Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

РУКОПИС, ЗНАЙДЕНИЙ У ШКІЛЬНОМУ ПОРТФЕЛІ

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ? (Замість передмови)

Була весна. Я закінчив роботу над романом для дорослих. У мене був пречудовий настрій. Я одягся і вийшов на вулицю. У березні бувають такі дні, коли влада переходить то до рук весни, а то зима перейде в наступ, замете, але в цей день зима якраз відступила в тінь парканів і будинків, у Тімірязєвському парку серед дерев причаїлася. Я попрямував до парку, наспівуючи собі під ніс, і, зупинившись біля замету, що осів під сонцем, став думати про нову книгу, яку буду писати. Однак думав я про це зовсім недовго, мене зацікавив замет, вірніше, не сам замет, а те, що з нього виглядало, а виглядало із замета щось схоже на шкільний портфель. Погодьтесь, що не так вже часто в житті стирчать з заметів шкільні портфелі, та ще не зовсім старі, а вірніше, зовсім не старі.

Я підійшов ближче, розгріб сніг, і, вчепившись за ручку портфеля, витяг його із снігу і потряс, як пляшку, ніби чекав, що всередині портфеля щось забулькає. Нічого, звичайно, не забулькало, проте я відчув, що в ньому щось в. Може, думав я, згадуючи примовку: "Випадок рідкий, але щедрий", може, це і є той самий щедрий випадок, який так рідко випадає на долю письменника.

Присівши на лавочку, я довго возився з поржавілим замком портфеля. Нарешті відімкнув, заглянув усередину й побачив цілу кипу шкільних зошитів. Я витяг їх. Спочатку я подумав, що це звичайні шкільні зошити з російської мови, алгебри, геометрії, кинуті в намет разом з портфелем, що відслужив свій вік, але, погортавши сторінки, я навіть присвиснув від цікавості. Всі зошити були списані буквами якоїсь незрозумілої мені мови, хоч літери в словах були російські. Від довгого лежання під снігом рядки розпливлися, букви втратили свої обриси, було важко розібрати, чи то "Г", чи "Ч", "Ш", а чи "Щ". Судячи по нумерації, багато сторінок вирвано або загублено.

Перша .сторінка мала такий вигляд:

Эсчщшя змг энчсгря юкшчл мкгчмлэпэяль ечтпэу-уплпнпскогнз юсюкшчлопнкермягсгланкршрпчяшяфр фауяу кэфшфлг млярк шифр фхвл фз опэыз фхнчеф муяхяррпфсрпб щшглп упшщя лночнчшучслпопопз-пшх ечщплп шпнцщфчлпэянфгф оплпсуфркфупрчерп мпэн чссрр.— фуф азясшптцчрмряеят пюьмрфль опес-каочнзфф рякчстч егшпхчсономфоф мэ нум нчдфт ря-офмяль п пчюч эпмосфярфа шчпт злпс елп а хя мем-бцфхрь очнечефляг нерь српщп урфщпцфхрфхясчеял-чтьрызтбшчф ляу спрб онпефлярп ряонфсчн...

Від одного'вигляду сторінок серце моє закалатало в грудях, мабуть, так, як калатав воно в археолога, що вперше знайшов єгипетські настінні написи, або клинопис, або загадкові письмена племен майї. Що таїлось за всім цим, уже розшифрованим, люди знали, а що таїлось за таким набором таємничих навіть не словоутворень, а буквонагромаджень?.. Що таїлось за таким, наприклад, переплутаним алфавітом: эмчщшя-эпэмч, энчсуря, юкшкл?!

Над чим працювати мені як письменникові, таке питання вже не поставало переді мною на весь свій за-> гадковий зріст. Хай поки що залишаться на полицях моєї шафи сюжетоносні папки з задуманими мною оповіданнями для дорослих, продовження повісті про капітана Збрешиголова з його собакою, що вмів розмовляти, і нова повість про роботу і некрасиву дівчинку відсунулись на задній план.

Загадково поєднані букви: "змчщшязп..." — підкорили мою уяву. "З-МЯ! ЩШ! Я9П! ЯЗП!" — промовив я, обережно опускаючи зошити в портфель і з зусиллям замикаючи поржавілі замочки. "Зараз піду додому, зараз сяду до столу, розшифрую зошити,— легковажно подумав я,— і... і що? А то!.." Що стане мені ясно?.. Я не знав, що стане мені ясно, я йшов і гадав: от хтось, якийсь хлопчина, ну, звісно, хлопчина, не дівчинка ж. Буде дівчинка зашифровувати десять чи скільки там зошитів. Отже, зашифрував якийсь хлопець. Що він міг зашифрувати?.. Першу мрію?.. Перше почуття! Я ще не знав, що перше... Проте, звичайно, це було щось перше і, без сумніву, потаємне. А може, це щоденник, може, він відкриє мені яку-не-будь надзвичайно цікаву особистість. І з цими думками я піднявся по сходах до дверей своєї квартири...

Моя надія на те, що я швидко розберусь у цих загадкових "ЗМЧ-ах" і "ЯМЧ-ах", розлетілася в прах приблизно через півгодини. Не допомогло і люстерко, котре я прикладав до зошита, сподіваючись, що текст зашифровано так, як були колись зашифровані щоденники Леонардо да Вінчі — він записував свої думки таким способом, що їх можна було прочитати лише з допомогою дзеркального відображення. Можливо, автор загадкових зошитів додавав до складів знайомих слів які-небудь букви, щоб перекрутити зміст або навіть кілька букв, але і це припущення мені не допомогло. На другий день після марно згаяної ночі я вже втягнув у розгадку зошитів всіх моїх знайомих, показуючи їм переписані мною уривки, проте, на жаль, зошити мовчали, ніхто не міг ухопитися бодай за ниточку розшифровки.

— Тебе хтось задумав розіграти,— сказав мені один приятель,— це композитор Суесловський тебе розігрує, навмисне написав нісенітницю якими завгодно літерами і підкинув тобі, а ти голову ламаєш.

Неправда, букви жили, дихали. За буквами було чиєсь існування, я відчував це, відчував! Допомога прийшла несподівано: інший мій приятель показав зашифрований текст знайомому полковнику у відставці, і той, теж не одразу, однак знайшов розгадку цього, як він висловився, "кросворда". Вся складність виявилась у простоті шифровки.

— А хлопець мав кебету,— сказав мені полковник по телефону,— молодець, я такого простого і загадкового шифру ще не зустрічав. Леонардо да Вінчі перехитрив.

Отже, ключ шифру був у мене в руках. Він дійсно був геніально простий: треба було лише взяти алфавіт і написати стовпчиком всі букви від А до Я, а потім ще раз написати його від Я до А, тільки тепер починаючи з букви Я. Таким чином, всі букви першого алфавіту в словах замінюються буквами другого алфавіту. Замість букви А буде буква Я, замість Б — буква Ю і т. д. і т. п. Списавши двома стовпчиками алфавіту папір, я дістав з шухляди письмового столу таємничі зошити й заглибився в їх розшифров-ку...

Як пишуть у книжках: минуло кілька місяців... І коли останнє слово було розшифроване, на столі пе-реді мною лежали... що б ви думали? Щоденники? Ні, не щоденники! Звірені паперові почуття? Ні. Перед! мною лежали спогади. Так-так, спогади! І не пенсіонера, не літньої людини або просто дорослого. Це були спогади хлопчака — Юрка Іванова. Спогади про себе самого і написані ним самим. Ні, не зрадило мене моє письменницьке чуття, і рукопис, знайдений у шкільному портфелі, виявився на диво цікавим матеріалом. Звичайно, крім розшифровки, мені довелося добре над ним попрацювати, як кажуть, зробити літературну обробку, але не більше. За автора я нічого не дописував. Вирвані сторінки чи безнадійно закреслені шматки тексту я не поновлював і не домислював за автора. Мені здається, сам Юрко Іванов, з того як він згадує про себе і мислить собі своє майбутнє, являє собою чималий інтерес. До речі, я довго міркував над тим, як назвати всю цю історію, і дуже пошкодував, що на екранах наших кінотеатрів уже йшла кінокартина, яка називалася "Спогади про майбутнє".

йіе

Пошкодував, бо ж все, про що пише Юрко Іванов, саме годилось назвати "Спогади про майбутнє Юрка Іванова", або "Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта" теж непогано, тому що "надзвичайно" —— це улюблене слово автора зашифрованих зошитів. Отже, на цьому я закінчую свій вступ і надаю слово Юрію Іванову і його повісті, котру сміло можна назвати:

"НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ 'НАДЗВИЧАЙНОГО КОСМОНАВТА.

ЧАСТИНА ПЕРША

НАДЗВИЧАЙНІ" ПРИГОДИ НАДЗВИЧАЙНОГО КОСМОНАВТА

СПОГАД ПЕРШИЙ Спогади про спогади

Завжди, у всі часи існуватиме людина, якій першій буде доручено найвідповідальніше завдання, і я, ось побачите, стану одним із цих перших! (Із доповіді, виголошеної мною десь, колись, перед кимось, з приводу чогось.)

Дорогі товариші нащадки, ну і, звичайно, сучасники! Я вам повинен спочатку пояснити, чому я, перший на землі людоземт-пзеверп і надкс, вирішив написати про себе спогади: річ у тому, що я за своє життя перечитав дуже багато книг про видатних людей. Мною прочитана, наприклад, уся літературна серія, яка так і називається: "Життя видатних людей". Крім цих книг, я прочитав ще секстильйон всіляких спогадів. Серед них мені дуже полюбилася книга про Олександра Олександровича Любищева. Там розповідається про його життя. А його життя багато в чому нагадує моє власне життя. Він теж був один проти всіх. Він нападав. Я теж. Взагалі є що згадати і йому, і мені... Тільки я прошу зрозуміти мене правильно, я пишу про себе, про Юрка Іванова, спогади не через якесь там честолюбство чи щось подібне. Я пишу, бажаючи полегшити в майбутньому працю істориків, котрі почнуть збирати матеріали про моє життя: де був, що говорив, просимо всіх, хто знав Юрія Іванова, надіслати до Центрального архіву управління "Людоземт-пзеверп-один" усе, що пов'язане з життям знаменитого людоземта, відомого пзеверпа і Єдиного в світі надкса. До ідеї написати про себе спогади дійшов простим шляхом. Взагалі я не люблю художню літературу, я люблю тільки підручники, наукове і всяке інше * згадувальне" читання, або, як кажуть дорослі, мемуари. Окрім праць з космонавтики, я люблю читати Велику Радянську Енциклопедію. Я її знаю напам'ять, у мене, мушу признатися, дивовижна і, певне, цілком унікальна пам'ять. Мені досить один раз —поглянути на сторінку, щоб запам'ятати її на все життя, тільки я це од усіх приховую, та інколи, правда, щоб усіх здивувати, я влаштовую, наприклад, такий цирк. Приходить до мене, скажімо, Маслов і каже:

— Ну, Угрюм-башка,— він мені таке прізвисько дав,— скажи мені, хто такий Рильке?

— Який Рильке? — починаю я клеїти із себе дурника.— Той, що з дев'ятого класу?

— Не з дев'ятого,— поправляє мене Маслов,— а з Великої Радянської Енциклопедії.

— А! 8 Великої. Так би й казав, що з Великої... Рильке... Це,— говорю я, ніби пригадуючи,— Рильке — це Станіслав Данилович, народився 1843 року, помер 1899; російський астроном і геодезист. Генерал-майор. Відомий працями з питань земної рефракції і нівелювання. У 1898 році запропонував оригінальну теорію земної рефракції, яка враховувала тепловий вплив грунту.

Після моєї довідки всі роззявляють роти, природно, і хто-небудь тихим від подиву голосом запитує:

— А "все або нічого" — закон? Я відповідаю:

— "Все або нічого" — закон у фізіології — обманливе положення, за яким подразнювальна тканина (нервова і м'язова) у відповідь на подразнення частково нібито зовсім не відповідає реакцією, коли величина подразнення недостатня (нижче порога), або відповідає максимальною реакцією, коли подразнення досягає по-рогової величини; з подальшим збільшенням сили подразнення як величина зворотної реакції, так і довготри-валість її нібито не змінюються...— і почав, і почав.

В енциклопедії пояснення досить велике, тож вирішив доказати його до кінця, а Кашин затулив вуха і зарепетував:

— Не треба "все"! З мене досить і "нічого"!..