П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Як тільки увійшов він туди, йому перехопило подих від огидного запаху людських злиднів і бруду, від смороду людського тіла, бридкішого за сморід звірячих шкур і вовни. І тут, в якійсь подобі низького й темного льоху, що скидався на забой у шахті, П'єр побачив сотні чоловіків, жінок і дітей, що лежали на підлозі чи сиділи, збившись купами на палубі. Він не міг розгледіти окремих облич, в його погляді лише невиразно .відбилась брудна, обшарпана юрба, купа злидарів, подоланих життям, знесилених, розчавлених, що їхали тепер разом із своїми змарнілими жінками й виснаженими дітьми у невідомий край, де сподівалися принаймні хоч не вмерти з голоду. Уявивши собі їхню тяжку безплідну працю в минулому, їхні марні зусилля, їхню запеклу, безглузду щоденну боротьбу, уявивши енергію, потрачену цими бідолахами, які їхали не знати куди, щоб знову почати таке ж нужденне животіння,— лікар захотів крикнути їм: "Та киньтесь ви краще у воду разом з вашими жінками й дітьми!" І жаль так стиснув йому серце, що він пішов, не маючи сили дивитись на все це.

Батько, мати, брат і пані Роземійї вже чекали його в каюті.

— О, як рано,— промовив він.

— Так,— тремтячим голосом відповіла пані Ролан,— нам хотілося довше побути з тобою.

Він глянув на неї. Вона була в чорному, немов у жалобі, і раптом помітив, що її волосся, яке ще місяць тому лише відсвічувало сивиною, було тепер зовсім біле.

Дуже важко було йому розмістити чотирьох гостей у своїй маленькій комірчині; самому довелося сісти на ліжку. Через відчинені двері видно було, як мимо снували люди, наче на вулиці у свято, бо всі проводжаючі, а також ціла армія просто цікавих вщерть заповнили величезний пароплав. Вони швендяли по коридорах, по залах,— усюди, а деякі навіть заглядали в каюту, поки їх не спиняв шепіт:

— Це приміщення лікаря.

П'єр причинив двері, але як тільки опинився у закритій каюті з своїми, відокремлений від сторонніх людей,— зразу ж знову захотів відчинити їх, бо рух на пароплаві приховував загальне замішання і томливе мовчання.

Нарешті пані Роземійї почала розмову:

— Мабуть, мало повітря проходить через оце маленьке віконце,— сказала вона.

— Це ілюмінатор,— відповів П'єр.

Він звернув увагу всіх на товщину скла, що могло витримувати найстрашніші удари ХЕИЛЬ, потім докладно пояснив систему замикання. Тут до нього звернувся Ролан.

— Ти маєш тут і аптечку?

Лікар відчинив шафу й показав цілий набір пляшечок з латинськими назвами на чотирикутних білих етикетках.

Він узяв одну з них, розказав про властивості речовини, що в ній містилася, далі другу, третю, прочитав їм цілий курс лікування хвороб, який всі, здавалося, слухали з напруженою увагою.

Ролан, хитаючи головою, твердив:

— Як це цікаво!

Раптом хтось тихенько постукав у двері.

— Заходьте,— сказав П'єр. Увійшов капітан Бозір.

Він промовив, простягнувши руку:

— Я навмисне запізнився, щоб не заважати вам поговорити в колі своєї сім'ї.

Він також мусив сісти на ліжку. І знов залягла мовчанка.

Раптом капітан наставив вуха. Через перегородку він почув слова команди і заявив:

— Час уже нам рушати, якщо хочемо потрапити на "Перлину", щоб побачити вас ще раз при виході і попрощатись з вами у чистім морі.

Старий Ролан дуже наполягав на цьому, бо, як видно, хотів справити враження на пасажирів "Лотарингії". Він похапливо підвівся:

— Ну, бувай, мій хлопче!

Поцілував П'єра в бакени й відчинив двері. Пані Ролан не поворухнулася і сиділа, опустивши очі, зовсім бліда,

Чоловік взяв її за руку:

— Ходімо, скоріше. Не можна втрачати жодної хвилини.

Вона підвелася, ступила один крок до сина і підставила йому одну по одній білі, наче віск, щоки, і він мовчки поцілував їх. Потім він потиснув руку пані Роземійї та братові і запитав його:

— Коли ж твоє весілля?

— Ще точно не знаю. Ми постараємось, щоб це було в один із твоїх приїздів.

Усі, нарешті, вийшли з каюти й піднялись на палубу, повну пасажирів, носильників і матросів.

Пара шипіла у величезнім череві пароплава, що^ здавалось, здригався від нетерплячки.

— Ну, бувай,— промовив Ролан поквапливо.

— Бувай,— сказав П'єр, стоячи біля маленьких дерев'яних східців, що з'єднували "Лотарінгію" з набережною.

П'єр ще раз потиснув'кожному руку, і вони пішли.

— Швидше, швидше! Ось візник! — кричав старий. Фіакр чекав на них і одвіз до зовнішньої гавані, де

Панагрі тримав напоготові "Перлину".

В повітрі не було найменшого повіву; був один з тих сухих і тихих осінніх днів, коли рівна вода здається холодною і литою, немов криця.

Жан схопив одне весло, матрос — друге, і вони взялися веслувати. На хвилерізах, на молах,, навіть на гранітовому парапеті, численна юрба, рухлива й галаслива, чекала на "Лотарінгію".

"Перлина" пройшла між двома людськими бурунами і хутко опинилася поза молом.

Капітан Бозір, сидячи між двома жінками, тримав стерно і говорив:

— Побачите, що ми будемо саме на" її шляху,— запевняю вас.

І двоє веслярів щосили налягали, щоб відплисти якнайдалі. Аж ось Ролан вигукнув:

— Ось вона, Я бачу її мачти і обидві труби. Вона виходить з басейну!

— Жвавіше, хлопці,— скомандував Бозір.

Пані Ролан витягла з кишені хусточку і приклала до очей.

Ролан стояв, учепившись за щоглу, і виголошував: ,

— Ось вона заходить у зовнішню гавань... Зупинилася... Знов пішла... Мусила взяти буксир... Пішла... Браво!.. Ось іде між двох молів!.. Чуєте, як галасує юрба... браво!.. Це "Нептун" тягне її!.. Тепер я бачу його ніс... Ось вона, ось вона!.. Гляньте, на бога, що за корабель! На бога! Дивіться!..

Пані Роземійї і Бозір озирнулися: обидва чоловіки кинули веслувати; лише пані Ролан не поворухнулася.

Величезний пакетбот, якого тяг дужий буксир, що перед ним здавався маленьким цуценям, повільно й велично виходив з порту. І жителі Гавра, скупчившись на .молах, на пляжі, біля вікон, охоплені патріотичним поривом, почали гукати: "Хай живе "Лотарингія"!",— радісно вітаючи й плескаючи цьому чарівному виходу, цим пологам великого морського міста, що дарує морю найкращу свою дочку.

А вона, проминувши вузький прохід між двох гранітових мурів, відчула, нарешті, волю, кинула свого буксира і попливла сама. Здавалось, наче по морю побігло величезне чудовисько.

— Ось вона!.. Ось вона!..— все гукав Ролан.— Вона йде просто до нас.

А Бозір, сяючи, правив своє:

— А що я вам казав, га? Чи ж я не знаю її курсу? Жан стиха звернувся до матері:

— Глянь, мамо, вона наближається.

І пані Ролан розплющила очі, нічого не бачачи крізь сльози.

"Лотарінгїя" підходила, розвиваючи найбільшу швидкість,— година була чудова, ясна й тиха. Бозір, навівши бінокль, скрикнув:

— Увага! Пан П'єр стоїть на кормі, сам один, його добре видно. Увага!

Високий, як гора, і прудкий, як поїзд, корабель проходив мимо, мало не торкаючись "Перлини".

І пані Ролан, забувши про все на світі, безтямно простягла до нього руки і побачила свого сина, свого П'єра в кашкеті з галунами; він стояв на палубі і слав їй обома руками прощальні поцілунки.

Але пароплав уже відходив, відбігав, зникав, і скоро став зовсім маленьким, наче ледве помітна плямка на величезній споруді. Вона намагалася розгледіти його, але вже нічого не бачила.

Жан взяв її за руку:

— Ти бачила? — промовив він.

— Так, бачила. Який він добрий!

І "Перлина" повернула до міста.

— От чортяка! Як хутко йде,— захоплено вигукував Ролан.

Корабель справді зменшувався з кожною хвилиною, ніби танучи в океані. Пані Ролан, обернувшись до нього, стежила, як він зникав за обрієм, простуючи в невідомий край, на другий кінець світу. На цьому пароплаві, якого ніщо не могло зупинити, якого вона зараз уже не бачила, був її син, її бідний син. їй здавалося, ніби половина серця її лине за ним, що життя її скінчене, що ніколи вже не побачить вона своєї дитини.

— Чого ти плачеш? — запитав її чоловік.— Адже не мине й місяця, як він повернеться!

Вона промовила, захлинаючись:

— Не знаю. Я плачу, бо мені болить.

Коли зійшли на берег, Бозір залишив їх, поспішаючи на сніданок до свого приятеля. Жан пішов уперед з панею Роземійї, а Ролан звернувся до дружини:

— Хвацький все-таки хлопець, наш Жан!

— Так,— відповіла мати.

І не тямлячи, що каже, бо була надто схвильована, щоб думати, додала:

— Я дуже рада, що він одружується з панею Роземійї.

Старий остовпів:

— Що? Як? Він одружується з панею Роземійї!

— Авжеж, так. Ми саме сьогодні мали з тобою про це говорити.

— Он як! І давно вже вони задумали?

— О ні! Кілька днів тому. Жан, перш ніж говорити з тобою, хотів бути певним у її згоді.

Ролан сказав, потираючи руки:

— Дуже добре, дуже добре! Це чудово! Безперечно, я даю свою згоду.

Коли вони проминули набережну і звертали на бульвар Франціска І, пані Ролан ще раз обернулася, щоб востаннє кинути погляд на океан; але вона побачила лише невеличку сиву хмарку, таку далеку, таку легку, наче клаптик туману.