Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Тепер я розумію, чому вони бояться часто викликати мене до дошки. А я не можу на них інакше дивитись. І хай хоч зовсім не викликають. І хай не відбирають у мене часу.

— Ну, голубчики,— сказав я, тобто не я, а Маслов від мого імені, і мовчки грізно глянув на вчителів, що у тих аж жижки затрусилися.

Маслов-Іваслов мовчав і в моїй манері так зреагував на друге запитання, що Глібова і всі Інші, хто був у класі, знову зареготали. Хоч ролі їм диктували зовсім інше. В цей час я поклав праву руку на пульс лівої і почав рахувати... Пульс у мене був прямо скажемо надлюдський і надкосмонавтський. Глибокого наповнення. Ритмічний, як сигнали точного часу із обсерваторії імені Штернберга. П'ятдесят два удари за хвилину. В той же час мій мозок чітко аналізував усе, що бачили мої очі, і все, що чули мої вуха.

"Ну, по-перше, це не імітація, як тобі обіцяли,— говорив мені мій мозок,— а пародія, і досить зла, і, по-друге, яку задачу ми з тобою задали вчителям?.. Ми, звісно, можемо поставити їм таке запитання, що відповідь на нього знаємо тільки я, та ти, та ми з тобою. Але таке дурне запитання ми б не поставили вчителям... І це в них називається стик?.. За такий стик,— підтримали мій надінформаційний мозок мої міцні і сильні руки,— можна зробити і втик!" Тим часом Маслов сказав:

— Заждіть, друзі, я хочу повторити фінал сцени, щось у мене в кінці не виходить, щось я себе не зовсім добре почуваю...

"Зараз, Маслов, ти себе зовсім недобре будеш почувати!" — подумав я.

Потім я стиснув кулаки, сказав сам собі: "Дія рівна протидії" — і, перевівши розумову енергію у механічну, пішов до Маслова. До цього нікчемного скомороха. До цього найжалюгіднішого люнеземта із люнеземтів... А ще в гуртку юних космонавтів тренується...

. СПОГАД СЬОМИЙ

Пульс глибокого наповнення

Люди судять одне про одного за вчинками, а не за мотивами цих вчинків, і це дуже погано. І дуже неправильно. Розсудіть самі: десь за півхвилини я підійду до Маслова і дам йому прочухана. Коли розсудити цей вчинок, не враховуючи його мотивів, то це неправильний вчинок. Просто хуліганська витівка. А раз витівка хуліганська, і коли судити про мене по цьому вчинку, то я, самі розумієте хто. Це коли про мене судити за вчинком. Якщо ж почати розбиратися не у вчинку, а у його мотивах, то виходить зовсім інша картина. У класі сидить людина, перша на Землі ПЗеВеРП, ЛЮДОЗЕМТ-НАДКС. Вона весь день тренувалася на центрифузі і в термокамері, а ввечері ще навчалася в школі. У людини ниють всі м'язи, а від занять болить голова. Замість того щоб відпочивати, вона і зараз трудиться: вирішує одразу кілька дуже серйозних задач — що робити з грошовою скрутою і так далі і тому*подібне, Та ще нарощує м'язи лівої руки і правої ноги. Та ще розгадує космічний кросворд.

У цей час до класу вриваються на чолі з Масловим жалюгідні лірики і починають над нею збиткуватися. Та ще чіпляють усякі там прізвиська. Чи справедливо це? Несправедливо! А коли це несправедливо, то датц за це по перше число! Справедливо? Справедливо! Я грізно і неквапливо наближався до драмгурт-ківців із словами: "Удар, його дію на тіло вивчав ще Леонардо да Вінчі, але він, природно, не був озброєний технікою спостереження процесів, що швидко протікають, і він, і Ісаак Ньютон, який жив на два сторіччя пізніше, досліджували рух, що передував ударові, і його наслідок: деформацію зміни структури тіла,— сипав я скоромовкою,— проте збагнути процес розповсюдження ударної хвилі у тілі, більше того, виміряти її, вони, звісно, були ще не в змозі.

Саме на цій думці я підійшов до Маслова і зі словами: "І знання! І сила!" —дав йому добрячого стусана, щоб він на майбутнє знав, як мене передражнювати. І в той же час я голосно розвивав ідею удару:

— З часом необхідність вимірів цього процесу ставала дедалі очевиднішою, виростала в проблему: адже удар — одночасно сила, що творить і руйнує, і його здатність до руйнування треба контролювати..

Гадаю, більше від руйнівної сили моїх стусанів, аніж від іншого, творчого їх начала, всі дівчата з писком розбіглись у різні боки. Тільки одна Т. Т. чомусь залишилася мужньо стояти на місці. Я сподівався, що драмгурток розпадеться після першого ж — розповсюдження моєї ударної хвилі в їхніх тілах, проте Бігунов, Ломакін, Кашин і Дудасов згуртувалися, неначе хокейна команда. І кинулись як один на виручку Маслову, викрикуючи хто що: —■ Ах ти, Угрюм-голова!

— Кросво-о-орд!

— Дух вигнання!

— На їх вигуки я відповів:

— Ударні хвилі розповсюджуються у твердому тілі приблизно так, як звукові в ізольованій кімнаті, відбиваючись, інтерферируючи (тобто нашаровуючись), посилюючи або послабляючи одна одну. Ударне прискорення в різних точках тіла неоднакове, його далеко

не завжди можна передбачити, розрахувати. Ось чому важливо вміти вимірювати. Цим і займаються вчені лабораторії вимірів параметрів удару Всесоюзного науково-дослідного інституту метрології імені Д. І. Менделєєва у Ленінграді.

Звичайно, робити одразу чотири справи краще в спокійних умовах, а не під час бійки. Проте я і тут не гаяв часу: гамселив праворуч і ліворуч (уперед! назад! обманний рух! удар!) Читав лекцію на тему "Як вимірюється сила удару", розгадував кросворд (сузір'я Південної півкулі неба із восьми букв) і думав про мою грошову скруту (де взяти грошей? Де?).

Була ще й п'ята справа, коли бути точним. Окрім тумаків, котрі я щедро роздавав, були ще удари, які я отримував, або, як кажуть боксери, пропускав. Один з таких ударів прийшовся мені в лоб. Це був чудовий удар. Такий могутній і результативний, що питання про сурдокамеру, де б я міг тренувати себе в цілковитій тиші ізольованого простору, раптом якось вирішилось саме собою: СУРДОКАМЕРУ МОЖНА ВЛАШТУВАТИ ЛІТОМ У СЕЛІ! У БАБУНІ! В ПОГРЕБІ! В СЕЛІ! В СЕЛІ ПІД ЗЕМЛЕЮ НАПЕВНЕ СТОЇТЬ ЦІЛКОВИТА ТИША! І ХАРЧІ ТАМ Є!..

"Так, хтось дуже вдало зацідив мені в лоб. Навіть не зрозуміло, хто саме з цих жовторотиків може мати такий добре поставлений удар?" — подумав я, розкидаючи всіх в різні боки і заганяючи Маслова і Дудасс-ва в геометричну фігуру, утворену кутом з двох стін і підлоги. "Так, Іванов! Так!. Поділяй і володарюй, Іванов!" На жаль, мені мою програму вдалося виконати тільки наполовину. Саме в той момент, коли я розділив усіх самодіяльників і зібрався над ними володарювати, до класу в супроводі наших дівчат увійшла вчителька, керівник нашого класу. За законом інерції (відкритому Галілеєм ще в 1632 році!), я ще деякий час, звичайно, і далі бився і навіть договорив до крапки абзац своєї лекції:

— Проте тривалість ударного процесу досить-таки коротка — від сотень мілісекунд до кількох мікросе-кунд. І тут на допомогу метрологам приходять здатні запам'ятовувати осцилографи. їх осцилограму можна спостерігати на екрані навіть через кілька діб після того, як зроблено вимір! Проте ударне прискорення і основний параметр удару осцилограф невдатний врахувати, бо вони виникають уже після того, як спрацював прилад. Отриману осцилограму можна записати математично, вкласти інформацію в перфострічку, обробити її на ЕОМ — і лише після того можна вважати, що робота закінчена.

— Це ще що таке? Що тут відбувається? — сказала голосно Зінаїда Юхимівна.

Подумати тільки, як часто люди ставлять одне одному зовсім непотрібні запитання! По-моєму, це все через те, що вони просто не вміють цінувати свій і чужий час. Візьмемо, наприклад, нашу Зінаїду Юхимівну. Вона входить до зали і бачить, що на сцені б'ються хлопці. Бачить, що б'ються, і все-таки запитує: "Що тут відбувається?" Що відбувається? Бійка відбуваєтся! Я розумію, коли б це запитання поставив наш хімік. Він підсліпуватий. А в Зінаїди Юхимівни навіть чудовий зір. Добре, що в надкосмонавт-ських науках інакше. Там запитання треба ставити точно. І відповідати теж точно і без зайвих слів.

Про все це я встиг подумати, поки Зінаїда Юхимівна читала мені нотацію про те, яке неприємне враження залишають у неї останнім часом мої вчинки. Ось до чого все зводиться, коли про поведінку людини судять тільки за її вчинками. До неприємного враження. Я вже хотів був порадити Зінаїді Юхимівні судити про мене, хоча б цього разу, не за моїми вчинками, а за мотивами моїх вчинків, але не встиг. У цей час у моїй голові промайнула більш важлива для моїх майбутніх надкосмічних польотів думка. Я згадав про свій пульс.

Нічого. Я і так все витримаю. Я — Людоземт! Я вас не зрозумів! Не переходжу на прийом!

Зінаїда Юхимівна все ще транслювала свою нотацію, коли, значить, в моїй задиханій голові майнула думка про пульс. За цими розмовами я зовсім забув про те, що я за моєю програмою повинен був робити одразу ж після бійки. Я поклав великий палець правої руки на пульс лівої і, вибравши момент, коли Зінаїда Юхимівна набирала в себе повітря, сказав: ''~— Зінаїдо Юхимівно, помовчіть, будь ласка, одну хвилину.

— А що таке? — запитала Зінаїда Юхимівна вже не дуже суворо.

— Пульс! — сказав я, поглядаючи на мій наручний годинник і прислухаючись до ударів серця.

— Тобі що, погано? — занепокоїлась Зінаїда Юхимівна.

У відповідь я непевно мотнув головою, намагаючись не збитися з рахунку. Взагалі-то пульс був хороший. Глибокого наповнення. Ритмічний, як сигнали точного часу в обсерваторії імені Штернберга. Навкруги всі' стояли мовчки, тому я швиденько перемножив кількість ударів на секунду і отримав в результаті п'ятдесят два удари на хвилину. Ну й серце в мене! Чудовий мотор! Судіть самі: до бійки — пульс п'ятдесят два! Після бійки — п'ятдесят два. Хтось, колись, десь буде дуже задоволений таким пульсом...

— Ну, що? — хвилювалась Зінаїда Юхимівна.— Тобі справді погано?

— Все гаразд! — відрапортував я Зінаїді Юхимівні.— Говоріть! — І подумки додав: "Ви Земля! Я Галактика, Переходжу на прийом".

Моє самопочуття, як і моя підготовка, були, звичайно, засекречені, тому на запитання Зінаїди Юхимівни я промовчав. Я тільки сам собі сказав голосом Левітана: "Самопочуття надкосмонавта Юрія Іванова хо-ро-ше!" — і голосно додав, звертаючись до Зінаїди Юхимівни:

— Говоріть, Зінаїдо Юхимівно! Я вас слухаю!

Ніколи я не думав, що така проста фраза, як: "Говоріть, Зінаїдо Юхимівно! Я вас слухаю", викличе у всіх, як кажуть лікарі, таку перебільшену реакцію (гіперреакцію!).

Фрази обурення так і полетіли в мене з усіх сторін:

— Ви чуєте, як він говорить з викладачем?

— Бач, як командує: заждіть! помовчіть! говоріть!

Неначе збісилися всі оці люнеземти.