Момо - Енде Міхаель
Ось-ось за рогом — Вуличка Ніколиця.
Кассіопея вже повернула за ріг і поспішала до Будинку Ніденця. Момо згадала, що в цій вулиці можна йти, тільки повернувшись спиною вперед. І вона обернулася.
Серце їй майже зовсім завмерло від жаху.
Сірим рухомим муром сунули за нею часокради, один попри одному, через усю ширину вулиці, а там іще, й іще, скільки сягало око.
Момо закричала, але не почула власного голосу. Уперед спиною забігла вона у Вуличку Ніколицю, втупившись великими очима в полчища Сірих панів, що йшли слідком.
Зненацька вдруге сталося щось дивовижне. Тільки-но перші з переслідувачів наважилися ступити у Вуличку Ніколицю, вони тут-таки, на очах у Момо, обернулися в ніщо. Спочатку розтанули їхні простягнуті вперед руки, тоді ноги й тулуб і нарешті обличчя, на яких застигли приголомшеність і переляк.
Та не тільки Момо дивилась на це перетворення — його, звісно, бачили й усі Сірі пани, що сунули до Вулички Ніколиці. Передні загородили шлях заднім, і між тими й тими на мить зчинилася бійка. Момо бачила розлючені обличчя і погрозливо піднесені догори кулаки. Та жоден не наважився ступити їй услід.
Аж ось Момо нарешті дісталася до Будинку Ніденця. Великі важкі двері з зеленого металу відчинилися. Момо проскочила в них, перебігла коридор з кам'яними статуями, відчинила дверечка на тому кінці коридора, прослизнула в них, пробігла залу з безліччю годинників, дісталася до невеличкої кімнати між задніми стінками годинників, кинулася на вишукану канапку й засунула голову під подушку, щоб більше нічого не бачити й не чути.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
ЗНЕВАЖЕНОМУ ТРЕБА ЗВАЖИТИСЬ
Говорив чийсь тихий голос.
Момо повільно виринула з глибини сну без сновидінь. Вона почувала себе на диво освіженою і зміцнілою.
— Дитина не винна,— казав той голос. — Але ти, Кассіопеє, навіщо ти це зробила?
Момо розплющила очі. За столиком біля канапки сидів Майстер Гора. Він невесело дивився вниз, на черепаху.
— Невже ти не могла подумати про те, що Сірі пани підуть за вами?
"Я ТІЛЬКИ ЗНАЮ НАПЕРЕД, АЛЕ НЕ ДУМАЮ!"— проступило в Кассіопеї на панцері.
Майстер Гора, зітхнувши, похитав головою:
— Ох, Кассіопеє, Кассіопеє, часом ти й для мене стаєш загадкою!
Момо підвелася й сіла на канапці.
— А, наша маленька Момо прокинулась!— привітно сказав Майстер Гора. — Сподіваюся, ти почуваєш себе добре?
— Дуже добре, дякую,— відповіла Момо. — Пробачте, будь ласка, що я заснула.
— Про це не турбуйся,— сказав Майстер Гора. — Все гаразд. Не треба нічого пояснювати. Те, чого я не побачив у свої Всевидющі окуляри, мені розповіла Кассіопея.
— А де Сірі пани?— запитала Момо.
Майстер Гора дістав у себе з кишені велику синю хустину.
— Вони облягли нас. Обступили Будинок Ніденець звідусіль. На такій відстані, на яку вони можуть підійти.
— А сюди до нас вони не ввійдуть?— спитала Момо. Майстер Гора висякався.
— Ні, цього вони не можуть. Ти ж сама бачила, що вони просто обертаються в ніщо, тільки-но поткнуться у Вуличку Ніколицю.
— А як це виходить?— допитувалась Момо.
— Це робить часовий вихор,— відповів Майстер Гора. — Адже ти знаєш, що тут усе треба робити навспак, правда? Бо довкола Будинку Ніденця час іде в зворотному напрямку. Звичайно буває так, що час увіходить в тебе. Що більше входить у тебе часу, то дужче ти старшаєш. Але у Вуличці Ніколиці час із тебе виходить. Можна сказати, що, проходячи нею, ти молодшаєш. Не набагато, лиш на стільки, скільки тобі треба часу, щоб її перейти.
— А я й не помітила нічого! — здивовано сказала Момо.
— Ну, певно,— всміхаючись, пояснив Майстер Гора. — Для людини воно мало помітно, бо людина — ще щось куди більше, аніж самий тільки час, нагромаджений у ній. У Сірих же панів усе по-інакшому. Вони складаються з самого лише накраденого часу. І коли потраплять у часовий вихор, час ураз виходить з них, як із надувної кульки, що луснула. Тільки від надувної кульки лишається бодай клаптик гуми, а від них нічого не лишається.
Момо напружено думала.
— А чи не можна тоді просто пустити увесь час навспак? — запитала вона.-Ненадовго. Тоді всі люди трішки помолодшали б, їм би це не вадило. Зате часокради усі обернулись би в ніщо.
Майстер Гора усміхнувся.
— Це було б справді гарно. Та, на жаль, так не вийде.
Обидва потоки часу перебувають у рівновазі. Якщо спинити один потік, то зникне другий. Тоді взагалі не буде в світі часу.
Він на мить замовк і зсунув на чоло Всевидющі окуляри.
— Це означає…— пробурмотів він, підвівся і, глибоко замислений, кілька разів перейшов малу кімнату туди й сюди.
Момо напружено стежила за ним, і навіть Кассіопея водила за ним очима. Аж ось він знову сів і допитливо поглянув на Момо.
— Ти навела мене на одну думку,— сказав він. — Але чи здійсниться вона, залежить не від самого мене.
Він обернувся до черепахи, що сиділа біля його ніг.
— Кассіопеє, люба моя! Що, по-твоєму, найкраще робити під час облоги?
"СНІДАТИ!" — проступила на панцері відповідь.
— Авжеж,— сказав Майстер Гора,— і це непогана думка.
Тієї ж миті стіл було накрито. Чи, може, він був накритий з самого початку, а Момо просто не помітила того. Так чи інак, на столі знов стояли маленькі золоті чашечки і все злотосяйне снідання: глек з гарячим шоколадом,, мед, масло й хрумкі булочки.
За той час, що минув, Момо не раз поверталася думкою до всіх цих чудових речей і тепер жадібно заходилася; ласувати. Цього разу їй усе здалося ще смачніше, ніж першого. А втім, і Майстер Гора тепер залюбки пригощався разом з нею.
— Вони хочуть,— сказала по хвилині Момо, наминаючи за обидві щоки,— щоб ви віддали їм геть увесь час усіх людей. Але ж ви цього не зробите, правда?
— Ні, дитино,— відповів Майстер Гора,— цього я ніколи не зроблю. Час колись почався і колись скінчиться, але аж тоді, коли вже буде більше не потрібен людям. Від мене Сірим панам не перепаде ані найменшої цятиночки часу.
— Але ж вони кажуть,— вела своєї Момо,— що присилують тебе до цього.
— Перше ніж говорити про це далі,— поважно сказав він — я хочу, щоб ти поглянула на них власними очима.
Він здійняв і простяг Момо свої невеличкі золоті окуляри.
Вона надягла їх.
Спочатку вона побачила тільки вихор барв і форм, від яких у неї запаморочилось у голові, як і тоді, першого разу. Та тепер це враз минулося. За малу хвилинку очі її вже наладналися на всевидющість.
І вона побачила вороже військо!
Плече в плече стояла неозора лава Сірих панів. Вони вишикувались не лише біля Вулички Ніколиці, а й далі, аж ген далі — велетенським колом, що тяглося через увесь цей квартал міста з сніжно-білими будинками і мало за центр Будинок Ніденець. У тому колі не було ніде й щілиночки.
Та трохи згодом дівчинка вгледіла й ще дещо — воно вразило її. Спочатку вона подумала, що, може, то скельця Всевидющих окулярів запітніли або що вона ще не зовсім наладналася на окуляри Майстра Гори, бо обриси Сірих панів дивно розпливалися, ніби засновувались химерним туманом. Та невдовзі вона збагнула, що не окуляри і не її очі тут причина, а що той туман, той дим справді здіймався там, на вулиці. Подекуди він був уже густий і непрозорий, подекуди ж тільки ледь-ледь курився.
Сірі пани стояли непорушно. Кожен був, як завжди, у цупкому круглому капелюсі, з портфелем у руці й з манісінькою сірою сигарою в роті. Та дим від сигар не танув, як він тане в звичайному повітрі. Тут, де ані повійнув бодай найменший вітрець, у цьому скляному повітрі, дим пасмами снувався всюди, засновував вулиці, здіймався догори, п'явся понад фасадами сніжно-білих будинків і зависав на них довгими запиналами, простягався від карниза до карниза. Він клубочився огидними синювуто-зеленими хмарами, що поволі, але неухильно лізли одна на одну, бралися все вище й вище, обводячи Будинок Ніденець муром, що нестримно ріс.
. Момо бачила й те, що Сірих панів усе прибуває, все нові й нові заступають місце тих, котрі вже стояли в лаві. Але навіщо все це робиться? Що надумали часокради? Вона зняла окуляри й запитливо подивилася на Майстра Гору.
— Ти все роздивилася? — запитав він. — Тоді, будь ласка, дай мені окуляри. Ти спитала, чи можуть вони мене присилувати? — повів Майстер Гора далі, надягнувши окуляри. — Мене вони не дістануть, як ти вже й сама знаєш. Та вони можуть завдати людям шкоди, страшнішої, ніж усе те, чого вони накоїли досі. Оцим вони й хочуть мене залякати.
— Щось іще страшніше? — злякано спитала Момо. Майстер Гора кивнув головою.
— Я наділяю кожній людині її час. Проти цього Сірі пани нічого не вдіють. І затримати цього часу вони також не можуть. Але вони можуть його отруїти.
— Отруїти час? — приголомшено вимовила Момо.
— Димом своїх сигар,— пояснив Майстер Гора. — Чи ти бачила хоч раз когось із них без їхньої манісінької сірої сигари? Ні, бо без сигар вони не можуть існувати.
— Що ж то за сигари? — допитувалась Момо.
— Пам'ятаєш Квіти-Години? — сказав Майстер Гора. — Я тоді казав тобі, що в кожній людині є отаке золоте святилище часу, бо кожна людина має серце. Якщо тільки люди впустять туди Сірих панів, ті загарбають якомога більше Квітів-Годин. Але Квіти-Години, вирвані з людського серця, не можуть умерти,— бо насправді вони неминущі. Проте й жити вони тоді не живуть, бо відірвані від свого справжнього господаря. Всіма ниточками свого єства вони тягнуться до тієї людини, якій по праву належать.
Момо слухала затаївши дух.
— Ти повинна знати, Момо, що й зло має свою таємницю. Я не знаю, де Сірі пани переховують накрадені Квіти-Години. Мені відомо тільки, що вони заморожують їх своїм холодом, аж поки квіти стануть тверді, немов скляні келихи. І це не дає їм повернутися назад. Десь глибоко під землею мають бути велетенські сховища, в яких лежить увесь заморожений час.
Щоки Момо палали від обурення.
— З оцих запасів Сірі пани й живляться. Вони обривають пелюстки з Квітів-Годин, сушать до сірого й цупкого і крутять собі з них манісінькі сигари. Але до самісінької цієї хвилини в сухих пелюстках ще жевріють рештки життя. Та всякий живий час для Сірих панів непридатний. Тому вони запалюють свої сигари й курять їх: бо аж у цьому димі час таки справді вмирає. Оцим-то мертвим часом вони й живуть.
Момо звелася на ноги.
— Ох,— промовила вона. — Стільки мертвого часу…,
— Так, оцей мур диму, який вони поставили навкруг Будинку Ніденця, — це ж той мертвий час.