Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Колесников одразу ж вихопив у неї з рук обидві сумки і поніс за нею на кухню, бурмочучи ті ж таки слова про лавровий лист. Проклинаючи Колесникова, дякуючи якому я згайнував стільки часу, я прикрив двері ванної кімнати і чекав, поки цей шпигун, отримавши лавровий лист, не піде геть з нашої квартири. "Лавровий лист,— подумав я,— коли-небудь ви з нього вінок мені на шию одягнете. А взагалі, лавровий лист це тільки привід. Колесников просто хоче щось вивідати. Чудний! Ішов би з такою шиєю до цирку. Вертів би там нею на сто вісімдесят градусів".

— Валяй,— сказав я Колесникову, відчиняючи двері. Колесников з лавровим листом в руках виходив за поріг, як краб, боком, проте я все-таки двері зумів

зачинити так спритно, що вони в останню мить все-таки торохнули Колесникова трохи нижче спини. А я подивився йому вслід крізь шпарку в замку і-замк-нув двері. Колесников чортихнувся, а я попрямував до ванної кімнати, щоб вилити з відер прохололий, а в другому відрі вже трохи підігрітий термінатор планети Меркурій.

СПОГАД ДЕСЯТИЙ А я зробив відкриття, що поруч е дівчата

В цей час до прихожої увійшла, моя мама. Я зіткнувся з нею в дверях ванної кімнати. Вона поглянула на мій синець під оком, узялась обома руками за мої вуха і поцікавилась:

— Юрку, що це в тебе під оком?

(Бачить, що синець! Знає, що синець! І все-таки питає!) Замість відповіді я приніс до кімнати портфель, витрусив з нього на стіл підручники, приніс з батькової кімнати щоденник, розгорнув і мовчки показав його мамі. А сам пішов до ванної.

— Хто тобі поставив цього синця? — спитала ще раз мама.

Мама в мене молодець! Ще не було в житті випадку, щоб вона засудила бодай один мій вчинок. Хоч вона й не знає, проте відчуває, які серйозні, нелюдські труднощі і, .можна сказати, героїчні мотиви приховані за моїми вчинками.

— Цей синець мені поставив театральний гурток! — сказав я.

— Так! — сказала вона за дверима.— Тепер вони почали нападати на тебе цілими гуртками. А завтра вони почнуть нападати цілими школами.— Мама увійшла до ванної кімнати.— Це тобі ще потрібно,— киваючи на відра, спитала мене мама,— чи можна вилити?

— Можна! — сказав я, дістаючи з кишені піжами п'ятак і прикладаючи його перед дзеркалом до ока. Через моє плече до люстра заглянула і моя мама і знову уп'ялася очима в синець. (Мій Т. (тато) ще не повернувся, а я вже, згідно з розкладом, повинен був готуватися до сну, тому я попрямував до своєї кімнати.)

— Юрку, зажди! — сказала мама і підвела до телефону.— Я зараз подзвоню твоїй вчительці... Зачекай хвилинку!

— Мамо,— відповів я суворо,— мій сон — річ священна.

— Знаю, знаю,— сказала мама,— але зараз прийде батько. Нам будуть потрібні подробиці.

Мій наручний будильник продзвенів відбій.

— Це жах! — сказала мама.— На тебе напав цілий гурток! Я примушу твого батька піти зі мною до Міністерства освіти!

Наручний будильник усе ще дзвенів. Я повернув годинник циферблатом до мами й сказав:

— Завтра!

У прихожій почувся дзвоник.

— Ось і батько...— Мама залишила телефон і постукала пальцем по щоденнику: — Може, ти все-таки...

— Завтра! — сказав я, зробивши рукою щось середнє між "на добраніч" і "до побачення", пішов до своєї кімнати, шмигнув під ковдру і почав розслаблятися за системою йогів. В цей час у прихожій гули татів і мамин голоси. "...Батьківщина чує, Батьківщина знає, де в небесах її син пролітає..." — проспівав тато. Він був у хорошому настрої. У хорошому настрої батько завжди співає цю пісню. Він пройшов .до своєї кімнати, і деякий час там було тихо. Я почув, як до дверей навшпиньках підійшла моя мама і лагідно прошепотіла:

— Юрку, може, ти повечеряєш разом з нами... Ще рано... Татові буде приємно...

Я промовчав, і далі розслабляючись. У батьковій кімнаті, як і досі, було тихо. Певне, батько ще не дивився мій щоденник, а тому мовчав. Між іншим, він даремно зволікає. Зараз я зроблю перед сном легеньке розслаблення, потім на моєму наручному годиннику "Сигнал" на дванадцяти каменях прозвучить дзвоник і — остаточний відбій! І вже ніяка сила не примусить мене порушити розклад мого бортжурналу. Посеред мого розслаблення із сусідньої кімнати почали надходити невиразні сигнали, які свідчили про те,

що мій Т. розшифрував запис у моєму щоденнику й ділиться враженням з мамою, а мама, як завжди, захищає мене, судячи з інтонації її голосу. Але саме в цей час мій будильник просигналізував остаточний відбій! Я почав швидко засинати. Однак тут я почув, що до. моєї кімнати відчинилися двері і татів сердитий голос мовив:

— Ану, вставай і марш до їдальні! Мама стояла поруч і цитькала на тата:

— Не буди його! Не буди!

А тато повторив свою, фразу, мабуть, разів п'ятнадцять. Але ви, товариші нащадки, вже трохи знаєте мою вдачу: коли вже в моїй програмі самопідготовки розмова з моїм татом не передбачена, то ніякої розмови і не буде.

— Не буди його! — сказала ще раз мама.

— Чому "не буди"?! Чому "не буди", коли такий запис у щоденнику?!

— Це якесь непорозуміння,— сказала мама.— Хай він зараз спить, а завтра все з'ясується.

— Не завтра,— сказав я з-під ковдри,— а років через двадцять п'ять.

— Єдина людина на всій земній кулі може спати після такого запису в щоденнику. І ця єдина людина — мій син...

"Відносно "єдиної",— це ти, тату, сказав навдивовижу пророчо точно,— подумав я.— Єдина на всій земній кулі... Єдиній же... доведеться літати крізь хмари, і шторми, й дощі,— думав я далі, але то, напевне, вже я думав у сні, не міг же я наяву думати віршами:

Без приладів птиці розшукують гнізда. Літають крізь хмари, і шторми, й дощі, Мандрують далеко і вдень, і в ніч пізню, Проклавши у вирій нелегкі путі.

І що їм лиш допомагає?

Не кличуть їх земні вогні...

А може, птиці почувають?

В малому серці щось та мають

І тим керуються вони?"

Я ще почув, як тато сказав мамі:

— Чому ми ніколи не підемо разом до театру чи

ЇІ6А

хоча б у кіно? Чому в домі тихо? Чому ніхто не сміється? Чому не звучить музика?! Чому ніхто не співає?! Чому до мого сина ніхто не приходить у гості?

Проте, може, ці слова мені просто приснилися...

Судячи з тих сторінок, що дуже погано збереглися у спогадах Юрія Іванова, він прокинувся другого дня о п'ятій ранку. Про те, чим займався до школи, було, як завжди, записано в бортжурналі. Тільки з окремих речень можна зробити висновок, що він був у школі. На уроці алгебри він ніби пробував чомусь навчити викладача математики — про це математик зробив власноручний запис у шкільному журналі. Ще в журналі було записано: "Читав учительці природознавства свою версію про походження людини (до речі дуже; оригінальну), однак на запитання: "Скільки в середньому живе людина?"—відповів: "Не знаю!" Таку відповідь вважаю знущанням",— і підпис учительки.

Далі Юрій Іванов, як свідчать його записи в бортжурналі, після уроків знову знайшов у себе в кишені, невідомо коли і ким засунутий туди папірець з новим віршем. Текст вірша майже не зберігся, проте дещо розібрати вдалося. Ось цей вірш:

Ще первісні люди, затям! Вогонь здобували тертям!

Я ж, як Ньютон,

Відкрив закон

Тяжіння надземного!

Відкрив закон

І, мов— Ньютон,

Злякався відкриття такого!

— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!

— Та я відкрив, що поруч є дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!

Давно відомо, що у русі І день, і ніч Земля-бабуся!

Я ж, як Ньютон,

Відкрив закон

Тяжіння надземного!

Відкрив закон

І, мов Ньютон,

Злякався відкриття такогої

— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!

— Та я відкрив, що поруч е дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!

Тиск атмосферний відомо Тисне на серце будь-кому!

Я ж, як Ньютон,

Відкрив закон

Тяжіння надземного!

Відкрив закон

І, мов Ньютон,

Злякався відкриття такогої

— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!

— Та я відкрив, що поруч є дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!

На двох наступних сторінках, які, певне, містили коментарі до вірша, слова розпливлися так, що прочитати щось було неможливо, зате на третій сторінці вдалось поновити такий текст:

"...Заїздив до^Пелагеї Василівни за квітами. Вона виявилась хворою. Сходив до аптеки по ліки для неї, потім вона написала доручення на торгівлю квітами..."

Наступні рядків тридцять не розібрати,, а далі чітко:

"...Я йшов по землі'—по велетенському постійному магніту — з чудовим букетом гладіолусів на продаж. Перейшовши підземний перехід біля станції метро "Дзержинська", я вибрав біля магазину "Дитячий світ" людне місце (якраз навпроти пам'ятника першодрукареві Федорову) і розпочав торгівлю. Шсце виявилось для мене щасливим. З цього рогу дуже добре видні проспект і провулок, отож поява міліціонера або дружинника не могла захопити мене зненацька. А коли вони все ж таки з'являлися, я встигав легко зникнути, загубившись у натовпі перехожих.

Повинен сказати, я мав деякий досвід продажу квітів.

Правда, сьогодні мені дещо не везло. Весь час доводилось згортати торгівлю — часто з'являвся міліціонер, і я ховався від нього в провулок... Звичайно, я ніколи 6 не попався із своїми гладіолусами, аби не..."

На словах "аби не..." сторінка закінчилася, а на двох наступних сторінках не можна було дібрати жодної літери — все розпливлося, лише в кінці другої сторінки вдалося прочитати:

"Даремно тікав од міліціонера! Це ж таке щастя, що мене запросили до міліції, як це я сам не здогадався зайти туди раніше і попередити..."

Потім знову нічого не розібрати. Далі через дві сторінки на — третій Юрій згадує, як він перебував у міліції, у дитячій кімнаті, і жінка-мілщіонер бесідувала з ним:

" — Тобі б з твоєю швидкістю у бігу спортом займатися,— сказала вона мені,— а ти квітами торгуєш.

— Між іншим,— відрубав я,— прошу зафіксувати у протоколі, що до бігу і після бігу пульс у мене був п'ятдесят два, ритмічний, глибокого наповнення, і ніяких вазомоторів і ніякої вегетатики!..

— Так, так,— погодилась чергова по дитячій кімнаті,— ти спекулюєш квітами, і з таким, я б сказала, нелюдським спокоєм.

— Я не спекулюю,— відповів я.— Я допомагаю Пелагеї Василівні торгувати. У неї є дозвіл, а вона мене просила допомогти їй, бо хвора, і навіть доручення написала.

— А де ж твоє доручення? — поцікавилась жінка-мілщіонер.

— Загубив.— Я справді десь загубив того папірця.

— Ти мені зуби не заговорюй,— сказала жінка-мі-ліціонер,— кажи ім'я, прізвище, де проживаєш, чому торгуєш квітами, де взяв гладіолуси?

Я, звичайно, на всі ці питання не відповів.