Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Або от ще: "Неспокійна сірість,— сказав Іванов". Не говорив я цього. "Тобі це втямки чи ні?" Ну, що за вираз! "Цей Іванов весь час щось із себе корчить!.." Ну, тут хоч є щось —*— "весь час" і "корчить". Але я не пам'ятаю, щоб таке хто-небудь казав... "Я сто перший раз бачу...— Зараз побачиш в останній раз,— сказав Іванов".— "Сховайся і зроби так, щоб ти щез, і я тебе довго-довго не міг найти...— сказав Іванов". Не говорив я цього! І взагалі, Колесников, повинен я тобі сказати, якщо ти тепер таке пишеш, такого, з дозволу сказати, воза котиш на мене, то що ж ти писатимеш про цей історичний епізод через сорок років? Я міг і сам що завгодно понаписувати про себе, але хіба я собі можу таке дозволити? — сказав я.

— А хіба ти сам про себе що-небудь пишеш? — насторожився Колесников.

— Пишу не пишу, річ не в тому. Річ у тому, що ти, Колесников, не знаєш, що таке мемуари і як вони пишуться. Чи, може, я помиляюсь?

Колесников погодився зі мною, що він не знає, що таке мемуари, і більше того, не знає, як вени пишуться...

— Мемуари,— пояснив я,— це літературні записки, які є спогадами автора чи розповідями очевидців про різні події особистого і громадського життя. Деякі мемуари являють собою цінні джерела, що.дозволяють поновити, відновити, розкрити обставини, пов'язані з важливими історичними подіями. А хіба ж це цін-

не джерело, коли ти в своїх мемуарах брешеш на кожному кроці! Візьми свого зошита і перепиши все, як було.

Не встиг я сказати Колесникову, щоб він пішов додому і переписав всю цю фільчину грамоту, як з вітальні нашої квартири долетіли невиразні, але тривожні голоси. Я повернувся до своєї кімнати * і, знову пришпиливши роль старости в заплічний пюпітр, став на руки і тільки-но було почав репетирувати, як до кімнати увійшов батько з дядьком Петром і ще якимось незнайомим чоловіком.

— Привіт, Юрку,— сказав дядько Петро і помахав мені рукою.

— Привіт, дядьку Петре,— сказав я і помахав йому ногою.

— От бачите,— звернувся до гостей засмучений батько,— ходить весь час на руках.

— Пусте,— заспокоїв його дядько Петро,— я в його роки ходив на голові.

— Стань на ноги, коли розмовляєш з дорослими,— сказав батько.

— Але ж говорити зручніше вниз головою,— парирував я напад.

— Але чому вниз головою?—розсердився батько.

— Ну хоча б тому, що до голови приливав більше крові,— а кров...— почав я з запалом,— а кров — це...

— А кров — це,— перебив мене незнайомий чоловік,— це рідина, яка циркулює в кровоносних судинах тварин і людини і переносить речовини в організмі, вона є одним з видів тканини внутрішнього середовища.— Чоловік зупинився і спитав: •— Досить чи, може, продовжити?

Лекцію про кров я дослухав уже стоячи на ногах і думаючи про те, чи не той це чоловік, який повинен буде сьогодні з'ясовувати, чим я дихаю, а потім навіюватиме мені відповідні мислі? Цікаво, хто він за фахом? Лікар?.. Чудово знає, що таке кров.

— Ну, здоров ще раз племінничку,— сказав дядько Петро.— Ходімо варити юшку, отже, старі,— і дядько Петро, звертаючись до батька, повів далі, мабуть, ще на кухні розпочату розмову,— риба — хороший барометр. Інколи вона не клюв в саму що не є рибальську погоду. Не бере і годі! І ніякі насадки, прикормки не допомагають. І от тут ти повертаєшся додому, і раптом налітає на тебе шквальний вітер або вдарить невідомо звідки з малюсінької хмарки злива, і зайвий раз переконуєшся у правоті рибальської мудрості: риба — кращий барометр! І сама не клює, і тебе ще задовго до негоди попереджає про це, уявляєте?

І дядько Петро почав свою безкінечну розмову про риболовлю. Скільки разів він був у гостях, тільки про риболовлю і розповідав, а мені це в ньому не подобається. За освітою він хімік, закінчив інститут тонкої хімічної технології імені Ломоносова, але про хімію ніколи не згадує.

" Я перервав його розповідь і несподівано спитав:

— Дядьку Петре, до речі, про рибу. Чи знаєте ви, що є риба, яка задихається у воді?!

— Та такого і бути не може! — вигукнув дядько Петро.

— От, виявляється, ви про рибу і не все знаєте! — сказав я вдоволено.— Виявляється, є така рибка, котра задихається у воді. І эвуть її періофтальмус кельрей-тері. Або по-нашому — рибка-стрибунець. Ця дивна істота в посадженими близько одне до одного вежка-ми-очима, у довжину не більше п'яти сантиметрів, може стрибнути на відстань понад один метр. На березі вона спритно ловить комах.

— Не може бути! — знову вигукнув дядько Петро. А я сказав:

— Таких знавців риб, як ви, дядьку Петре, треба кидати піраньям... під час відливу!

Батькові наша розмова, певне, не сподобалась, бо він перервав дядька Петра на самому початку рибальської історії, котру той почав був знову розповідати.

— Годі-бо тобі про рибалку, я тебе не для того в гості кликав.

— Ай справді! — сплеснув руками дядько Петро і хотів уже звернутись до мене, але я подивився на годинник і сказав:

— Друзі! Даю вам на себе півгодини часу. Я дуже зайнятий. Тож давайте коротенько! Конспективно! З півслова! Засікаю час!

Я поглянув на годинник, потім на батька, бо той одразу ж смикнувся, ніби його била істерика.

— Ви чуєте, "друзі",— звернувся він до дядька Петра і його знайомого,— друзі! Отакої!.. У нього на нас лише півгодини часу!..

— Вже не півгодини, а двадцять дев'ять хвилин,— вніс я поправку, від якої мій батько мало не задихнувся; добре, що дядьків Петрів знайомий заспокоїв батька словами:

— Ви не хвилюйтесь... Я вже говорив вам по телефону, що серед наших підлітків з громадською спрямованістю в такі, що для них важливіше за все — досягти якого-небудь блага для інших, своїх товаришів, класу, для батька, іноді для всього людства...

На словах "для всього людства" я насторожився.

— Яв одній школі познайомився із одним.хлопчиною, його хвилювали плани перебудови не лише свого класу, а Й усієї галактики! Ростуть ділові підлітки,

Дослухавши слова знайомого дядька Петра до кінця, я заспокоївся: я надгідліток, і я надділовий, і мене все це не стосується.

— А хіба ви не знаєте про експеримент з діловими підлітками, що про нього писали в журналі "Знание — сила"? — спитав я ніби байдуже у знайомого дядька Петра.

Дядьків Петрів знайомий здивувався.

— А ти цікавився цим експериментом? — спитав він мене.

— Трохи,— відказав я, ухиляючись.— Погортав статтю під назвою "Ви мене запитували ?"

— Ну і як?

— Та так собі... Проте одна невеличка думка, варта уваги, є, пригадуєте? Цитую: "...ділові підлітки можуть бути просто дітьми інших масштабів, і їх можуть зацікавити деякі надважливі і обов'язково корисні для когось проблеми: наукові або господарські, такі, що грунтовно змінюють життя людей. Одним словом, не "дитячі", а дорослі цілі..."

Я подивився на батька лазерами своїх очей так багатозначно, що він навіть трохи відхилився від мого погляду.

— Інших, ін-ших масштабів,— повторив я.— І їх можуть цікавити деякі надважливі і вже обов'язково корисні для декого проблеми. Одним словом, не "дитячі", а дорослі цілі. Додам від себе,— сказав я значуще,— і, може статися, навіть наддорослі надцілі.

— А чи не збираєшся ти стати лікарем? — спитав мене дещо приголомшений таким поворотом справи дядьків знайомий.

А дядько Петро, який нічого не втямив з мого короткого, фехтувального спалаху в розмові з його знайомим, сказав:

— Ти тут знаннями та силою дорослим зуби не заговорюй! Ну й молодь пішла! Що не треба — вони знають, а що треба — вибачайте. Ти скажи, чого це батько на тебе скаржиться? Погано вчишся, поводишся негідно?!

— Це хто ж погано вчиться? — здивувався я. Батько наморщив лоба і сказав:

— Ти, Петре, все переплутав. Він вчиться так, що для нього вже оцінок бракує. Це він колись погано вчився, чотири роки тому, а тепер я навіть не знаю, як назвати те, як він зараз вчиться. Йому один учитель ставить не п'ятірки, як усім іншим відмінникам, а вісімки й дев'ятки! Він якось навіть десятку приніс. Ти його Щоденник бачив? Одні шістки й сімки з плюсами. Він, розумієш, як би це тобі сказати... все знав і про все за всю десятирічку!

— За всю десятирічку? — здивувався дядько Петро. " "Здається, доведеться пустити в хід секретну зброю

і довести цьому консиліуму, що я знаю не лише за десятий клас,— подумав я.— Звичайно, з дорослими справитись буде важкувато, але для надкосмонавта надперешкод немає".

— Чому лише за десятирічку, я можу і за вуз!

— Це ж за який вуз ти можеш? — здивувався дядь' ко Петро.

— Ну, наприклад, за той, який ви закінчили! За інститут тонкої хімічної технології імені Ломоносова Михайла Васильовича. Ось "Вступ до хімії і технології полімерів", візьміть підручник Більмейра.— Я подав дядькові книжку в коричневій коленкоровій палітурці.— Розгорніть на будь-якій сторінці і запитуйте мене про все, що там написано.

— Ну це вже просто зухвала самовпевненість! — обурився тато.

А дядько Петро сказав:

— Так, так, так,— і розреготався, а потім почав гортати підручник, мабуть, шукав для мене щонайскладнішого питання.— Значить, за інститут тонкої хімічної технології? — сказав він.

— До речі, тату,— звернувся я до батька,— поки дядько Петро вибиратиме щонайскладніше питання, я б хотів позмагатися з твоєю обчислювальною машиною. Візьми свій арифмометр.

— Це ж яким чином ти з нею будеш змагатися? — здивувався тато.

— Перемножу в дві секунди будь-які числа! Дай мені для початку два великих двозначних числа!

— Ну, це вже взагалі ні на що не схоже! — розсердився батько.

— Ти спочатку дай два великих двозначних числа, а потім уже будеш казати — схоже це на щось чи не схоже!

— Ні, як він і про що розмовляє із своїм батьком! — загарячкував тато, звертаючись до дядькового знайомого.

Дядьків Петрів знайомий подивився на мене, докірливо похитав головою, однак все ж порадив батькові назвати числа.

— Неодмінно великих? — спитав батько з залишками обурення в голосі.

— Бажано,— сказав я спокійно.

— Ну, гаразд, візьмемо... вісімдесят девять... на... дев'яносто два.

— Бісім тисяч сто вісімдесят вісім! — сказав я, не моргнувши оком.

— Отак швидко? — розгубився батько.

Він підвівся, пішов до своєї кімнати і приніс арифмометр. Схопившись за ручку обчислювального апарата, він завертів нею, потім записав результат. Потім узяв аркуш паперу і почав перемножати вручну задані цифри.