П'єр і Жан - Мопассан Гі де

З вікон було видно весь рейд гаврського порту.

Пані Ролан увійшла перша, і пані Роземійї, замість того, щоб простягнути їй, як звичайно, руку, обняла й поцілувала її, вгадавши, з чим вона прийшла.

Меблі в залі, оббиті тисненим оксамитом, завжди були в чохлах. На стінах, обклеєних барвистими шпалерами, висіло чотири гравюри, куплені її першим чоловіком, капітаном. На них були зображені сентиментальні сцени з життя моряків. На першій жінка рибака махала з берега хусткою вслід далекому парусникові, на якому був її чоловік. На другій та сама жінка, стоячи навколішках на тому ж березі, ламала руки, дивлячись у далечінь, де під небом, порізаним блискавкою, серед величезних морських хвиль потопало судно її чоловіка. Ще дві зображали аналогічні сцени з життя вищих верств суспільства. Молода білява жінка замислилась, спершись на борт великого пакетбота, шо відпливав. Вона дивиться на далекий уже берег очима, вогкими від сліз і повними суму.

Кого покинула вона?

Далі та ж сама жінка біля вікна, що виходить у відкрите море, сидить в кріслі непритомна, На килимі лежить лист, що впав з колін,

Він помер,' яке горе!

Відвідувачів звичайно зворушувала ї захоплювала банальна туга цих немудрих поетичних сюжетів. Все було зрозуміло всім, без пояснень і довгих міркувань, і всі співчували бідним жінкам, хоч ніхто не знав напевне, чого саме сумує ця елегантна пані. Проте ця неясність навіть сприяла грі уяви. Мабуть, вона втратила свого нареченого! Погляд зразу ж спинявся на цих чотирьох малюнках і не відривався, ніби зачарований. Г якщо гостя відводили, то він знову обертався, щоб споглядати вирази облич цих двох жінок, що були схожі, наче сестри. Особливо привертала увагу чіткість малюнка, ретельного, старанного, витонченого, на взірець гравюри з модного журналу. Блискучі лаковані рамки завершували враження чистоти і акуратності, що підкреслювались і всією обстановкою.

Стільці розміщено було раз і назавжди в незмінному порядкові, одні попід стінами, інші — біля круглого стола. Бездоганно білі завіски спадали так рівно і прямо, що мимохіть кортіло трохи зім'яти їх; і ніколи жодної порошинки не було на скляному ковпаку, під яким лежав позолочений годинник в стилі ампір,— земна куля, яку, схилившись на коліно, підпирав плечима Атлант; і здавалося, ця земна куля достигала, наче кімнатна диня.

Жінки сіли, зсунувши трохи свої стільці з їхніх звичайних місць.

— Ви не виходили сьогодні? — запитала пані Ролан.

— Ні. Правду кажучи, почуваю себе трохи втомленою.

І, ніби дякуючи Жану та його матері, пані Роземійї почала згадувати приємні розваги під час прогулянки і ловлі креветок.

— Знаєте,— говорила вона,— я їла цього ■ ранку моїх креветок. Вони були розкішні. Якщо маєте охоту, треба буде якось знов поїхати туди...

Молодий чоловік перебив її:

— Перш ніж їхати вдруге, чи не гадаєте ви, що слід закінчити першу поїздку.

— Як це? Мені здається, вона закінчилася?

— О пані! Мені також пощастило дещо зловити в Сен-Жуені, і я хотів би забрати здобич до себе.

Вона спитала з наївним і лукавим виглядом:

— Ви? Що ж саме? Що зловили ви?

— Жінку! І ось ми прийшли, матуся і я, запитати вас, чи не змінили ви сьогодні своєї думки?

Вона засміялася:

— Ні, пане, я ніколи не міняю своїх рішень.

Тоді він простяг свою широку долоню, і вона швидко й рішуче поклала на неї свою ручку. Він запитав:

— Якнайшвидше, правда?

— Коли захочете.

— Через шість тижнів?

— Я не заперечую. А що скаже моя майбутня мати? Пані Ролан відповіла з трохи сумною посмішкою:

— О, я нічого не маю проти. Я дякую тільки, що ви погодилися побратися з Жаиом, бо^з вами він буде дуже щасливий.

— Я постараюсь, мамо.

Вперше трохи розчулившись, пані Роземійї підвелася, міцно обняла пані Ролан і довго по-дитячому лащилась до неї; і від цих нових'незвичних пестощів непоборне хвилювання охопило наболіле серце бідної жінки. Вона не змогла б висловити того, що почувала. Це було щось сумне й солодке воднораз. Вона втратила сина, дорослого сина, і ось має замість нього дочку, дорослу дочку.

Посідавши знову на свої стільці, одна проти одної, вони взялися за руки і дивились одна на одну, посміхаючись, майже забувши про Жана.

Потім вони заговорили про те, що слід було обдумати перед весіллям, і коли все було вирішено і умовлено, пані Роземійї раптом спала на думку одна дрібниця, і вона запитала:

— Ви, звичайно, говорили з паном Роланом? І мати, і син раптом воднораз зашарілися,

І мати відповіла:

— О ні, це непотрібно!

Потім, повагавшись, відчуваючи, що слід дати якесь пояснення, вона промовила:

— Ми все робимо, не кажучи Дому нічого. Досить повідомити його про наше рішення.

Пані Роземійї, анітрошки не здивована, усміхалася, вважаючи це за цілком природне, бо на старого зважали дуже мало.

Опинившись з сином на вулиці, пані Ролан промовила:

— Зайдемо до тебе. Мені дуже хочеться відпочити. Вона почувала себе безпритульною, бездомною, жахаючись власного житла.

по

Зайшли до Жана.

Почувши, що за нею зачинилися двері, вона глибоко зітхнула, немов ці замки давали їй захист; потім, замість того, щоб спочити, вона почала висувати шухляди, перевіряти стоси білизни, кількість хустинок і шкарпеток. Вона змінила встановлений раніше порядок на свій смак, щоб надати всьому більшої гармонійності; і, розклавши серветки, кальсони та сорочки по окремих полицях, розподіливши усю білизну на три головні відділи: білизну носильну, білизну постільну й столову,— вона відійшла, щоб здаля помилуватися своєю роботою, і пр-омовила:

— Жане, поглянь-но, як тепер гарно!

Він підвівся й похвалив, щоб зробити їй приємність.

Раптом, коли він знову сів, мати підійшла тихою ходою ззаду до його крісла і, обійнявши сина за шию правою рукою, поцілувала, поклавши на каміні загорнуту в білий папір невеличку річ, яку тримала в другій руці.

Він спитав:

— Що це?

Вона не відповідала, і син догадався, впізнавши форму рамки:

— Дай мені,— сказав він.

Але мати вдала, ніби не чує, і відвернулася до своїх шаф. Він підвівся, хутко взяв цю скорботну реліквію і, пройшовши через кімнату, замкнув її, двічі повернувши ключ, у шухляду свого бюро. Мати кінцями пальців витерла слізки в куточках очей і промовила трохи тремтячим голосом:

— Тепер піду погляну, чи добре доглядає твоя нова служниця кухні. Вона зараз вийшла, і я зможу все оглянути, щоб мати про це уяву,

IX

Рекомендаційні листи професорів Мас-Руселя, Ре-мюзо, Фляша і Борікеля, що якнайкраще атестували лікаря П'єра Ролана, їхнього учня, пан Маршан подав до ради Трансатлантичного товариства; клопотання з свого боку підтримали пани Пулен, член комерційного суду, Леніян, великий судновласник, і Маріваль, помічник гаврського мера, особистий друг капітана Бозіра.

Виявилося, що лікаря на "Лотарінгію" ще не було запрошено, і П'єр мав цілковиту певність, що через кілька днів дістане призначення.

Пакет, яким П'єра сповіщали про це, подала йому одного ранку служниця Жозефіна, коли він кінчав одягатись.

Спершу він відчув величезне полегшення, ніби засуджений на страту, якому оголосили помилування; його муки ніби стихли від одної лише думки про від'їзд і про те спокійне життя на завжди рухливих хвилях, що вічно блукають і линуть вдалину.

Він жив зараз в батьківському домі, наче мовчазний і самотній чужинець. З того вечора, коли вік зопалу виказав брату викриту ним ганебну таємницю, П'єр почував, що порвано останній зв'язок із своїми, його гризло сумління, що він не стримався перед Жаном. Він вважав свій вчинок гидким, підлим, злим, а проте це дало йому полегкість.

Тепер він ніколи не міг зустрітись очима з братом чи матір'ю. їхні погляди, уникаючи один одного, набули надзвичайної рухливості і хитрості, немов вороги, які бояться зустрітись. Весь час він питав себе: "Що могла вона сказати Жанові? Призналася чи ні? Що думає мій брат? Що думає він про неї, що думає про мене?" Вгадати П'єр не міг, і тому дратувався. Він майже не розмовляв з ними з того часу, хіба що в присутності Ро-лана, щоб уникнути його розпитувань.

Діставши листа, що сповіщав про його призначення, він показав його того ж самого дня сім'ї. Батько, що ладний був радіти з усього, заплескав у долоні. Жан промовив стримано, приховуючи в душі радість:

— Від щирого серця вітаю тебе, бо знаю, як багато було конкурентів. Безперечно, ти мусиш завдячувати листам твоїх професорів.

А мати похнюпила голову і прошепотіла:

— Я дуже рада, що тобі пощастило-таки досягти свого. ^

Поснідавши, він пішов до бюро Товариства, щоб довідатися про безліч різних речей; запитав прізвище лікаря на "Пікардії", що мала відійти завтра, щоб розпитати в нього про всі подробиці і особливості свого нового життя, з якими йому доведеться зустрітися.

А що доктор Пірет був на пароплаві, довелося піти туди, і в маленькій каюті пакетбота його привітав молодий чоловік з білявою борідкою, схожий на Жана. Вони довго розмовляли.

В лунких надрах величезного судна почувався неясний, непевний рух; гуркіт крана, яким навантажували трюм, змішувався з тупотінням, гомоном голосів, гудінням машин, свистками боцманів та торохтінням ланцюгів, що їх тягли чи намотували на коловорот під хрипке дихання пари, від якої трохи здригався увесь корпус великого пароплава.

Коли ж П'єр попрощався з своїм колегою й опинився на вулиці, журба знову охопила його і оновила, немов туманом, що прилетівши з краю світу, сунеться морем і несе в своїй невловимій, безплотній гущині щось містичне й нечисте, немовби отруйний подих далеких хворих країн.

Ніколи ще, навіть в години найбільшого смутку, не поринав він до такої міри в безодню розпачу, як оце зараз. Він дійшов до краю: ніщо вже не цікавило його. З корінням видерши з серця всю свою ніжність, він ще ніколи не зазнавав гнітючого почуття заблудлої собаки, яке охопило його зараз.

То не був уже гострий моральний біль, а непевність безпритульної тварини, фізичний страх мандрівної істоти, що втратила захист під рідним дахом і якій тепер погрожують люті дощі, вітри, негода — всі жорстокі сили природи. Як тільки він, ступивши на цей пакетбот, увійшов у цю комірчину, що гойдалася на хвилях, все його тіло, тіло людини, яка звикла завжди спати на нерухомому і спокійному ліжку, обурилося проти непевності прийдешніх днів.