Момо - Енде Міхаель

Вона слухала пильно. Пам'ять у дівчинки була чудова, й тепер Момо повільно, слово в слово, проказала всю загадку.

— Ху! — зітхнула вона. — Справді важка! І здумати не можу, що ж це таке. Не знаю, звідки й заходити.

— Ну ж бо спробуй,— сказав Майстер Гора.

Момо ще раз промимрила собі під ніс усю загадку. Тоді похитала головою.

— Не можу,— призналась вона.

Тим часом їх наздогнала черепаха. Вона сіла коло Майстра Гори і стала уважно дивитися на Момо.

— Ну, Кассіопеє,— мовив Майстер Гора,— ти ж знаєш усе на півгодини вперед. Чи відгадає Момо загадку?

"ВІДГАДАЄ!" — проступило на спині в черепахи.

— Бачиш,— сказав Майстер Гора, звертаючись до Момо. — Ти відгадаєш. Кассіопея не помиляється.

Момо наморщила чоло й знов стала пильно думати. "Що воно за три брати, які живуть в одному домі? Певно, що це не люди. У загадках брати — це завжди або зернята з яблук, або зуби, або ще щось таке однакове. А тут три брати, котрі якось обертаються один на одного. Що ж може обертатися одне на одне?" Момо подивилася довкола. Ось стоять свічки з непорушним полум'ям. У них віск через полум'я обертається на світло. Так, це були три брати. Але її загадка не про це, бо в свічці й віск, і полум'я, і світло завжди разом. А в загадці Майстра Гори двох братів завжди немає. То, може, це щось таке, як квітка, плід і насінина? Так, справді, тут уже багато що сходиться. Насінина — найменша з трьох. І коли вона є, то двох інших братів немає. І без неї не буває квітки й плоду… Та й це не розгадка! Бо ж насінину пречудово можна бачити. А тут сказано, що коли хочеш побачити найменшого брата, то бачиш завжди двох інших.

Думки Момо збилися з стежки. Вона ніяк не могла знайти сліду, яким треба йти далі. Але ж бо Кассіопея сказала, що вона знайде відгадку. І Момо почала все спочатку, поволі мимрячи загадку собі під ніс. Коли вона дійшла до слів: "Немає все першого, ще не прийшов…", то помітила, що черепаха підморгнула їй. На панцері в неї засвітилися слова:

"ТЕ, ЩО ЗНАЮ Я!" — і знову погасли.

— Цить, Кассіопеє! — усміхнувся Майстер Гора, навіть не глянувши на черепаху. — Не підказуй! Момо сама відгадає.

Момо, звичайно, побачила слова в черепахи на панцері і стала думати, що вони означають. Що ж знає Кассіопея? Знає, що Момо неодмінно відгадає загадку. Та для відгадки це нічого не давало. А що вона знає ще? Вона завжди знає те, що має статися. Знає…

— Майбутнє! — вигукнула Момо. — "Немає все першого, Ще не прийшов…" Це — майбутнє!

Майстер Гора кивнув головою.

— "А другий — той завжди уже відійшов",— казала далі Момо. — Це — минуле!

Майстер Гора знову кивнув головою, радісно всміхнувшись.

— А тепер,— замислено мовила Момо,— тепер буде важче. Хто ж третій? Він найменший з усіх трьох братів, але без нього й тих двох не було б. І він єдиний, хто завжди вдома.

Вона ще подумала і враз вигукнула:

— Це ж теперішнє! Оця ось мить! Минуле — це ті миті, що були, а майбутнє — ті, що будуть. Тому їх і не було б обох, якби не було теперішнього! Справді!

Щоки Момо пашіли від напруження. Вона повела далі:

Але ж бо і третій тому тільки є,

Що перший одвіку все другим стає.

То виходить, ніби теперішнє є тільки тому, що майбутнє обертається на минуле? Момо вражено поглянула на Майстра Гору:

— А це ж правда! Я про це ніколи не думала! Виходить, теперішнього просто немає, а є тільки минуле й майбутнє. Бо ось зараз, оця мить, поки я про неї говорю, вже стала минулим. А, тепер я розумію, що означає:

Якби хто поглянуть на нього схотів,

Уздрів би когось із двох інших братів.

Тепер я розумію й те, що далі: справді, можна сказати, що є взагалі тільки один брат — теперішнє, або тільки минуле, чи тільки майбутнє. Або й жодного, бо ж кожний є тільки тоді, як є й два інші. Просто аж голова йде обертом!

— Але ж це ще не кінець загадки,— сказав Майстер Гора. — А що то за велике царство, яким вони утрьох правлять і яке водночас є вони самі?

Момо безпорадно глянула на Майстра. Справді, що ж це таке? Що може бути заразом і минулим, і теперішнім, і майбутнім?

Вона озирнулася по величезній залі. Погляд її блукав по тисячах і тисячах годинників —і враз дівчаткові очі заблищали.

— Час! — вигукнула вона й заплескала в долоні. — Авжеж, це час! Це час!

Вона аж стрибала з радощів.

— А тепер скажи мені ще: а що то за дім, де живуть три брати? — спитав Майстер Гора.

— Це світ,— відповіла Момо.

— Браво!— вигукнув Майстер Гора, плещучи й собі в долоні. — Вітаю тебе, Момо! Ти чудово відгадуєш загадки! Це для мене неабияка радість!

— І для мене! — відповіла Момо, хоч нишком трохи дивувалася: чого Майстер так зрадів, що вона відгадала загадку?

Вони пішли далі Залою Годинників, І Майстер Гора показав їй ще багато рідкісних речей, але Момо все думала про загадку.

— Скажіть,— озвалася вона нарешті,— а що це таке — час?

— Ти ж бо щойно сама це з'ясувала,— відповів Майстер Гора.

— Ні, я питаю,— сказала дівчинка,— сам час… він-бо теж має чимось бути. Адже ж він є. А що він насправді таке?

— Було б чудово, якби ти й на це питання сама відповіла.

Момо довго думала.

— Він є,— замислено пробурмотіла дівчинка,— це певно. Але спіймати його не можна. І спинити також. Може, це щось таке, як пахощі? Але він ще й завжди минає. То тоді він має звідкись приходити. Може, він — наче вітер? Або ні! Тепер я вже знаю! Мабуть, це така музика, тільки її не чутно, бо вона грає завжди. Хоча мені вдається, що я її вже чула: вона тихенька-тихенька.

— Я знаю,— кивнув головою Майстер Гора. — Через те ж я й зміг тебе покликати.

— Але, мабуть, тут є ще щось,— сказала Момо, ще заглиблена в свої думки. — Адже та музика приходить здалеку, а звучить вона глибоко-глибоко в мені. Може, й з часом так само? — Вона збентежено замовкла, а тоді безпорадно додала: — Я хотіла сказати: так як ото вітер збиває хвилі на воді… Ах, це все, мабуть, дурниці, що я кажу.

— По-моєму,— озвався Майстер Гора,— ти дуже гарно сказала. І тому я хочу розповісти тобі одну таємницю. Звідси, з Будинку Ніденця на Вуличці Ніколиці приходить час до всіх людей.

Момо поглянула на нього з глибокою пошаною.

— О,— мовила вона тихо,— ви його самі робите? Майстер Гора знов усміхнувся.

— Ні, моя дитино, я тільки управитель. Мій обов'язок — наділяти кожній людині той час, що їй належить.

— А не можете ви тоді зробити так, щоб ті часокради більш не крали в людей часу?

— Ні, цього я не можу,— відповів Майстер Гора. — Люди самі мають визначати, що їм робити зі своїм часом. І самі повинні його захищати. Я тільки наділяю їх часом.

Момо озирнулася по залі, потім запитала:

— І для цього у вас стільки годинників? На всіх людей, еге?

— Ні, Момо,— сказав Майстер Гора. — Ці годинники — всього-на-всього моя колекція. Всі вони — тільки недосконалі копії того, що кожна людина має в своїх грудях. Бо так само, як у людей є очі, щоб бачити світло, і вуха, щоб чути звуки, так само в них є серце, щоб сприймати час. Час, не сприйнятий серцем,— пропащий, безнадійно втрачений, отак, як безнадійно втрачені барви веселки для сліпого чи для глухого пташиний спів. Та, на жаль, на світі є сліпі й глухі серця, які нічого не сприймають, хоча й б'ються.

— А якщо моє серце колись перестане битися? — запитала Момо.

— Тоді,— відповів Майстер Гора,— скінчиться й твій час, моя дитино! Або можна сказати й так: це сама ти безнастанно повертаєшся крізь час назад, крізь усі свої дні і ночі, місяці й роки, крізь усе твоє життя ти йдеш назад, аж поки прийдеш до великої круглої срібної брами, якою ти колись увійшла в життя. Нею ти знову вийдеш.

— А що за тією брамою?

— Там — ота музика, що інколи вже стиха долинала до тебе. Ти ввійдеш у цю музику одним із її звуків.

Він допитливо поглянув на Момо:

— Але, мабуть, ти цього ще не розумієш?

— Розумію,— тихо мовила Момо. — Здається, розумію. Вона згадала, як ішла по Вуличці Ніколиці навспак, і запитала:

— Може, ви — смерть?

Майстер Гора всміхнувся, помовчав трохи, тоді відповів:

— Якби люди знали, що таке смерть, вони б її більше не боялися. А якби вони не боялися смерті, ніхто б не зміг більше красти в них часу життя.

— То треба їм це сказати,— вирішила Момо.

— Так? — запитав Майстер Гора. — Я кажу їм це з кожнісінькою годиною, що їм наділяю. Та боюся, вони зовсім не хочуть мене слухати. Вони скоріш повірять тим, котрі вселяють у них страх. І це також загадка.

— Я не боюся,— сказала Момо.

Майстер Гора повільно схилив голову. Він довго дивився на Момо, тоді спитав:

— Хочеш подивитися, звідки приходить час? — Хочу,— прошепотіла вона.

— Я поведу тебе,— сказав Майстер Гора. — Але там треба мовчати. Не можна нічого питати й нічого казати. Ти обіцяєш мені це?

Дівчинка мовчки кивнула головою.

Тоді Майстер Гора нахилився, підняв її й посадив собі на руки. Він раптом здався їй дуже великим і невимовно старим, але не старою людиною, а ніби старезним деревом чи скелею. Потім він рукою затулив їй очі — так наче легесенькі прохолодні сніжинки торкнулися її обличчя. Момо здавалося, що Майстер Гора йде з нею довгим темним переходом, але вона почувала себе в надійному захистку й нічого не боялася. Спочатку вона думала, що чує биття свого серця, та дедалі їй усе виразніше стало здаватися, що то відгомін ходи Майстра Гори.

Вони йшли довго; аж ось Майстер Гора зсадив Момо додолу, його обличчя було поряд. Він дивився на неї, широко розкривши очі й поклавши палець на вуста. Потім він підвівся й відступив.

Золотаві сутінки облягли дівчинку.

Помалу-малу вона зрозуміла, що стоїть під велетенською круглою банею, такою незмірно великою, як небо. І вся та велетенська баня була з найщирішого золота.

Високо-високо вгорі, посередині був круглий отвір, з якого прямовисно падав стовп світла, лягаючи на незрушне чорне дзеркало круглого ставка внизу.

При самій воді в світляному стовпі щось мерехтіло, мов ясна зоря. Воно рухалося з величною неквапністю, і Момо впізнала в ньому велетенський маятник, що коливався туди й сюди понад чорним дзеркалом ставка. Але він ні на чому не тримався, він просто висів у повітрі і здавався невагомим.

Поки той маятник-зірка посувався до краю ставка, з темної води виринав великий пуп'янок. Що ближче був до краю маятник, то дужче розкривався пуп'янок, аж поки нарешті розцвівся квіткою на водяному дзеркалі.

Квітка та була такої дивовижної краси, якої Момо зроду ще не бачила.