П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Досі це тіло було під захистом міцного муру; глибоко вритого в землю, і мало ту певність, що її дає відпочинок на звичному місці, під дахом, який не боїться вітру. Тепер все те, про що сміливо говорять під захистом теплого дому з зачиненими дверима, перетворюється в небезпеку і безупинне страждання.

Вже не буде землі під ногами,— буде море, що котить свої хвилі, гуркоче й поглинає. Не буде вільного простору навколо, де можна прогулятися, побігати, поблукати по дорогах,— а лише кілька метрів палуби, де ходитимеш, немов засуджений, серед інших в'язнів. НІ дерев, ні садів, ні вулиць,— нічого, крім води та хмар. І безперестанку коливатиметься під ногами корабель. В бурхливу пору доведеться спиратися на перегородки, чіплятися за двері, хапатися за край вузенького ліжка, щоб не впасти на підлогу. В тихі дні будеш чути хрипкий стукіт гвинта і почуватимеш рух цього пароплава, що несе тебе невпинним, рівним, одноманітним ходом.

І його засуджено було на це життя каторжника-во-лоцюги тільки через те, що його мати віддалась чиїмсь пестощам.

Він ішов уперед, знемагаючи від розпачливої туги, що мучить людей, які-покидають рідний край.

Він уже не мав у серці того зарозумілого презирства, тієї зневажливої ненависті до незнайомих людей, а лиш сумне бажання поговорити з ними, сказати їм, що він кидає Францію, щоб його вислухали і розважили. В глибині його душі крилася ганебна потреба жебрака, що хоче простягнути руку, несмілива, але непоборна потреба почути, що хтось страждає від його від'їзду.

Тут йому спав на думку Маровський. Один лише цей старий поляк любив його настільки, щоб— щиро й сильно схвилюватися; і лікар вирішив зараз же зайти до нього.

Коли він увійшов у крамницю, аптекар, що товк у мармуровій ступці якісь порошки, стрепенувся й кинув свою роботу.

— Вас зовсім не видно!—промовив він. Молодий чоловік сказав, що був дуже заклопотаний,

не пояснюючи чим; потім сів і запитав:

— Ну, а як ваші справи?

Справи були кепські. Конкуренція жахлива, хворих мало, та й ті — злидарі, бо це ж робітничий квартал. Купують лише дешеві ліки, а тих рідкісних складних ліків, на яких можна заробити п'ятсот процентів, лікарі не приписують зовсім. Наприкінці старий сказав:

— Якщо триватиме так ще три місяці, доведеться закрити крамничку. Якби не на*дія на вас, любий лікарю, я давно вже чистив би черевики.

П'єр відчув, як йому стиснуло серце, і він вирішив не зволікати і, раз це неминуче, сказати старому про новину:

— О, що ж я?.. Я... на мене не можна вже сподіватись. Я залишаю Гавр на початку наступного місяця.

Маровський так сильно схвилювався, що скинув окуляри.

— Ви... ви... що це ви кажете?

— Кажу, що їду, бідолашний мій друже.

Старий сидів пригнічений,— гинула остання його надія, і він раптом обурився проти цього чоловіка, заради якого він сюди приїхав, якого він любив, в якого так вірив і який кидав його тепер напризволяще.

Він забелькотів:

— І ви зраджуєте мене, ви?!

П'єр був такий розчулений, що хотів його обняти.

— Таж я не зраджую вас! Мені просто не пощастило влаштуватися тут, от я і їду лікарем на трансатлантичному пакетботі.

— О пане П'єр! Ви ж так обіцяли підтримати мене!

— Що ж поробиш! Мені самому треба жити. Я не маю ані шеляга за душею.

Маровський твердив:

— Це зле, це зле, що ви робите. Мені лишається тільки вмерти з голоду. В моїх літах — це кінець. Ви кидаєте бідного старого, що приїхав сюди заради вас. Цс — недобре.

П'єр хотів пояснити, заперечити, переконати, довести, що не міг вчинити інакше, але поляк не слухав його, обурений цим зрадництвом, і нарешті промовив, мабуть, натякаючи на політичні події:

— Отакі всі ви, французи: ви ніколи не дотримуєте свого слова.

Тут П'єр підвівся, і собі образившись, і промовив трохи згорда:

— Ви несправедливі, пане Маровський. Щоб зважитись на те, що я роблю, треба мати значні підстави; і ви мусите зрозуміти це. Бувайте! Сподіваюсь, що з часом ви станете розсудливішим.

І він пішов.

— Отже,— думав він,— немає нікого, хто б щиро пожалкував за мною.

Він перебрав мислено всіх, кого знав, чи хто знав його, і спинився, серед усіх, що промайнули в його пам'яті, на дівчині з пивниці, яка збудила підозру проти його матері.

Він вагався, почуваючи до неї інстинктивну ворожість, потім, відразу зважившись, подумав: "Зрештою, вона мала рацію". І повернув на ту вулицю.

Пивниця на цей раз випадково була повна людей і диму. Відвідувачі — буржуа й робітники,— бо саме було свято,— всі сміялися, галасували. Прислуговував навіть сам господар, бігаючи од столу до столу, забираючи порожні кухлі і приносячи повні пінистої рідини.

Знайшовши місце недалеко від прилавка, П'єр чекав, сподіваючись, що служниця підійде й впізнає його.

Але вона походжала повз нього і не дивилась навіть в його бік, дрібно перебираючи ніжками під спідницею і мило вихиляючись.

Нарешті він постукав об стіл срібною монетою. Вона підбігла.

— Чого бажаєте, пане?

Вона не дивилася на нього, роблячи в думці підрахунок поданих замовлень.

, — Оце добре! — промовив він.— Отак вітаєш ти своїх друзів?

Вона глянула на нього і похапцем промовила:

— А, це ви! Добре виглядаєте. Але я сьогодні не маю часу. Подати вам кухоль пива?

— Так, кухоль пива.

Коли вона подала, він почав:

— Я прийшов попрощатися з тобою. Я їду. Вона запитала байдуже:

— Он як? Куди ж саме?

— До Америки.

— Кажуть, це чудова країна.

І ні слова більше. Справді, це безглуздя — розмовляти з нею сьогодні. Адже в кафе було повно людей!

І П'єр пішов до моря. Дійшовши до молу, він побачив "Перлину"; в ній були батько і капітан Бозір. Матрос Папагрі веслував, а обидва чоловіки, сидячи на кормі, смоктали свої люльки з виразом цілковитого шастя. Коли вони проминали його, лікарю спали на думку слова: "Щасливі вбогі духом".

Він сів на одній з лав на хвилерізі, намагаючись забутися у дрімоті.

Коли увечері вія повернувся додому, мати, не насмі-люючись звести на нього очей, сказала:

— Час тобі лагодитись до від'їзду, і я трохи заклопотана цим. Я оце замовила для тебе білизну і заходила до кравця, але чи не потрібно тобі ще чогось?

Він розкрив було рота, щоб відповісти: "Ні, не треба нічого",— але, зміркувавши, що слід принаймні хоч забезпечити себе пристойним одягом, стримано відповів:

— Я ще не знаю, треба довідатись у Товаристві.

Він спитав, і йому дали список конче потрібних речей. Беручи з його рук цей список, мати вперше за довгий час звела на нього очі, і в глибині їх він побачив вираз, такий лагідний, ніжний, сумний та' покірний, немов у побитого собаки, що просить простити його провину.

Першого жовтня "Лотарінгія" прибула з Сен-Назе-ра у гаврський порт, з тим щоб сьомого числа цього ж місяця відправитись до Нью-Йорка; і П'єр Ролан мусив оселитися в маленькій хисткій каюті, де з цього часу мало проходити його тюремне життя.

Наступного дня, виходячи, він зустрів на сходах свою матір, що чекала на нього; вона майже нечутно спитала:

— Може, допомогти тобі влаштуватися на пароплаві?

— Ні, дякую, все вже зроблено. Вона прошепотіла:

— Мені так хочеться побачити твою каюту.

— Не варто. Вона дуже поганенька й мала.

П'єр пішов, а мати, притулившись до стіни, лишилась стояти, пригнічена і бліда.

Тимчасом Ролан, цього ж самого дня відвідавши "Лотарінгію", тільки й говорив за обідом, що про цей чудовий корабель, і дуже дивувався, що його жінка не мала бажання поглянути на судно, на якому відпливає їхній син.

П'єр майже зовсім не жив з родиною усі наступні дні. Він став нервовий, дражливий, різкий, і його жорстокі слова вражали всіх. Аж раптом, напередодні свого від'їзду, він зовсім змінився, пом'якшав. Обіймаючи батьків, перед тим як вперше йти ночувати на корабель, він запитав:

— Може, маєте охоту попрощатись зі мною завтра ,на пароплаві?

Ролан скрикнув:

— Та звичайно! Аякже! Правда, Луїзо?

— Безумовно, так,— тихенько промовила вона.

П'єр сказав:

— Ми рушаємо рівно об одинадцятій. Треба бути там найпізніше о пів на десяту.

— Стривай! — скрикнув старий.— Є ідея! Попрощавшись з тобою, ми швиденько сядемо на "Перлину", щоб, перестріти тебе за молом і ще раз глянути на тебе. Правда, Луїзо?

— Так, звичайно. Ролан вів далі:

— Отже, ти не загубиш нас серед натовпу, що, звичайно, в дні відпливу трансатлантичних пароплавів юрмиться в порту. Там нікого не розпізнаєш. Хочеш, щоб ми так зробили?

— Звичайно, хочу. Так і зробіть.

За годину П'єр простягся вже на своєму морському ліжку, вузькому й довгому, немов труна. Він довго лежав, не стуляючи очей, обдумуючи усе, що сталося в його житті, а особливо в його душі, за останні два місяці. Через страждання, що він зазнав сам і завдав іншим, його гостра і мстива скорбота стихла, притупилась, як притупляється лезо. В нього вже нестало сил сердитись на когось за щось, і він махнув рукою на своє обурення і на своє життя. Йому так набридло боротися, ненавидіти, завдавати ударів, він так втомився від усього, що вже був нездатний на це і намагався приспати своє серце, забути про все. Він невиразно чув навколо нові для нього шуми пароплава, легкі, ледве помітні серед цієї портової тиші; а його рана, що так люто мордувала його, лише болюче нила, наче виразка, яка вже гоїться.

Спав П'єр міцним сном, аж поки метушня матросів не збудила його. Вже розвиднялось, і до пристані підходив поїзд з пасажирами з Парижа.

Тоді він почав тинятися по пароплаву серед заклопотаних людей, що розшукували свої каюти, перегукувались, розпитуючи і відповідаючи навмання, у тій метушні, що буває на початку подорожі. Привітавшись з капітаном і потиснувши руку своєму колезі, корабельному комісару, П'єр зайшов до кают-компанії, де вже дрімали по кутках кілька англійців. Це була величезна зала, з біломармуровими, облямованими золотим бордюром стінами; у дзеркалах відбивались довгі столи, що здавались безконечними, і біля них — ряди оббитих вишневим оксамитом крісел. Це був ніби просторий плавучий космополітичний холл, де мали їсти за одним столом найбагатші люди всіх країн. Надмірна розкіш зали нагадувала великі готелі, театри, публічні місця — показна, банальна розкіш, що тішить око мільйонерів. Лікар пішов був у ту частину пароплава, де містився другий клас, коли згадав, що напередодні на судно взяли велику партію емігрантів, і спустився у міжпалубне приміщення.