Момо - Енде Міхаель

— Як будеш розважлива, то багато виграєш на цьому для себе й для своїх друзів. Хочеш ти цього?

— Так,— прошепотіла Момо.

Сірий пан розтяг тонкі губи в усмішці.

— Тоді зустріньмося опівночі й поговорімо.

Дівчина мовчки кивнула головою. Та Сірого пана вже не було. Тільки дим з його сигари ще висів у повітрі. Де вона з ним зустрінеться, він не сказав.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ВЕЛИКИЙ СТРАХ І ЩЕ БІЛЬША ВІДВАГА

Момо боялась повертатися до старого амфітеатру. Певно ж, Сірий пан, що призначив їй зустріч опівночі, прийде саме туди.

На думку про те, що вона буде там на самоті з ним, її огортав жах.

Ні, вона взагалі більше не хоче з ним стрічатися, ні там, ані деінде. Хоч що він запропонує, на ділі з того не жди добра ні для себе, ні для своїх друзів,— тепер це їй було як білий день ясно.

Але де ж їй від нього сховатись?

Найбезпечніше, здавалось їй, забитися в людську юрму. Хоча вона вже й бачила, що ніхто не зважав на неї й на Сірого пана, але якщо він справді щось їй заподіє й вона закричить: "Рятуйте!", то, мабуть би, все ж таки це привернуло увагу людей і вони б її врятували. Крім того, казала вона собі, в тісному натовпі її важче буде знайти.

Цілий день, до пізньої ночі Момо снувала в юрмі перехожих, на найлюдніших вулицях і майданах, аж поки,— наче посувалася по великому колу,— нарешті знов прийшла туди, звідкіля вирушила. Вона обійшла те коло ще і ще раз, просто здавшись на волю вічно квапливого людського потоку.

Та коли вона попоходила отак цілий день, у неї зболіли ноги. Було пізно, хтозна-як пізно, а Момо, напівсонна, все йшла вулицями — далі, далі, далі…

"Хоч одну мить спочину,— подумала вона нарешті,— одненьку мить, я тоді буду уважніше дивитися…"

Край дороги стояв невеличкий триколісний ваговозик, навантажений усілякими лантухами й пакунками. Момо вилізла на нього й притулилась до лантуха, де було щось м'яке. Вона підібгала потомлені ноги й натягла на них куртку. Ох, як же й добре! Момо зітхнула з полегкістю, скулилася коло лантуха й від утоми сама незчулась, як заснула.

Непевні сни наринули на неї. Вона побачила старого Беппо, який, тримаючи в руках мітлу, мов жердину, для рівноваги, переходив по канату чорну безодню.

"Де ж другий край?— раз у раз гукав він,— Я не бачу другого краю!"

І справді, той канат здавався безкраїм, кінці його гу"бились десь далеко в темряві.

Момо так хотіла допомогти Беппо, та він її навіть не бачив. Він був далеко, так невимовно далеко, так високо.

Потім їй приснився Джіджі. Він тяг з рота нескінченну паперову стрічку. Він тяг і тяг, а стрічка все не кінчалася й не уривалась. Джіджі вже стояв на цілій горі паперової стрічки. І Момо здавалося, що він благально дивиться на неї, що він уже ось-ось задихнеться, як вона йому не допоможе.

Вона хотіла побігти до нього, та ноги заплутались у паперовій стрічці. І що дужче вона борсалась, то більше заплутувалась.

Потім їй приснились діти. Вони всі були пласкі, мов гральні карти. І на кожній карті був правильний візерунок із дірочок. Карти перетасувалися, тоді знову вишикувались рядочком, і на них з'явились нові дірочки. Діти-карти безгучно плакали, та ось їх знов перетасували, і вони, затріщавши й затрахкотівши, попадали одна на одну.

— Стійте! Припиніть!— хотіла крикнути Момо, та тріскотнява й трахкотіння заглушили її кволий голос. Вони все дужчали й дужчали, аж поки вона нарешті прокинулася.

У першу мить дівчинка не зрозуміла, де це вона. Довкола було темно. Та перегодом вона згадала, як вилізла на ваговозик. Тепер він їхав, і ото його мотор так трахкотів.

Момо втерла щоки, ще мокрі від сліз. Де ж це вона?

Ваговозик, мабуть, їхав уже довгенько, бо ця частина міста була дівчинці незнайома; усе тут неначе вимерло цієї пізньої ночі. Вулиці були безлюдні, високі будинки зовсім не освітлені.

Ваговозик їхав не дуже швидко, і Момо сплигнула, сама незчувшись як. їй хотілося назад, на гамірні вулиці, де можна не боятися Сірих панів. Та враз вона згадала, що їй снилось, і спинилася.

Гурчання мотора помалу відлунало в темних вулицях, і стало тихо.

Момо раптом перехотілося ховатись. Вона тікала, щоб урятуватися. Увесь цей час вона думала тільки про себе, про свою самотність, про свій страх! А тим часом справжнє лихо спіткало не її, а її друзів. Якщо хтось і може їм допомогти, то це тільки вона. І якщо є бодай найменша можливість спонукати Сірих панів їх звільнити, то треба хоч спробувати зробити це!

Не встигла вона про це подумати, як зненацька відчула в собі дивну переміну. Страх і безнадія так заполонили її, що раптово перейшли в свою протилежність. Момо подолала їх. Тепер вона почувала себе такою мужньою, впевненою, що ніяка сила в світі була їй не страшна, чи, краще сказати, їй тепер було цілком байдуже про те, що з нею станеться.

Тепер вона хотіла зустрітися з Сірим паном. Хотіла будь-що-будь.

"Треба мерщій вернутися до старого амфітеатру",— сказала вона собі,— може, ще не пізно, може, він там чекає на мене".

Та все це легше було сказати, ніж зробити. Вона не знала, де перебуває, і не мала ані найменшого уявлення, в який бік їй слід бігти. Та все ж таки вона побігла — навмання.

Вона бігла все далі й далі темними, мертвотно тихими вулицями. Не чула навіть власного тупоту, бо вона ж була боса. Щоразу, звертаючи на іншу вулицю, вона сподівалася побачити щось таке, що їй підкаже, кудою ж бігти далі, хоч якийсь знак, хоч щось знайоме. Та нічого такого не було. І нікого було спитати, бо єдина жива істота, яка їй стрілася,— худий, шолудивий собака, що грібся в купі сміття,— побачивши її, злякано втік.

А ось Момо опинилась на розлогому, спустілому майдані. Не на гарному майдані, з деревами й водограями, а просто на голій, порожній площині. Лише понад його краями проти нічного неба бовваніли темні обриси будинків.

Момо пішла через майдан. Коли вона дійшла до середини, десь поблизу вдарили дзиґарі. Вони вибили багато разів, мабуть, була вже північ. Якщо Сірий пан тепер чекає на неї в амфітеатрі, подумала Момо, то вона вже не зможе прийти вчасно. Він собі так і піде ні з чим. І можливість допомогти друзям для неї пропаде — може, назавжди.

Момо кусала собі пальці. Що їй тепер робити, що спроможна вона вдіяти? Вона не знаходила ради. — Я тут!— щосили гукнула вона в темінь. У неї не було надії, що Сірий пан почує її. Проте вона помилилася.

Ледве завмер останній удар дзиґарів, як по всіх вулицях, що виходили на той розлогий порожній майдан, розлилося слабеньке світло, що дедалі яснішало. І тоді Момо зрозуміла, що то світять фари безлічі автомобілів, які тепер поволі сунули з усіх кінців до середини майдану, де стояла вона. Хоч куди вона поверталася, звідусіль било на неї сліпуче світло, і вона затулила очі рукою. Отже, вони прийшли!

Вона, проте, не сподівалася, що зустріч буде така велелюдна. На мить уся її відвага зникла. А що Момо була оточена і не могла втекти, вона тільки якомога щільніше загорнулась у свою велику чоловічу куртку.

Та раптом вона згадала ті квіти й ті голоси, що зливались у величну музику, і враз відчула себе спокійною й дужою.

Тихо гурчали мотори, і машини під'їжджали ближче й ближче. Аж ось вони спинилися — бампер до бампера,— утворивши коло, осередком якого була Момо.

1 тоді Сірі пани вийшли з машин. Момо не бачила, скільки їх було, бо вони купчилися в темряві за фарами. Та вона відчувала, що на неї спрямовано багато поглядів — поглядів, у яких не було нічого приязного. І їй стало холодно.

Хтозна й скільки ніхто не озивався й словом — ні Момо, ні Сірі пани.

— То оце,— почула вона врешті попелясто-сірий голос,— оце й є те дівча Момо, що колись кинуло нам виклик? Погляньте ж на нього тепер, на це жалюгідне пискля!

По тих словах залунав якийсь чудернацький шелест,, що віддалено скидався на многоголосе хихотіння!

— Стережіться!— притишено озвався інший попелястий голос. — Ви ж знаєте, яка небезпечна може бути для нас ця мала. Марна річ пробувати ввести її в оману.

Момо прислухалася.

— Ну гаразд,— пролунав з темряви за фарами перший голос. — Спробуємо казати їй правду.

Знов запала довга тиша. Момо відчула, що Сірі пани бояться казати їй правду. Здавалося, це коштує їм страшних зусиль. Момо почула так немов багатоголосе кашляння.

Аж ось котрийсь знов озвався. Голос чувся зовсім з іншого краю, проте лунав так само попелясто.

— Отже, поговорімо відверто. Ти самотня, бідолашна дитино. Твої друзі тепер для тебе недосяжні. Нема в тебе нікого, з ким би ти могла збавляти час. Так ми запланували. Ти бачиш, які ми могутні. Марна річ противитися нам. Ці довгі самотні години,— що вони тепер для тебе? Прокляття, яке тебе задушить, тягар, який тебе розчавить, море, яке тебе поглине, мука, яка тебе спалить. Ти відмежована від усіх людей. Момо мовчки слухала.

— Колись,— вів далі той голос,— настане мить, що ти більше не витримаєш цього,— завтра, за тиждень чи за рік. Нам байдуже, ми просто почекаємо. Бо знаємо, що якоїсь хвилини ти прилізеш до нас і скажеш: "Я ладна на все, тільки зніміть з мене цей тягар!" Чи ти вже й тепер ладна на все? То тільки скажи.

Момо похитала головою.

— Ти не хочеш, щоб ми тобі допомогли?— запитав крижаний голос.

Хвиля холоду посунула на Момо звідусіль, але вона зціпила зуби і знов похитала головою.

— Вона знає, що таке час,— просичав ще якийсь голос.

— А це доказ, що вона справді була в Так Званого,— відповів перший. Потім голосно спитав:— Ти знаєш Майстра Гору?

Момо кивнула головою.

— Ти справді була в нього? Момо знов кивнула.

— То ти їх знаєш — Квіти-Години?

Момо втретє кивнула головою. О, як вона їх знала! Знов залягла тривала тиша. Коли котрийсь Сірий озвався, голос ішов з іншого краю.

— Ти любиш своїх друзів, правда ж? Момо кивнула головою.

— І ти б хотіла визволити їх з-під нашої влади? І знову Момо кивнула головою.

— Ти зможеш це зробити, якщо тільки схочеш.

Момо щільно закуталася в куртку, бо вся тремтіла з холоду.

— Це справді коштуватиме тобі якусь дрібничку — звільнення твоїх друзів. Ми допоможемо тобі, а ти допоможеш нам. І це буде тільки справедливо.

Момо пильно дивилась туди, звідкіля лунав голос.

— Ми й собі хотіли б познайомитись з цим Майстром Горою, розумієш? Та ми не знаємо, де він живе. Ми від тебе нічого не хочемо, тільки щоб ти провела нас до нього.