Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

І поводишся ти саме отак нахабно, і співаєш фальшиво. І з співів тікаєш...

— А чому я взагалі не займаюсь співами, ви над цим замислювались? І коли пробував співати на уроках співів і співав фальшиво, то чому? Ви про це подумали? — спитав я Кутирьова.

— Ну, тому, напевне, що тобі в дитинстві ведмідь на вухо наступив,— відповів Кутирьов.

— Мені ведмідь? На вухо? — перепитав я грізно. І почав тиснути на нього. — Мені ведмідь?! Це якось я йшов тайгою і наступив ведмедю на вухо!

— Це на тебе схоже,— примирливо сказав Кутирьов.

— Але взагалі — це ж не снайперський постріл із цього, як його... Із кінорушниці, чи що? Хіба ти, Кутирьов, сам не бачиш?

— Ми, на жаль, про тебе ніяого не знаємо,— став виправдовуватися Кутирьов.— Де ти вчився, як ти вчився?.. Але не завжди ж ти був таким гігантським нахабою і хвальком-всезнайком, яким ти виявляєш себе зараз. Тепер, правда, ми створили комісію для розслідування твого, я не хочу сказати темного минулого, я хочу сказати твого неясного минулого.

— А, то ви вже і комісію створили?! — вигукнув я захоплено, але в цей час пролунав дзвоник. Кутирьов підвівся і сказав:

— Ходімо на урок, а завтра відзнімемо,— і він стомлено поплентався до дверей, зіткнувшись на самому порозі з Ніною Кісіною.

— Іванов, де Іванов? Ти тут, Іванов? Ах, ти тут, Іванов! Тебе негайно викликають до директора школи! Негайно! — випалила Кісіна.

СПОГАД ІШСТНАДЦЯТИИ

Сеанс гіпнозу

...Коли я вийшов на розвідку до вітальні, мама сиділа перед люстром і щось робила із своїм лицем. Тоді я пішов до батькової кімнати. Батько сидів у кріслі і читав книжку. Я підійшов до нього і зазирнув через плече, щоб подивитись, що він читає. Це була якась медична книга. Про нудьгуючий тип темпераменту у підлітка. Я підсів і прочитав на обкладинці: "Нервові хвороби". Отже, батько вирішив таки докопатися до якоїсь хвороби в моєму організмі. Це в мене?! Ну, гаразд! Я на прес-конференції тоді їм все пригадаю. Все розкажу всім.

— Сподіваюсь, ти згідно із своїм розкладом сьогодні будеш дома?— спитав мене батько.— 3 хвилини на хвилину до нас мають прийти дядько Петро і... інші,— додав тато трохи непевним голосом.

— Сьогодні вечір шкільної самодіяльності,— сказав я,— моя присутність необхідна і обов'язкова.

— Це щось нове,— сказав тато.— Юрій Іванов на вечорі самодіяльності.

Щось нове в цьому було, і з татом не можна було не погодитись. Ні на який вечір самодіяльності і взагалі ніякого вільного часу я, звичайно, не мав, проте на афішу, що висіла в школі і закликала всіх на генеральну репетицію, я звернув увагу, а головне — на слова: "Сліпий космічний політ, клоунада". "Це що ще за "сліпий", та ще й "космічний", і що це ще' за "клоунада"?" — міркував я, невдоволено хмурячи своє і без того похмуре лице.

"Подивимось, подивимось,— подумав я тоді біля афіші,— над чим і над ким а, головне, хто надумав посміятися?! Там клоунада. Тут батьків консіліум, а за розкладом у мене ще стільки навантажень. Час! Де взяти ще хоча б одну добу? Та де там добу, як додати до цієї доби ще хоча б годин дванадцять-три-надцять. Та де там дванадцять-тринадцять, хоч би годин п'ять-шість,— міркував я, кладучи безстрашно свій щоденник на стіл перед батькові очі.

Вихід один,— міркував я,— треба спати в той час, коли не спиш, і не спати, коли спиш. Не може бути, щоб природа не запатентувала такого винаходу у тварин, або у птиць, або у комашок. Людина повинна віднайти, розгадати і взяти собі на озброєння..."

Між іншим, батько все ще не торкався щоденника. Я підсунув його до батька ближче. Батько здригнувся, весь якось зіщулився і навіть, по-моєму, відсунувся од щоденника разом із стільцем, на якому сидів. Батько по відношенню до щоденника поводив себе загалом правильно. Річ у тому, що мене викликали до директора школи в цей історичний для мене і для всіх день двічі; перед уроками і вдруге прямо з першого уроку, коли з'ясувалось, що той атракціон, який я влаштував класові в парку культури і відпочинку, не минув для них безслідно і для мене також. Майже весь клас не з'явився на уроки. Про це і записав у моєму щоденнику директор власноручно: "Заманив весь клас і угойдав усіх на атракціонах до такого стану, що майже ніхто не з'явився на заняття! Гарненьке "майже ніхто"! Я ж прийшов до школи як нічого і не було...

Я постояв трохи біля батька і повернувся до своєї кімнати, щоб прорепетирувати свою роль у кінофільмі, який збирався знімати Борис Кутирьов: "Дзвоник на перерву, або ЩО було б, якби Юрія Іванова призначили старостою класу". Я одягнув на плечі спеціальний пристрій, з допомогою якого можна читати книжки, прогулюючись по кімнаті на руках. Припасувавши до плечей пюпітр, я пришпилив на ньому роль. Гуляючи по кімнаті на руках, я почав на всі лади промовляти:

— Значить, мені ка"же Микола: "Досі ти, Юрку, був звичайний учень, а тепер ти наш староста, і в тебе вже є стаж керівництва нашим класом".

Я. Ну, хіба це стаж, хлопці? Я і староста п'ять хвилин.

Сергій. Лише п'ять хвилин!.. Ти хочеш сказати цілих п'ять хвилин стажу! Тому тебе вже поважають у класі і цінують уже твою думку.

Я. Уже цінують, кажеш?

Сергій. Дуже цінують.

Я. Мене все в класі стосується?

Мишко. Старости все і повинно стосуватись.

Микола. З тобою вже рахуються. Більше того, твоєю думкою вже дорожать.

Я (з гідністю). Це ти, Миколо, гарно сказав, вдало!.. Зі мною вже рахуються, моєю думкою вже дорожать. • Вадим. Врешті-решт, ти ж у нас розумний.

Я. Так, я розумний...

До кімнати зайшов батько, певне, його увагу привернули незвичні інтонації мого голосу. Ходячи на руках по кімнаті, я говорив далі : "З тобою вже всі рахуються. Більше того, твоєю думкою вже дорожать".

Я (з гідністю). Це ти, Миколо, гарно сказав, вдало!.. Зі мною вже рахуються, моєю думкою вже дорожать. Вадим. Врешті-решт ти ж розумний. Я. Так, я розумний.

— Що ти робиш? — зірвав мою репетицію батько, обережно підходячи до мене.

— Що я роблю? Вчу роль,— пояснив я, проходячи повз батька на руках.

— Яку роль? — спитав мене батько.

— У нас в класі знімають про мене фільм,— знову пояснив я.

— Фільм про мого сина?! — здивувався батько.— Це цікаво. Покажи-но мені свою роль.

Я підійшов до тата на руках і, зробивши стойку на лівій руці, правою простягнув йому сценарій. Батько вголос прочитав назву сценарію і сказав:

— А справді, що було б, якби Юрія Іванова призначили старостою класу?..

Він узяв сценарій і почав читати його з цікавістю і, я б сказав, з великим захопленням.

— Ти бач,— звернувся тато ніби сам до себе.— На нього знімають сатиру, і він же знімається у головній ролі. Грає сам себе. Незбагненно!..— з цими словами він вийшов із кімнати. А я став на ноги й сказав:

— Усе буде, по-моєму, років через двадцять п'ять. Невже не можна трохи потерпіти?

— Але я не проживу двадцять п'ять років,— зав* важив із вітальні батько,— якщо і далі в домі буде все так, як зараз.

Це була вже сентиментальність, а я не мав права реагувати на сентиментальність. У цей час з прихожої почулися голоси.

"Котрийсь із дядьків приїхав",— подумав я і вийшов на балкон. За розкладом у мене був відпочинок.

На сусідньому балконі сидів у шезлонзі Колесников і щось швидко-швидко писав у товстім загальнім зошиті. Я кахикнув, щоб Колесников не подумав, що я підглядаю за ним, а просто собі дивлюся навкруг. Колесников одразу ж відірвався од своєї писанини і розтягнув губи в посмішці, я б сказав, не зовсім розумній.

— Ось,— сказав він,— закінчую спогади про тебе. Сказавши це, він дістав з шафи, що стояла тут же на балконі, ще одного загального зошита. Я ще тоді одразу подумав: "Чи не забагато цей Колесников назгадував про епізод з атракціонами, який був маленьким штришком у моєму житті, а в нього вже два загальні зошити?!" Проте нічого такого я не сказав. Мені було цікаво, як все це виглядає збоку.

На першій сторінці рукою Колесникова було написано ось що: "Б той пам'ятний історичний ранок Іванов вийшов на свій балкон, що знаходиться поряд з моїм балконом".

— Ну, як? — запитав Колесников, тільки-но я прочитав кілька рядків його спогадів.

— Нічого,— сказав я,— що гірше, то краще! Що важче, то легше. Що складніше, то простіше!

— Це я розумію,— сказав Колесников, котрий вже, певне, звик до мого дещо незвичного висловлювання думок.— Я питаю: ну, як мої спогади? — перепитав вія мене. ,

Я почав читати вголос: — "Колесников. Його спогади про мене".— Щоб він сам відчув, що й до чого, сказав при цьому: — Зараз, зараз я тебе погодую твоїми мемуарами.— Перегорнув сторінку і почав читати далі.

— Слухай, Іванов,— вигукнув Колесников, задоволений своєю роботою. Еге ж, здорово?! '

— Оце мене й бентежить, що занадто здорово для тебе. Не міг ти сам так написати про мене. Тут присутня якась антологія якоїсь таємничої ситуації,— засумнівався я і додав: А взагалі, добре. Тут ти щось схопив у мене, особливо-от у цих словах: "Він статури чудової, силует благородний.і завершений. Лаконічність, суворість, придивіться до гіганта — і вас почне терзати двояке враження: чи несе він тягар великий з величезним напруженням, чи граючись — сталеві м'язи "спалахнули" в легкому зусиллі. Саме ця зміна стану і дає відчуття боротьби — атлант змагається з вагою, яку не бачить наше око..." Проте...— я подивився на Колесникова рентгеноскопічно.

— Проте...— зчервонівся Колесников, не витримуючи мого погляду,— але це я списав з одного журналу,— признався він.

— Це не* має значення,— не образився я на Колесникова за таке зізнання,— якщо це виражає якусь у мені суть, тим більше, що признався. Але читаємо далі?.. Що ти пишеш?.. Ти почав загалом правдиво і відповідно до предмета, але далі, як ти, Колесников, далі описуєш мою розмову з однокласниками у дворі і в ЦПКіВ. Я підкреслив тут окремі слова й вирази. Ось слухай: "Пожалій свою теплоелектроцентраль, коротше ТЕЦ, одним словом, голову,— сказав Іванов Маслову..." Коли це я говорив такі слова Маслову? Або: "Ти, Іванов, усіх перешпонщик,— сказала Віра, дивлячись Іванову в лице!"" Ну коли і хто осмілився б мені сказати це, та ще й "дивлячись в лице"? Або ось ти пишеш, що мене хтось обізвав Ха мп'ютером! Ну хто б посмів мене так назвати в моїй присутності? Мені здається, що це ти сам про мене все таке думаєш, а приписуєш іншим...