Момо - Енде Міхаель

У неї на панцері проступають літери. Мені неодмінно треба її знайти. Допоможіть мені, будь ласка!

— Я не маю часу на дурні жарти!— пробурчав шофер і в'їхав у браму, яка, пропустивши машину, зачинилась.

Момо все шукала. Вона обдивилася всю вулицю, але Кассіопеї ніде не знайшла.

"Може,— подумала Момо,— вона вже пішла додому, до амфітеатру?"

І дівчинка й собі поволі подалася тією дорогою, якою дісталася сюди. Вона зазирала в кожну шпарину під мурами, у кожну канаву. І знай кликала черепаху на ім'я. Та все дарма.

Пізно вночі дісталася Момо до старого амфітеатру. Вона й тут пильно обшукала все, наскільки це було можливо в темряві. Вона голубила несміливу надію, що черепаха якимось дивом уже добулась додому. Та це, звісно, було неможливо,— Кассіопея ж ходила так поволеньки!

Момо залізла в ліжко. Це вона вперше була сама як палець.]

Кілька наступних тижнів Момо марно блукала скрізь по великому місту, шукаючи Беппо-Підмітальника. Оскільки ніхто не міг розповісти їй, де він, залишалося тільки без надії сподіватись, що вона зустріне його десь ненароком. Та в цьому велетенському місті можливість зустрітися з кимось випадково була так само малоймовірна, як те, що пляшку з листом, яку потерпілий кинув у хвилі безкрайого океану, спіймають рибалки з незмірно далекого узбережжя.

І все лі таки, казала собі Момо, він, може, десь зовсім поруч. Хтозна, може, я щойно пройшла там, де Беппо був годину, чи хвилину, чи, може, одненьку мить тому? Або ж навпаки: скільки разів міг Беппо — одразу чи й не відразу після неї — проходити оцим ось майданом чи звертати за ріг отієї он вулиці! І Момо не раз дожидала по кілька годин на однім місці. Та зрештою доводилось-таки рушати далі, і цілком можливо, що вони розминулися з Беппо тільки за якусь хвилину перед цим.

Як би їй тепер стала в пригоді Кассіопея! Якби вона оце була з нею, то порадила б: "ЧЕКАЙ!" або: "РУШАЙ!", а так Момо ніколи не знала, що робити. Вона боялася, що розминеться з Беппо, дожидаючи на місці, й знову ж таки боялася розминутись, рушаючи звідти.

Шукала вона й дітей, що колись учащали до неї в амфітеатр. Проте не знайшла нікого. Дітей на вулицях їй взагалі не траплялось, і дівчинці згадалися слова Ніно про те, що за дітей, мовляв, подбали.

Те, що Момо сама не потрапила до рук поліцаєві чи так кому й не опинилася в Дитячому депо, вона завдячувала таємному невідступному наглядові Сірих панів. У їхні наміри зовсім не входило, щоб Момо схопили. Та про це дівчинка нічого не знала.

Вона щодня ходила попоїсти до Ніно. Та довше, ніж у першу їхню зустріч, поговорити з ним їй так і не пощастило. Ніно щоразу дуже квапився і ніколи не мав часу.

Тижні складалися в місяці. А Момо все була сама-са-місінька.

Тільки раз якось, сидячи у вечірньому присмерку на поруччі мосту, вона раптом угляділа в далині, на іншому мосту, маленьку згорблену постать чоловіка, що так ревно мів мітлою, наче йшлося про саме його життя. Момо здалося, що то Беппо, вона загукала й замахала йому руками. Але постать ні на мить не облишила роботи. Момо чимдуж кинулася бігти до нього, але коли добігла на той другий міст, там уже нікого не було.

"Мабуть, то був не Беппо,— сказала собі Момо, щоб якось утішитися. — Ні, це таки не Беппо. Я ж знаю, як він підмітає".

Інколи Момо цілими днями сиділа вдома, в старому амфітеатрі, бо вона чомусь почала сподіватися, що, може, Беппо прийде поглянути, чи вона вернулась. І як не застане її, то, звісно, подумає, що її так і не було. П мучила думка, що це вже й сталося, може, тиждень тому, а може, вчора! І вона чекала, але чекала марно. Нарешті вона намалювала великими літерами на стіні своєї кімнати: "Я ЗНОВУ ТУТ". Але ніхто ніколи не прочитав цього її напису, крім неї самої.

Тільки одне її не покидало весь той час — живий спомин про Майстра Гору, про ті квіти й ту музику. Аби вона заплющила очі і трішечки вслухалася в себе, як одразу бачила вогнисті барви тих квітів і чула музику тих голосів. І, як першого ж дня після свого повернення, вона могла проказати ті слова й проспівати ту мелодію, хоча то були щораз нові слова й нова мелодія, вони ніколи не повторювалися.

Подеколи вона цілими днями сиділа сама-одна на кам'яних сходах, співаючи і розмовляючи сама з собою. Ніхто її не чув, тільки дерева, та пташки, та ще старе каміння.

Самотність буває різна, та самотність Момо була така, яку знають хіба що небагато людей, а ще менше пережили її так глибоко.

Їй здавалося, що її ув'язнено в печері, повній неоціненних скарбів, яких щодень ставало більше й більше, і вони ось-ось її задушать. І ніде не було ніякого виходу! Ніхто не міг пробратися до неї, і вона нікому не могла дати про себе знати — так глибоко було її поховано під горою часу.

Траплялися години, коли вона казала собі, що краще б їй було ніколи не чути тієї музики й не бачити тих барв. І все ж таки, якби вона могла вибирати, то нізащо в світі не зреклася б цих споминів. Навіть якби їй погрожували смертю. Вона зрозуміла тепер: бувають багатства, через які людина гине, якщо не може поділитись ними з іншими людьми…

Кілька разів Момо бігала до вілли Джіджі і довго чекала там під брамою. Вона сподівалася ще раз його побачити. Тепер дівчинка ладна була прийняти всі його умови. Вона хотіла залишитись біля нього, слухати його і говорити з ним, байдуже, чи буде їй з ним так, як колись. Але брама більш не відчинялася.

Минуло всього кілька місяців — та для Момо час ніколи не тягся так повільно, ніколи зроду. Бо час насправді вимірюється не за годинником чи календарем.

Про самотність, яку переживала Момо, неможливо розповісти словами. Досить сказати хіба тільки те, що якби Момо знала дорогу до Майстра Гори,— а вона дедалі частіше намагалася її знайти,— то вона пішла б до нього й попросила не наділяти їй більше часу або дозволити назавжди залишитися в Будинкові Ніденці.

Та без Кассіопеї вона так і не знаходила дороги. А Кассіопея все не з'являлася. Може, вона вже давно повернулася до Майстра Гори. Або десь заблудилася в світі. Так чи інак, а вона не приходила…

Натомість сталося щось зовсім інше.

Якогось дня Момо зустріла в місті трьох дітей, що колись учащали до неї. То були Паоло, Франко й дівчинка Марія, яка завжди приносила з собою маленьку сестричку Деде. Всі троє були якісь зовсім інакші, вбрані в сіру форму, і обличчя їхні здавалися дивно закам'янілими, аж наче неживими. Момо привіталась до них, сяючи від щастя, та вони ледве всміхнулися.

— Я вас так шукала! — сказала вона, аж завмираючи від радості. — Ходімо до мене!

Всі троє перезирнулися, тоді похитали головами.

— Ну, то, може, завтра? — просила Момо. — Чи післязавтра?

Ті знов похитали головами.

— Ох, та приходьте ж бо!— просила Момо. — Ви ж колись так часто ходили!

— То ж колись! — відповів Паоло. — А тепер усе не так. Нам більше не дозволяють гайнувати часу.

— Ми ж ніколи й не гайнували,— сказала Момо.

— Еге ж, нам гарно було,— промовила Марія. — Та тепер про це нічого й говорити.

Всі троє заквапилися далі. Момо побігла поряд.

— Куди ж ви оце йдете?— допитувалася вона.

— На урок,— відповів Франко. — Ми вчимось гратися.

— У віщо?— спитала Момо.

— Сьогодні ми гратимемося в перфокарти,— пояснив Паоло. — Це дуже корисна гра,— але мусиш пантрувати, як чорт.

— А як ви граєтесь?

— Кожне з нас удає перфокарту. Кожна карта має багато даних: зріст, вік, вагу й так далі. Але, звичайно, це не справжній твій зріст, вік і все інше, бо тоді було б занадто просто. А то ще ми буваємо великими числами, наприклад, МУ Ікс дріб сімсот шістдесят три дріб Ігрек. Нас перетасовують і ставлять у картотеку. А тоді хтось із нас повинен знайти якусь карту. Він ставить запитання, так, щоб усі інші карти поступово відпадали й наприкінці лишилася тільки ця. Хто найшвидше це зробить — той виграв.

— І це цікаво?— з сумнівом спитала Момо.

— Не в тому річ,— сполохано мовила Марія. — Так казати не можна.

— То в чому ж тоді річ?— допитувалася Момо.

— У тому,— відповів Паоло,— що є користь для майбутнього.

Вони саме підійшли до брами перед великою сірою будівлею. "Дитяче депо" — повідомляла вивіска над входом.

— Я б вам стільки розповіла,— сказала Момо.

— Може, ми ще колись побачимося, — сумно відповіла Марія.

Довкола було багато дітей, усі вони проходили в браму. І всі були точнісінько такі, як ці троє давніх друзів Момо.

— У тебе було куди краще,— раптом сказав Франко. — Там ми завжди стільки придумували самі. А тут кажуть, що так нічого не навчишся.

— То чи не могли б ви просто втекти звідси?

Всі троє похитали головами й озирнулись — чи ніхто не чув.

— Я був спробував разів два чи три, це ще спочатку,— прошепотів Франко. — Та тільки дарма. Вони однаково спіймають.

— Так казати не можна,— озвалась Марія. — Тут про нас усе ж таки піклуються.

Усі замовкли й утупилися очима просто перед собою. Тоді Момо зібралась на силі й запитала:

— А ви б не взяли мене з собою? Я тепер така самотня.

Але тієї миті сталося щось дивне: ніхто з дітей ще й слова не встиг вимовити, як усіх їх, ніби велетенським магнітом, затягло в будинок. Брама з гуркотом зачинилася.

Момо тільки злякано дивилася на все те. І все ж таки трохи згодом вона підійшла до брами, щоб подзвонити чи постукати. Вона хотіла ще раз попросити, щоб їй дозволили гратися з усіма дітьми, байдуже в які ігри. Та ледве вона підступила до брами, як похолола з страху. Поміж нею й брамою стояв Сірий пан.

— Марна річ!— мовив він, усміхаючись тонкими губами, в яких стриміла — сигара. — Навіть не намагайся! Не в наших інтересах пустити тебе туди!

— Чому? — запитала Момо. Вона відчула, як у ній хвилею здіймається крижаний холод.

— Бо в нас щодо тебе інші плани,— заявив Сірий і пустив кружальце диму, що змією обвилося круг шиї Момо і тануло поволі-поволі.

Поряд проходили люди, та всі вони дуже квапилися. Момо показувала пальцем на Сірого пана, силкуючись гукнути на допомогу, та не могла вимовити й звука.

— Облиш це! — сказав Сірий пан і засміявся безрадісним, попелясто-сірим сміхом. — Невже ти нас ще й досі так мало знаєш? Невже ти й досі не уявляєш, які ми могутні? Ми забрали в тебе всіх твоїх друзів. Ніхто вже тобі, не допоможе! Ми й з тобою можемо зробити, що схочемо. Та ми тебе жаліємо, ти ж бачиш.

— Чому?— насилу вимовила Момо.

— Бо ми б хотіли, щоб ти нам зробила одну невелику послугу,— відповів Сірий пан.