Момо - Енде Міхаель

Оце й усе. Атож, слухай гарненько, Момо, щоб ти впевнилася, що ми з тобою цілком відверті й чесні: за це ми повернемо тобі твоїх друзів, і ви знову житимете весело, як колись. Адже це добра пропозиція!

Аж тепер Момо вперше розімкнула вуста. Вона говорила через силу, бо губи в неї наче позамерзали.

— Чого ви хочете від Майстра Гори?— повільно спитала вона.

— Ми хочемо з ним познайомитися, гостро відповів голос, і холод ще подужчав. — Цього з тебе досить.

Момо не озивалась і чекала. Серед Сірих панів зчинився якийсь рух, вони, здавалося, занепокоїлись.

— Я тебе не розумію, — казав голос. — Подумай про себе і про своїх друзів! Чого тобі побиватися за Майстром Горою? Це його клопіт. Він уже досить дорослий, щоб самому про себе клопотатися. І, крім того, якщо він буде розважливий і по-доброму єднатиметься з нами, то ми не рушимо й волосинки з його голови. Коли ж ні — то в нас знайдуться свої засоби, щоб змусити його.

— До чого?— запитала Момо посинілими губами. Голос зненацька став пронизливий і силуваний.

— Нам надокучило,— відповів він,— збирати людський час по годині, хвилині й секунді. Нам потрібен весь час одразу. Гора повинен віддати його нам!

Момо непорушно дивилася в темряву, звідки чувся той голос.

— А люди?— спитала вона. — Що буде з ними?

— Люди! — гукнув голос і на мить зламався. — Люди давно вже зайві на світі. Це ж вони довели світ до того, що їхньому родові більше немає місця. Ми запануємо над світом!

Холод став такий жахливий, що Момо насилу ворушила губами, та не могла вимовити й слова.

— Але не турбуйся, маленька Момо,— сказав голос раптом знову тихо і майже улесливо. — Ти і твої друзі сюди не входять. Ви будете останні люди, що гратимуться й розповідатимуть казки. Ви не втручатиметесь у наші справи, й ми дамо вам спокій.

Голос замовк, але відразу ж залунав з іншого боку:

— Ти знаєш, що ми сказали тобі правду. Ми дотримаємо своєї обіцянки. А тепер веди нас до Майстра Гори.

Момо силкувалася заговорити. Від холоду вона була майже непритомна. Нарешті вона таки промовила:

— Навіть якби могла, я б цього не зробила. Звідкись почувся загрозливий голос:

— Що це означає — "якби могла"? Ти ж можеш! Ти була в Майстра Гори, тож дорогу туди знаєш?

— Я більш не знайду її,— прошепотіла Момо. — Я вже пробувала. Тільки Кассіопея її знає.

— Це хто?

— Черепаха Майстра Гори.

— Де вона тепер? Момо напівзомліла, затинаючись, проказала:

— Вона… зі мною… повернулася… але… я… її… загубила.

Наче десь здалеку долинала до неї веремія збуджених голосів.

— Негайно бийте на сполох!— вигукували вони,— Треба знайти цю черепаху! Кожну черепаху перевірити! Цю Кассіопею слід знайти! Знайти! Знайти!

Голоси змовкли. Стало тихо. Поволі Момо опам'яталася. Вона стояла сама-одна посеред великого майдану, над яким бурхав холодний вітер, що, здавалося, віяв звідкись із порожнечі,— попелясто-сірий вітер.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ЯКЩО ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД НЕ ОГЛЯДАЮЧИСЬ

Момо не знала, скільки минуло часу. Дзиґарі часом озивалися, та вона їх ледве чула. Поволі-поволеньки у її задубле тіло поверталося тепло. Вона почувала себе геть розбитою і не знала, на що зважитися.

Іти додому й лягати спати? Тепер, коли остання надія — подбати про себе й про друзів — раз і назавжди втрачена? Бо ж Момо тепер знала, що ніколи вже не буде для неї нічого доброго, ніколи.

Враз її огорнув страх за Кассіопею. Що, як Сірі пани справді знайдуть її? Момо гірко каялася, що взагалі навіть згадала їм про черепаху. Але вона була така квола,. приголомшена, що не мала сили усе те обміркувати.

"А може,— спробувала Момо втішити себе,— може, Кассіопея вже давно у Майстра Гори. Сподіваюсь, що вона мене вже не шукає. Це було б щастя для неї — і для мене…"

Тієї миті щось легенько торкнулось до її босої ноги. Момо злякалась і поволі нахилилася.

Перед нею сиділа черепаха! У темряві поступово висвітились літери: "Я ЗНОВУ ТУТ".

Не пам'ятаючи себе, Момо схопила її й сховала під куртку. Тоді випросталась, дослухаючись і доглядаючись у пітьмі: вона боялася, що Сірі пани ще десь близько.

Проте все було тихо.

Кассіопея заборсалась під курткою, силкуючись вилізти. Момо міцно притулила її до себе, та все ж зазирнула під куртку й прошепотіла:

— Будь ласка, сиди тихо!

"ЩО ЦЕ ЗА ДУРНІ ВИТІВКИ?" — засвітилось на панцері.

— Не можна, щоб тебе побачили!— знов прошепотіла Момо.

Тоді на спині в-черепахи проступило: "ТИ И ТРІШЕЧКИ НЕ РАДІЄШ?"

— Радію!— майже схлипнула Момо. — Радію, Кассіопеєчко, ще й як! — вона обцілувала черепасі увесь ніс.

Літери на панцері в черепахи видимо почервоніли, коли вона відповіла: "ОТО ЩЕ!" Момо всміхнулась:

— Ти весь оцей довгий час мене шукала? "АЯКЖЕ".

— А як це, що ти знайшла мене саме тепер і саме тут? "ЗНАЛА ЗАЗДАЛЕГІДЬ",— засвітилось у відповідь. Виходить, черепаха увесь час перед цим шукала Момо,

хоча й знала, що не знайде? То, може, не треба було тоді й шукати? Це була ще одна з тих Кассіопеїних загадок, що аж розум одбирає, коли над ними довго думаєш. Та тільки зараз не час відгадувати загадки!

Момо пошепки розповіла черепасі, що сталося, поки її не було.

— Що нам тепер робити? — спитала вона наостанку. Кассіопея пильно вислухала все. І тепер на панцері в неї проступили слова: "ХОДІМО ДО МАЙСТРА ГОРИ".

— Зараз? — із жахом скрикнула Момо. — Та вони ж тебе скрізь шукають! Оце тільки тут їх немає! Чи не краще лишитися тут?

На панцері в черепахи проступило тільки: "Я ЗНАЮ, ХОДІМО".

— Та це ж ми просто їм до рук утрапимо,— сказала Момо.

"МИ НІКОГО НЕ ЗУСТРІНЕМО",— відповіла Кассіопея.

Ну, якщо вона така певна цього, то, мабуть, можна здатися на неї. Момо посадила черепаху на землю. Та заразом згадала ту довгу й виснажливо тяжку дорогу, яку вони пройшли тоді, і раптом відчула, що тепер це їй не до снаги.

— Іди сама, Кассіопеє,— тихо мовила вона,— а я не можу. Йди сама і привітай від мене Майстра Гору.

"ЦЕ БЛИЗЕСЕНЬКО!"— проступило в Кассіопеї на панцері.

Момо прочитала напис і здивовано оглянулась довкола. Помалу-малу їй випливло в пам'яті, що ця убога й ніби вимерла частина міста і є та сама, звідки вони тоді потрапили в зовсім іншу місцину — з білосніжними будинками і дивним світлом. Коли так, то, може, й справді вона ще дійде на Вуличку Ніколицю до Будинку Ніденця.

— Добре,— сказала Момо,— піду з тобою. Але, може б, я краще тебе несла, то буде швидше?

"НА ЖАЛЬ, НІ",— проступило на панцері в Кассіопеї.

— Чого тобі неодмінно чалапати самій?— запитала Момо.

На це з'явилась загадкова відповідь: "ДОРОГА В МЕНІ".

І черепаха рушила. Момо поволі, ступінчик по ступінчику, пішла за нею.

Ледве-но черепаха й Момо пірнули в одну з прилеглих вуличок, як на майдані, в понурому затінку довколишніх будинків, знялася метушня. Якесь потріскування й шамотіння пішло по майдані — немов безголосе хихотіння. То були Сірі пани, які підстерегли усю ту сцену. Частина з них зоставалася тут, щоб нишком стежити за дівчинкою. Довго їм довелось чекати, але щоб дочекатися такого щастя — це їм і не снилося!

— Он вони!— прошепотів один попелясто-сірий голос. — Хапати їх?

— Звичайно, ні,— прошамотів інший. — Нехай тікають.

— Як то?— не зрозумів перший.-Адже ми мусимо спіймати черепаху. Будь-що — так наказано.

— Так. Але навіщо?

— Щоб вона нас провела до Гори.

— Саме так! Отож вона й веде. Нам навіть силувати її не доводиться. Вона це робить добровільно, хоч, може, це й не входило в її наміри.

І знов у понурому затінку понад майданом залунало безголосе хихотіння.

— Негайно перекажіть новину всім агентам у місті! Пошуки можна припинити! Всім приєднатися до нас! Але будьте якнайпильніші, шановні панове! Ніхто з нас не повинен ставати їм на дорозі. Ніяких перешкод їм на шляху! Ніяких з ними зустрічей! А тепер, мої панове, спокійнісінько ходімо за нашими одуреними проводирями!

Так воно й сталось, що Момо й Кассіопея не зустріли нікогісінько зі своїх переслідувачів. Хоч куди б вони звертали, Сірі пани відступались їм з дороги і вчасно зникали, змикаючись зі своїми колегами, що сунули позаду. Дедалі довша й довша процесія Сірих панів, припадаючи до мурів і будинків, нечутно сунула назирці за малими втікачами…

Момо була така втомлена, як ще ніколи в своєму житті. Деколи їй здавалось, що вона ось-ось упаде й засне на місці. Та вона знов і знов примушувала себе ступнути ще раз і ще раз… І тоді на малу хвилиночку їй робилося трохи легше.

Аби ж хоч черепаха лізла не так жахливо повільно! Але на це не було ради. Момо вже не дивилась ні ліворуч, ні праворуч, а тільки собі під ноги й на Кассіопею.

Минула, як здалося, ціла вічність, коли вона раптом помітила, що вулиця в неї під ногами зробилась ясніша. Момо підвела важкі, мов свинець, повіки й подивилася довкола.

Так, вони нарешті дісталися тієї частини міста, в якій розливалось оте світло — не досвітнє й не вечірнє — і де тінь падала навсібіч. Сліпучо-білі й недосяжні, стояли будинки з чорними пасмами вікон. А он і той химерний пам'ятник-велетенське яйце на чорному кам'яному кубі.

Момо підбадьорилася — тепер уже недовго йти до Майстра Гори.

— Будь ласка,— мовила вона Кассіопеї,— чи не можна б нам іти трішечки швидше?

"ХТО СПІШИТЬ, ТОЙ ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ", — відповіла черепаха.

І поповзла далі, ще повільніше, ніж досі. Проте Момо помітила,— так, як і тоді, першого разу,— що саме через це вони посуваються швидше.

Так ніби вулиця пливла їм назустріч-тим швидше, чим повільніше вони обидві йшли.

Бо така була таємниця тієї білосніжної частини міста: що повільніше ти йшов, то швидше приходив. І що дужче поспішав, то помаліше посувався. Саме цього Сірі пани не знали — тоді, коли гналися за Момо на трьох автомобілях. Через те Момо й утекла тоді від них.

Тоді!

Але тепер усе було інакше. Тепер дівчинку з черепахою не хотіли доганяти. За ними просто йшли поволеньки, як і вони самі. Сірі пани збагнули таємницю. І білі вулиці позаду Момо й черепахи поволі заполоняла орда Сірих панів. І через те, що вони тепер знали, як тут треба посуватись, то йшли навіть трохи повільніше від черепахи — і наздоганяли її, підходили все ближче й ближче! То були ніби перегони — тільки не на швидкість, а навпаки — на повільність.

Дорога крутилася сюди й туди по цих вулицях-снах, вела все глибше й глибше — до самого осередка цього білого куточка міста.