Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Ти вже загартований — холоду не боїшся і бігаєш швидше за всіх.

І знаете, чи мої слова так на хлопця подіяли, чи він сам вирішив, але він справді спортом захопився. По-справжньому, вже його у дворі не можна було побачити. Пролетить, як метеор, і навіть толком не розгледиш — він чи не він.

А потім весна промайнула, і літо —■ ну точнісінько, як цей хлопчина.

І я кудись ходила, приходила, від'їжджала, приїздила, прилітала...

І тільки восени, вже перед самим початком занять у школі, я побачила таку картину. В сонячний, жаркий серпневий день з вулиці у двір зайшов хтось у теплому светрі і картатому костюмі, та ще й шия шарфом замотана. Як же я здивувалася, коли впізнала в ньому того хлопчину, котрий, пам'ятаєте, ще ранньою весною бігав по двору в майці, джинсах і кедах.

Я так здивувалась, що навіть вистрибнула з вікна і побігла до Бориса. Я забула вам сказати, що хлопчину звали Борисом.

— Борисе, це ти? — спитала я.

— А то хто ж? — непривітно відгукнувся Борис.

— Боря! — ще більше здивувалась я.— Така спека, а ти он як вирядився. Навіщо?

— Темнота,—• сказав Борис.— Я за твоєю порадою спортсменом став.

— Знаю, чула,— сказала я.— Але чому ти тепер тепло одягнувся?

— А тому, що я не звичайний спортсмен, а чемпіон,— пояснив Борис.— Мені рекорди ставити треба.

— А-а... Чемпіон? — сказала я.— Та ти ж колись весною...

— Ну, тоді мені не треба було берегти здоров'я. Борисові Самойлову ні з ким було тут змагатися. Мене знаєш як хлопці тепер прозивають? Багатоборя...

— За що ж це вони тебе так?

— А за те, що у будь-якому виді спорту — перший. Багатоборець я. І мені тут змагатися абсолютно ні з ким. Усіх переміг. Мені лише з самим собою можна змагатися. Ну, як сам з собою позмагаєшся?

— А, з самим собою, значить? Це справді важко. Але, мабуть, можливо,— сказала я.— Влаштую я тобі змагання з самим собою.

— Ти? Коли? — здивувався Борис.

— А хоч би й зараз! — відповіла я.— Ходімо.

І я попрямувала до своєї квартири. Борис, нічого не розуміючи, пішов за мною.

Дивовижна це була кімната! Борис зроду такої не бачив. Обклеєна не обоями, а малюнками з книжкових обкладинок.

— Ну от,— сказала йому я.— Зараз.

— Що — зараз?

— Зараз — полетимо.

— Куди це ми полетимо? — здивувався Борис.

— На спортивну планету. Там ти зможеш змагатися з самим собою, коли вже тобі тут суперників немає.

— А як ми полетимо? На чому?

— На зорельоті уяви, зі швидкістю казкової думки,— сказала я.

— Зореліт уяви? Який же це зореліт?

Борис не встиг озирнутися, як опинився в зорельоті разом зі мною з допомогою моєї і своєї уяви. І зореліт той уже летів до якоїсь планети з найнеймовір-нішою швидкістю. Не встиг Борис отямитись, як зореліт уже прилетів.

— Злазь,— сказала я Борисові.— Приїхали. '— Як приїхали? Куди приїхали?

— Прилетіли із швидкістю думки на іншу планету.

— А хіба така швидкість буває?

— Думки можуть перенести тебе в будь-яке місце,— сказала я.— Ми з тобою летіли із швидкістю казкової думки.

Ми з Борисом вийшли із зорельота і опинилися на стадіоні спортивної планети. Стадіон був порожній. Борис оглядівся і сказав:

— Мені і тут нема з ким змагатися.

— З чого хочеш почати?

— З бігу на сто метрів.

— Будь ласка,— сказала я.

І одразу ж на доріжці стадіону з'явилися суддя із стартовим пістолетом і ще п'ятеро учасників забігу. Борис глянув на учасників і мало не ахнув. На доріжці стояли п'ятеро його двійників, п'ять Борисів, п'ять Самойлових.

— Це що ж виходить? — тихо спитав у мене Борис.— Виходить, я повинен сам себе переганяти. Сам з собою наввипередки бігати. Ні, я так не згоден.

— Не згоден? — перепитала я.— Тоді.. Давай у футбол!..

І Борис опинився на футбольному полі, в центрі нападу, в майці з цифрою дев'ять на спині. Він озирнувся і з жахом побачив, що за ним стоять десять гравців і всі вони — Бориси Самойлова. А найголовніше — і на другій половиш поля, в чужих воротях, теж стояли Бориси Самойлови.

— Що ж це? — обурився Борис,— я сам себе обводити буду? Сам собі голи забиватиму? Сам собі підніжки ставитиму? Підкати робитиму? Я не згоден!

— Ну тоді...

І Борис опинився на боксерському ринзі в червоному куті, а в синьому куті стояв такий же Борис, такий же Самойлов і теж у боксерських рукавицях.

— Ну, починай,— сказала я Борисові.

— Що "починай"?

— Щоб на першій секунді — нокаут.

— Нокаут? Самому собі нокаут? — злякався Борис.

— Як вийде: або сам собі, або собі сам.

— А мені шкода, себе бити. І взагалі, я пожартував, мені і вдома в з ким змагатися. Навіщо ми сюди прилетіли? — захникав Борис.— Я хочу додому!

— А-а... Додому! Будь ласка! — сказала я.

І ось уже я і Борис стоїмо знову біля свого будинку, у дворі, під вікнами моєї квартири.

Борис подивився на сонце, розмотав шарф, зняв свій картатий піджак.

— Щось жарко,— сказав він мені.— Піти переодягнутися, чи що?

І Борис пішов до свого під'їзду.

А за хвилин п'ятнадцять уперіщив фантастичний, просто-таки казковий дощ, і я побачила, як гігантськими кроками повз мої вікна пробіг Борис у джинсах, кедах і майці. о

— З глузду з'їхав, дощ такий холодний! Здоров'я треба берегти,— крикнула я навздогін Борисові.— Адже ти чемпіон!

— А навіщо його берегти? — одізвався Борис. Він ще щось кричав на бігу, проте я не розібрала...

СПОГАД ШОСТИЙ Дія рівна протидії

"Так, так, так,— подумав я.— Цікаво, що ж буде далі?.. Цікаво! Цікаво?!" А далі було ось що:

— Дорогі товариші! У нас у класі,— долетіло до мене,— вчиться загадковий учень Юрко Іванов, а загадковий він тим, що вчиться дедалі краще і краще. У нас, вірніше, у наших вчителів, уже оцінок не вистачає. Один учитель ставить йому вже не п'ятірки, а шестірки, сімки і вісімки і навіть один раз поставив йому десятку. Це, звичайно, дивно! Але ще дивовижніше: чим краще Юрко Іванов вчиться, чим більше він знає, тим гірше себе поводить. І стає усе агресивніший і агресивніший! А коли його ненароком штовхнути, то що з цього вийде, просто уявити страшно. Але ми цього уявляти не будемо, бо останнім часом Юрко Іванов не тільки вчиться сам, але вже почав учити вчителів. Ми пропонуємо вам подивитися сценку під назвою "Що сниться Юрію Іванову, а може, і не сниться".

Між іншим, усе це сказав Віктор СметанІн, він у нас із спортивним ухилом, тому, певне, йому і доручили сказати так про мене. Він найсильніший у нашому класі, крім мене, звісно.

— Ролі виконують,— оголосив Сметанін,— Юрія Іванова імітуватиме Маслов, а вчителів — учні нашого класу. Хто з них хто — у кожного написано на транспаранті.

Що сталося далі, дорогі товариші нащадки, мені, власне кажучи, і розповідати не дуже хочеться. Не дуже цікаво відбувалося все це, по-моєму. Драмгурток на чолі з Масловим показав, як я екзаменував учителів і ставив їм запитання. І ніби, перш ніж ставити запитання, я казав, що, готуючись до відповіді, вчителям можна користуватись шпаргалками, підручниками, журналами, можна телефонувати знайомим професорам, в Академію наук, в будь-яку академію земної кулі. А запитання, котрі я ставив, були, на мою думку, не дуже розумні і, більше того, далеко не гострі. Ну, по-перше, я нібито спитав у вчителів, як сплять риби — 8 розплющеними очима чи з заплющеними?... Потім я нібито спитав у вчителів, молекула води суха чи мокра?.. І трете, найголовніше запитання, що його поставив учителям: чому в малахіті мало хиті?..

При цьому Маслов, котрий грав мене, поставив це запитання голосом, дуже схожим на мій, і так, що всі, хто стояв, і всі, хто сидів за партами, розреготалися і навіть аж посиніли від сміху, хоч кожен відповідно до своєї ролі повинен був робити щось інше. Поки вони реготали, Ма слов-Іва нов зробив крок убік і укляк з такою ж міною на обличчі, як, бувало, робив і я. Після "мого" запитання, чому в малахіті мало хиті, викладачі влаштували мені німу сцену. Мені вчителі частенько влаштовували отакі німі сцени, як у виставі "Ревізор". Маслов від мого імені влаштував учителям таку ж саму німу сцену. І так схоже на мене, що всі хлопці і дівчата зірвалися з місць і цього Мас-лова-Іванова мало не почали качати.

— А зараз вашій увазі пропонуємо подивитись сатиричну сцену, написану Борисом Кутирьовим, під назвою — "Симпозіум Юрія Іваслова",— оголосив Віктор Сметанін.

Розлігся регіт. "Отже, то був пасквіль, а зараз... Не інакше, як сатира на мене починається",— спокійно подумав я.

— Ролі виконують,— сказав Сметанін.— Маслов грає Іваслова, вчительку історії — Глебова. Всі інші .грають самих себе... Отже, уявіть собі, що ви знаходитесь у класі на уроці історії...

Сметанін ще раз чомусь ішрснув і одійшов убік. Мені одразу не сподобалось, що дія відбувається ніби уві сні і що Маслов грає якогось Іваслова. Чи не з цієї інтермедії вірші... Почалася репетиція^

Я зупинив погляд на Маслові, котрий повинен був грати Іваслова, але, на свій подив, замість Маслова-Іваслова біля класної дошки побачив себе самого... Так ніби я фантастично роздвоївся і одночасно стояв біля дошки і сидів за партою.

В житті між мною і Масловим не було нічого спіль-нього. Я хочу сказати, що ми з ним зовсім не були схожі один на одного. Я в житті жагучий брюнет, а Маслов — блондин. Наче мій негатив. Взагалі, ми а

ним геть не схожі один на одного. А тут я дивився на Маслова, ніби на своє відображення у дзеркалі. Спочатку я навіть не збагнув, що сталося. Потім здогадався. Це мене Маслов копіює. Він у нас у класі взагалі всіх копіював. Усіх, окрім мене, звичайно. Зі мною жартувати небезпечно. Я йому не ЩадринІ І не Василянський! І не Орлові І не Брендер! Можли? во, десь поза спиною він мене і копіював. А так, на очах, боявся. Спробував би він не побоятись! Хоча чого ж "спробував би", коли він уже без усякого "би" пробував. Он він сидить за столом з моїм виразом обличчя. Сидить у моїй позі. Навіть робить одразу, як і я, три справи... Звичайно, три. Читає — раз! Лівою рукою стискує тенісний м'яч. А правою записує щось у зошит.

"Ну, Іванов,— кинувся я на себе,— ну й розпустив ти їх, ліриків. Тебе, як сказав Кутирьов, імітують, а ти спокійно сидиш і дивишся!"

Пертий раз у ЖИТТІ Я побачив збоку, дивлячись на Маслова-Іваслова, як я стою біля дошки. І як я при цьому дивлюся на вчителів. Хтось із них на педраді сказав, що кожного разу, коли я виходжу з-за парти, їй а чи йому стає просто страшно.