Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій
А Віктор спитав Бориса: "А чому ти його не витягнув?" — "А я гадав, ти його витягнув",— відповів Борис. "А чому я повинен витягати? — обурився Віктор.— Ми, по-моєму, відповідаємо за сцену однаково".— "Ні, ти відповідаєш більше!" — заявив Борис. А Віктор спитав: "А чому я?" — "Бо ти дужчий. Ти здоровань. Ти вищий на зріст. Ти акселерат. А я маленький. Адже я менший за тебе",— відповів Борис. "А гвіздок великий?" — спитав Віктор. "Гвіздок маленький",— відповів Борис. Тоді Віктор сказав: "Ну то ти і витягай. Трапиться великий — я витягну".— "Хитрий. Я цей маленький витягну, а великий тобі може і не трапитись",— не погодився Борис. "Гаразд. Що ти пропонуєш?" — спитав Віктор. "Давай витягнемо його разом",— відповів Борис. "Разом? Отакий маленький гвіздок? Буду я бруднити руки",— відповів Віктор. "І я не буду",— в тон йому відповів Борис. Потім Віктор сказав: "Адже нам з
тобою тут ходити, номери оголошувати. Перечіпляти-ся будемо". А Борис заперечив: "Ще чого! Ми ж з тобою знаємо, де він стирчить?" — "Ну, знаємо",—> погодився Віктор. "Значить, будемо обходити його стороною",— сказав Борис. "А артисти?"—спитав Віктор. "Не перечіплятимуться. Гвіздочок малюсінький, а розмов...— сказав Борис.— От Сергій Голованов іде... Зараз перевіримо..."
В цей час на сцену вийшов Сергій Голованов* Вік" тор подивився на Сергія і сказав: "Перечепиться". А Борис з ним не погодився: "Не перечепиться. Б'юсь об заклад, на квиток у кіно... на тридцять копійок".—-"Гаразд",— сказав Віктор. Сергій запитав: "Хлопці, чому ми не починаємо концерт?" І тут він перечепився за гвіздок і упав на підлогу. Коли він підвівся, затуляючи одне око рукою, а потім відняв руку від лиця, я побачив під оком у Сергія синець, а на лобі гулю. Сергій помацав свого лоба і сказав: "Ой, як же це я з ґулею на лобі буду співати? Неподобство! Ви ж ведучі! — І він насипався на Базикіна і Павлова: — Сцену не могли підготувати!" З цими словами Сергій повернувся і пішов геть зі сцени. Коли Сергій пішов, Віктор сказав: "Я виграв. Давай тридцять копійок". Довелося Борисові вийняти з кишені гроші й віддати їх Вікторові. "Тримай,— сказав Борис.— Ні, стривай. Он Толя Кузнецов з балалайкою йде... Давай на шістдесят копійок, що він не перечепиться". Віктор погодився і сказав: "Згоден". У цей час на сцену вийшов Толя Кузнецов, на руках у нього була балалайка. Він ішов не дивлячись собі під ноги, впав і зламав балалайку. Підвівся, і з сльозами на очах сказав гірко: "Неподобство! Куди ви дивитесь?" — "На кого ти сердишся? Під ноги треба дивитись!" — пояснив йому Віктор. Махнувши рукою і повбиравши з підлоги уламки балалайки, Толя Кузнецов пішов зі сцени. А Борис Павлов розреготався і сказав Базикіну: "Давай шістдесят копійок". Віктор нехотя віддав гроші й сказав. "Справді неподобство!" Потім він подивився навкруг себе і спитав у Бориса: "Більше ніхто не йде?" — "Ні",— відповів Борис. "Шкода,— сказав Віктор,— що ж робити?" — "Як що? — відповів Борис— Давай витягати цього клятого гвіздка". Він нахилився і вже хотів витягти, вже схопився за головку гвіздка,
але Віктор його зупинив словами: "Ач, хитрюга. Виграв — і одразу витягати. Я ж повинен повернути свої гроші назад". Проте Борис не послухав його, взяв з рояля молоток, обценьки, підійшов до гвіздка й сказав: "Пізно". Віктор узяв молоток і запропонував: "Витягнімо". А Борис, у руках якого були обценьки, сказав: "Пропоную забити".— "Забивай",— погодився Віктор. "Молоток у тебе, ти і забивай",— заперечив Борис. "Я пропоную витягти",— сказав Віктор. "Тягни",— запропонував Борис. "У тебе ж обценьки, ти й тягни",— сказав Віктор. "Так ми не домовимось,— буркнув Віктор і вийняв монету.— Давай крутнемо... Так — тобі, а ось так — мені..."
В цей час на сцену вийшла танцювальна група. І Гена Ухов сказав: "Хлопці, в чому річ? Чому не починаєте концерт?" Вимовивши ці слова, він перечепився за гвіздок і гепнувся на підлогу. Хлопці і дівчата, що йшли слідом за ним, попадали на нього. Вийшла купа мала. Гена вибрався з-під тої купи і, кульгаючи, заойкав: "Ой!.. Я ногу вдарив. І підметка одірвалася..." Ленка Марченко сказала: "А в мене сукня порвалася!" — "Чого ти рознюнявся?" — сказав Геннадію Віктор. "Та ж мені вальс танцювати, а в мене ось підметка хляпає",— відповів йому Гена. "Подумаєш, хляпає,— сказав Борис,— танцюй замість вальса чечітку!" Але Гена презирливо глянув на нього і сказав: "Я відмовляюсь брати участь у такому концерті, при такій організації". Ленка Марченко його підтримала і гордо заявила: "І я відмовляюсь". І Сергій Голованов підтримав Лену і сказав: "Я теж не буду. У мене голос на нервовім грунті геть пропав". І танцюристи розійшлись. "Куди ви, хлопці? Із-за такого малюсінького гвіздочка зриваєте концерт!" — закричав їм навздогін Віктор. "Зрештою, перечіпля-лися ва гвіздок всі, а витягти — нікого нема",— підтримав його Борис "Що робити? Доведеться відмінити концерт",— розвів руками Віктор. "Доведеться",— погодився з ним Борис. З цими словами він замахнувся на гвіздок і запропонував: "Давай на прощання..." — "Не варто,— сказав Віктор,— нам сьогодні з тобою більше по цій сцені не ходити". Але тут же перечепився за гвіздок і гепнувся об підлогу. І заойкав: "Ой, ой, ой!" Борис кинувся йому на допомогу,
але теж перечепився, і теж розтягнувся на весь зріст, і теж заойкав: "Ой, ой, ой!" — "Давайте завісу!" — закричав Віктор. "І лікаря!" — підхопив Борис. Завіса почала поволі закриватися. І на просценіумі знову з'явилися Віктор Базикін і Борис Павлов. У одного в гіпсі рука, у другого нога і двз костилі під пахвою. "Так! Та-а-ак..." — сказав багатозначно Борис. У цей час ва сценою щось загуркотіло. "Що там іще? Що трапилось?" — крикнув Борис. А Віктор заглянув за завісу і сказав: "Пожежник розбився". Борис махнув безнадійно рукою і оголосив: "Дорогі друзі! Все... Ось так наш концерт і закінчився..." — "Б..." — додав Віктор. "...Якби..." — додав Борис. "За півгодини до початку"...— додав Віктор. "Цей малюсінький гвіздок, який приніс концертові такі великі неприємності, не витягли б з підлоги... Можливо, він",— Віктор показав на Бориса. А Борис показав на Толю, що теж вийшов на просценіум, і сказав: "А може, він..." А Толя показав на Лену Марченко: "А може, вона..." А Лена показала на танцюристів: "А можливо, хтось із них..." У цей час із-за завіси висунув голову Семен Цейтлін у касці пожежника і сказав: "А може, я..." І всі хором крикнули: "А може, він!" Після чого голосно й радісно Віктор оголосив: "Дорогі друзі! Починаємо наш концерт!" А Борис додав ще голосніше і радісніше: "І ніяких гвіздків!" Закінчивши цей номер, учасники концерту подивились у мій бік.
— По-перше,— сказав я,— цей номер треба було дивитися не під кутом сорок п'ять градусів, а під кутом вісімдесят градусів...
Після цих моїх слів настала пауза. Всі перезирнули-ся між собою, а Лена Марченко, нічого не розуміючи, стенула плечима.
— А по-друге,— вів далі я,— всіх би вас з такою виставою до піраньїв... під час відливу...
— Людиноненависник,— пискнув хтось із цього пташиного базару, з цієї масовки, що називала себе артистами.
— Та гаразд, в цілому все це може бути і так, я не протестую. Хто у Нас там далі?..
На сцену вийшла Аня Брунова з балалайкою в руках. Підійшла до рампи, важко зітхнула. "Хвилюється",— подумав я, роздивляючись Брунову.
— Іванов,— раптом звернулася до мене Брунова,—^ ти не дивись на мою балалайку, як кіт на акваріум, і без тебе знаю, що... Скільки років балалайці? — несподівано запитала вона.— Серед народних інструментів вона "наймолодша" — немає їй 1 трьохсот років. Уперше про балалайку згадується в 1714 році, в "Реєстрі", який склав Петро І. За наказом царя весільне свято повинно було супроводжуватись почтом ря-жених, великим оркестром, у котрому "йшла" і балалайка!
— Брунова, ти не за програмою! — закричав на неї Борис Кутирьов.
— А чого він сидить з таким виглядом, ніби зібрався читати лекцію про балалайку!
— Я тебе дуже прошу,— сказав мені тихо Борис Кутирьов.— Ти "не збирайся" і не роби нікому ніяких зауважень.
Я промовчав.
— Одне прохання,— знову сказав Кутирьов, лагідно звертаючись до мене.— Тепер, коли ми всі переконалися в тому, що ти знаєш навіть систему Станіславського, прошу тебе, сиди в залі, будь ласка, мовчки — не губи мій авторитет! Якби я знав, що ти знаєш систему Станіславського назубок, я б... І взагалі ти тут випадково!.. Іванови на генеральну репетицію приходять і йдуть геть, а Кутирьови залишаються.
Брунова все ще стояла на сцені і не починала свого виступу.
"А мені здалося, що Брунова все-таки хвилюється,— подумав я,— а вона он що, вона хоче мене привести до... або навпаки вивести мене з...
...Не вийде, Брунова! Не вийде! Не привести тобі мене "до"... ані вивести мене "з"... Шкода, що вона не займається, як Маслов, у гуртку космонавтів... А то її можна було б і порекомендувати до екіпажу, котрий супроводитиме мене до місця мого галактичного призначення. А то ось зарахують цього Маслова... а що він таке? Та так... Кращий космонавт серед артистів... або точніше, кращий артист серед космонавтів".
— Коли я була маленькою, я дуже любила казки. І зараз я їх теж дуже люблю. І заздрю тим, у кого є свій чарівник із своїми чарівними'словами,— казала тим часом Брунова, щиро, і я б сказав, відверто, саме за тою системою Станіславського, яку я, на моє здивування, знав напам'ять.
А Брунова як почала за системою Станіславського, так за системою Станіславського і вела далі:
— В дитинстві я пробувала скористатись з чужих чарівних слів, проте нічого хорошого у мене з цього не вийшло.
От дуже мені подобались такі чарівні слова: "Він ударив в мідний таз і закричав: "Кара-барас!" У нас був такий таз, в ньому бабуня варила варення. Якось, коли всі пішли з дому, я сіла вчити уроки. Але нічого в мене не розв'язувалось — ні задачі, ні приклади, нічого не запам'ятовувалось — ні вірші, ні ботаніка... Тоді я взяла мідний таз, ударила в нього кулаком і вигукнула: "Кара-барас!" Ніякого результату. Тоді я сказала, як чарівний казкар із "Сніжної королеви": "Сніп-снап-снурре-пурре-базилюре..." Але марно: задачі не розв'язувались, вірші не запам'ятовувались. І ще я вже без надії крикнула: "По щучому велінню, по моєму хотінню — розв'язуйтесь усі задачі!" — не розв'язалися.
