Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій
Коли б на Землю прилетів цілий літаючий сервіз, то й він не впорався б з Юрієм Івановим.
— То в чому ж справа? — спитала Алла Астахова.— Що буде на наступній станції?
— На наступній станції? — заговорив Жариков.— Ви, звичайно, знаєте, що я, ну як це казали в давнину, вундеркінд, чи що. Пояснюю: вундеркінд — це така молода людина, котра випереджає своїх однолітків в розумовому розвиткові на три роки. Так-от... Якщо я вундеркінд, то хто ж тоді Юрко Іванов, адже він мене у своєму розвитку випереджає років отак на тридцять три!.. Ось у чому загадка! Як йому вдається випереджати всіх нас на тридцять три роки? Що це таке? Трюк? Феноменальні здібності? За рахунок чого він випереджає і де він бере час випереджати всіх нас? І присягаюсь вам, що я цю загадку розгадаю.
— Гаразд, Жариков,— сказала Астахова,— у нас у кожного своя версія. Пропоную кожному, хто наполягає на своїй версії, перевірити її, а ти, Жариков, перевіряй свою.
Навіть уявити не можна, товариші нащадки, що могли про мене назгадувати ці жалюгідні люнеземти. Дочитайте мої мемуари і зрозумієте. А позавчора я знайшов у кишені своєї куртки складений учетверо аркуш паперу. Коли я його розгорнув, то побачив, що весь аркуш списаний... чим би ви думали? Тим, що я ненавиджу більш за все на світі... Так, так, віршами... Вір-ша-ха!-ха!-ми! Ось полюбуйтесь, що я знайшов у своїй кишені:
Давним-давно було те,
Заковані у лати,
З'їжджались рицарі на герць.
І честь, і слава, й злато
Копитами зім'ято...
Забрало спущене. Вперед!
А там попереду чатує тільки Смерть!
Та раптом хтось сказав: "Стривай!
Забрало геть! Я хочу
Дивитись долі в очі.
Я хочу бачити людей,
Кохану, друга й ката,
Аж поки кров не упаде
В траву, копитом м'яту!"
Ідеш на бій,
Лице відкрий! —
Ось мужності начало,
Рукою власною для вас
Я підніму забрало! Пройшло віків чимало, Забуті феодали, Забуті лати і мечі,
А клич: "Стривай! — звучить,звучить! —
Забрало геть! Я хочу
Дивитись долі в очі,
Я хочу бачити людей,
Кохану, друга й ката,
Аж поки кров не упаде
В траву, копитом м'ягу!" Ідеш на бій, Лице відкрий! — Ось мужності начало, Рукою власною для вас Я підніму забрало!"
Надіслали людині, у якої день через щільну програму самовиховання страшенно завантажений і розписаний до останньої секунди,— дивіться мій бортжурнал — надіслали мені вірші. І головне, я їх змушений був прочитати і навіть записати вперше в житті і перший раз в бортжурнал. "12.30—12.35 —читав вірші. 12.35—12.40 — думав про те, навіщо і хто міг їх мені надіслати". Ні, вірші — це явна провокація. Явна провокація, тільки зашифрована. І вона може бути витлумачена вами, нащадками, зовсім невірно, як невірно — це я потім напишу. Поки Що скажу так: звичайно, краще, щоб люнеземти мене і не згадували, але не згадати про мене зовсім не можна. Адже мої дитячі роки і так залишились незаписаними: що я говорив у три рочки, про що думав, про що мріяв — не пам'ятаю. Ні батько, ні мама не здогадались записати хоч що-небудь. От вам і результат, виходить, уже якась частина мого життя залишилась в лабетах часу. Я в когось читав, що записано, те вирвано з лабетів часу. Тільки, товариші сучасники і потомки, не подумайте, ніби я збираюся вести який-небудь там щоденник чи щось схоже на те, які пишуть звичайно дівчиська або які радять писати безвольним людям. Я читав недавно один дитячий журнал, а втім, що це я пишу про себе якісь дурниці? Читав?! Не читав я цього журналу, а так, погортав. То-от у цей журнал одне дівчисько написало, що, мовляв, робити? Як позбутися безвілля? їй в журналі відповідають: це питання, мовляв, серйозне, воно хвилювало ще Льва Толстого, він у юнацькому щоденнику теж докоряв собі у слабкості і шукав спосіб зміцнити волю. Ну, дівчиськові дали кілька порад і серед них — вести щоденник. Він, мовляв, допоможе їй сформувати волю і характер. Щоденник, мовляв, це перш за все розмова про себе самого: чи так живу, як потрібно? Ну, і так далі, і тому подібне. Мені, звичайно, смішні всі люне-земтські поради. Адже я все людство ділю на дві частини: на люнеземтів і на людоземтів. Ну, нащадки з моєю допомогою знатимуть, що таке люнеземти і лк>-доземти, а от сучасники, можливо, і не встигнуть познайомитись з поясненням цих слів, а тому поясню: люнеземт — це людина, що не варта земного тяжіння,
1 Між іншим, ніякого бортжурналу в портфелі, на жаль, я не ' виявив.
а людоземт — це людина, що достойна земного тяжіння. До люнеземтів я відношу, ну, по-перше, всіх до одної дівчат, поголовно, всіх до одної без винятку. І хлопців, не всіх, звичайно, а всяких там ліриків, антимоників та їм подібних. їх я теж відношу до люнеземтів, а решту, дуже невелику решту, я називаю людоземтами. А щоб ви зрозуміли і поділили моє негативне ставлення до дівчат, я пропоную до своїх спогадів замітку про думку Всесвітнього фонду охорони природи, котра з'явилася в Парижі з приводу діяльності Кристіана Діора — цього всесвітньовідомого законодавця мод. Ось ця замітка:
"Законодавець паризьких мод Кристіан Діор був недавно публічно звинувачений у тому, що його діяльність завдає великої шкоди тваринному світові не лише Франції, але і інших країн. Це звинувачення містилося у відкритому листі, відправленому на його ім'я керівництвом Всесвітнього фонду охорони природи. Поява щороку з легкої руки Діора нових моделей найрізноманітніших виробів з хутра, шуб, а також плащів з натуральної шкіри веде до того, що хижацьки винищуються на поталу моді деякі різновидності рідкісних ссавців, яким загрожує в недалекому майбутньому повне винищення і зникнення з лиця землі".
Уявляєте: можуть зникнути з лиця землі!.. А можливо, і з вини дівчат в недалекому майбутньому щезнуть, бо вони, я знаю, всі до одної модниці... Однак, між іншим, мушу взяти декілька слів назад. Річ у тому, що все-таки не всі до одної, наприклад, у нашому класі вчиться Аня Врунова. Вона в нас з літературним ухилом, майбутній письменник: казки вигадує, оповідання, одне її оповідання навіть у якомусь журналі надрукували. Але ж понад усе вона любить вигадувати казки, вона у нас в школі на вечорах самодіяльності завжди читає різні небилиці з власного репертуару. Так-от недавно з нею сталася пригода, після якої я її, хоч вона й дівчина і хоч я їх всіх і не люблю, хочу я того чи ні, проте повинен, навіть зобов'язаний зарахувати в людоземти! А взагалі, судіть самі, товариші нащадки, чи міг я її не признати лю-доземтом після того, що вона вчинила. А історія з нею трапилась така... Абсолютно людоземтська історія!
До речі, може статись, саме вона напише про мене роман із якоїсь нової серії, скажімо, "Наджиття над-видатних",,. Проте не будемо відволікатися од моїх спогадів...
СПОГАД ТРЕТІЙ
Що таке ПЗВРП-1?
Отже, я згадав про що? Про те, що Брунова у нас виняткова вигадниця, з тими вигадками виступає на вечорах самодіяльності. Вона і мої спогади про спогади Ані Брунової, як вона в космос літала (записані мною з в,уст дівчат нашого класу), якось прочитала на вечорі в школі.
Політ цей почався дуже просто: Брунова сиділа з дівчатами на лавочці. Розмова йшла про Ніколаєву-Терешкову — про першу жінку, Що стала космонавтом.
— А я, між іншим,— сказала Брунова,— теж у космос літала...
Настала пауза. Дівчата знали, що Брунова за словом в карман не полізе, але щоб отаке ляпнути...
— А чому про це в' газетах нічого не писали? — спитала єхидно одна з дівчат.
Брунова хотіла вже відповісти, проте не встигла. З-за її спини хлопчачий голос насмішкувато промовив:
— І все вона вигадала, нікуди вона не літала, тому і в газетах нічого не писали.
Аня озирнулась і побачила позад себе хлопця, котрий не вірив, що вона літала до зірок. Поруч з ним стояло ще кілька хлопців. Брунова й не помітила, коли вони підійшли до лавочки.
— Ти це дівчатам бреши про політ,— повторив хлопець, напевне, заводій у тій компанії.— Вони будь-чому повірять, а ми краще за тебе знаємо, літала ти в космос чи ні.
— Чому це ви краще за неї знаєте? — заступилися за Брунову дівчата.— Та наша Брунова, коли хочете знати, ніколи неправди не говорить.
— А от і говорить! Адже ми — космонавти,— сказав Головний Хлопчина.— Тобто майбутні космонавти.— виправився він.— А поки що на космонавтів вчимося. Навіть ми ще в космос не літали!
— Тільки лиш збираємось летіти! — підтримали тепер усі хлопчаки свого Головного.
— Ви всі тільки збираєтесь,— уперто повторила Брунова,— а я вже літала.
— А раптом ми візьмемо й перевіримо, як ти літала в космос,— сказав Головний Хлопчина.
— А як ви перевірите? — зацікавилась Брунова.
— Дуже просто,— сказав Головний Хлопчина.— Є тут одна ракета учбова, ми тебе — в ракету, а ракету — до зірок. Так і перевіримо.
— Перевіряйте,— погодилась Брунова.
Брунова не брехала, насправді вона хотіла розповісти дівчатам казку про те, як вона літала в космос. Однак і хлопці, котрі нахвалялися її перевірити, теж вигадали щось таке, схоже на казку. А Брунову хлібом не годуй, дай їй тільки відчути себе в новій казці. Тож вона охоче й одразу погодилась.
Погодилась і не пошкодувала... Однак про це пізніше.
Брунова, отже, погодилась, щоб хлопці її перевірили.
— Тільки ми тебе з заплющеними очима перевірятимемо,— сказав Головний Хлопчина.— Не побоїшся?
— Подумаєш,— сказала Брунова, хоч сама трохи, як потім призналася, злякалася. Адже вона не знала, які випробування чекають на неї попереду.
Хлопці зав'язали Бруновій очі темною пов'язкою і кудись повели разом з подругами-дівчатами.
Судячи з усього, вона з хлопцями спочатку їхала трамваєм, потім на метро, потім у тролейбусі. Потім ще трохи пройшли пішки. Потім зупинились.
— Хочеш побачити ракету, на якій полетиш у космос? — почула Брунова голос Головного Хлопчини.
— Звичайно, хочу.
Ні, те, що вона хотіла розповісти про свій політ у космос, було справді дурничкою, порівнюючи з тим, що Брунова побачила, коли розплющила очі. Вона побачила, справжню ракету. Ракета стояла на справжньому злітному майданчику. Навкруг ракети працювали справжні робітники, і по всьому було видно, що ракету готують до польоту.
Не встигла Брунова зойкнути від захоплення, як їй знову зав'язали очі. Потім кудись повели, підняли ліфтом, завели до якоїсь кімнати і одяг ли на неї костюм космонавта.
Потім знову спустили ліфтом, кудись повели і знову почали піднімати ліфтом.
— Це ми в кабіну космонавта піднімаємось,— сказав Головний Хлопчина.
