив і за тобою й твоїми друзями.

— Але ж ви ніколи не виходите з дому?

— В цьому й потреби немає,— сказав Майстер Гора і ніби знов помолодшав. — У мене ж є Всевидющі окуляри.

Він дістав свої невеличкі золоті окуляри й простяг Момо.

— Хочеш крізь них подивитись?

Момо надягла окуляри, закліпала й заводила очима і сказала:

— Я зовсім нічого в них не бачу.— Бо справді побачила в окулярах тільки вихор розмитих фарб, світла й тіней. їй аж у голові запаморочилось.

— Авжеж,— почула вона голос Майстра Гори,— спочатку з кожним так буває. Не так просто дивитися крізь Всевидющі окуляри. Та ти враз до них звикнеш,

Він підвівся, став за спинкою стільця Момо і злегенька приклав обидві руки до дужки окулярів на переніссі Момо. Картина відразу прояснилася.

Спочатку Момо побачила купку Сірих панів З трьома автомобілями край тієї частини міста, де розливалось оте дивовижне світло. Вони саме підпихали свої машини назад.

Потім вона поглянула далі й побачила ще кілька купок на вулицях міста: тут Сірі пани несамовито вимахували руками, про щось говорили між собою і ніби кликали підмогу.

— Вони говорять про тебе,— пояснив Майстер Гора. — Не можуть зрозуміти, як ти вислизнула з їхніх рук.

— А чого в них такі сірі обличчя? — спитала Момо, дивлячись крізь окуляри.

— Бо вони живляться мертвим,— відповів Майстер Гора. — Ти ж бо знаєш, що вони існують коштом людського часу. А час, якщо його відняти в справжнього господаря, стає мертвим. Бо в коленої людини свій власний час. І він живий тільки доти, поки справді належить цій людині.

— То Сірі пани зовсім не люди?

— Пі, вони тільки взяли на себе людську подобу. — То що ж вони таке?

— Насправді вони ніщо.

— А звідки вони взялися?

— Вони виникли, бо люди дали їм таку можливість. А тепер люди дають їм можливість запанувати над собою. І цього досить, щоб вони справді запанували.

— А якщо вони більш не зможуть красти в людей час?

— Тоді їм доведеться знов обернутися в ніщо, з якого вони виникли.

Майстер Гора взяв у Момо окуляри й сховав до кишені.

— Та, на жаль,— за хвилину повів він далі,— в них уже багато спільників серед людей. Оце найгірше.

— Я нікому не дам відняти в мене мій час! — рішуче сказала Момо.

— Хотів би сподіватися,— відповів Майстер Гора. — Ходім, я покажу тобі свою колекцію, Момо.

Тепер він знову здавався старим.

Він узяв Момо за руку й повів до великої зали, де заходився показувати всілякі годинники, запускаючи ті, що грали, демонстрував їй свої планетарії і, бачачи, як радіє його маленька гостя всім цим дивовижам, знову поволі молодшав.

— Ти любиш відгадувати загадки?— спитав він, ведучи її далі.

— О, ще й як! — відповіла Момо. — А ви знаєте якусь загадку?

— Знаю,— сказав Майстер Гора і, глянувши на неї, всміхнувся. — Та вона дуже важка. її мало хто відгадує.

— Це добре,— сказала Момо. — Я її запам'ятаю і колись загадаю своїм друзям.

— Цікавий я знати,— мовив Майстер Гора,— чи відгадаєш ти її. Слухай гарненько:

Живе три брати в домі однім.

Із себе наче не схожі зовсім.

Та спробуй їх розгадати

— Однакові стануть три брати!

Немає все першого — ще не прийшов

А другий — той завжди уже відійшов

Це третій, найменший, звик дома сидіти.

Без нього двох перших не стало б на світі.

Але ж бо і третій тому тільки є,

Що перший одвіку все другим стає.

Якби хто поглянуть на нього схотів

— Уздрів би когось із двох інших братів!

Тепер ти скажи: чи один він усього?

Чи, може, їх два?

Чи нема ні одного?

Назви їх, дитино, таких ніби різних,

— Назвеш ти правителів, мудрих і грізних,

Що втрьох владарюють у царстві однім,

И самі ж таки є вони царством своїм.

Майстер Гора подивився на Момо і підбадьорливо кивнув їй.