П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Вона посміхнулася:

— Тож спробуйте,— побачите, чи не вислизне вона з вашої сітки.

— Проте... Якби ви захотіли...

— Я хочу дивитися, як ви будете ловити креветок... і більше нічого.

— Яка ви недобра. Ходімо ж далі, тут нема нічого. І він подав їй руку, допомагаючи йти по слизькому

камінню. Вона обережно спиралася на нього, і віїн раптом відчув, що його охопило кохання, пристрасть, що він жадає її,— немов любовна хвороба, яка крилась у ньому, тільки чекала цього дня, щоб вирватись назовіні.

Незабаром вони дісталися до глибокої розколини, де у хвилястій воді, що протікала крізь невидиму щілину в далеке море, коливались і ніби пливли рожеві й зелені трави, схожі на пасма довгого, тонкого, химерного кольору волосся.

Пані Роземійї раптом скрикнула:

— Гляньте, гляньте! Он там я бачу креветку, тов-сту-претовсту!

Жан також помітив її і рішуче ступив у яму, хоч і змок до пояса.

Але тваринка, ворушачи довгими вусиками, сторожко відступала від сітки. Жан відтіснив її до водоростей, щоб там вловити. Креветка, відчувши, що потрапила в

пастку, блискавично прослизнула над сачком, промайнула у воді і зникла.

Молода жінка схвильовано стежила за дим полюванням, і в неї вирвалось:

— От незграба!

Це йому дошкулило, і він несвідомим рухом потяг сітку по зарослому травами дну. Витягши її з води, несподівано для себе побачив всередині три великі прозорі креветки, виловлені наосліп у їхній невидимій схованці.

Він з тріумфом простягнув їх пані Роземійї, але та не зважилась доторкнутися до них, боячись гострих зубчастих шипів, якими були вкриті їх вузькі голівки.

Нарешті, вона переборола страх і, хватаючи їх двома пальцями за тоненькі кінчики вусів, повкидала одну по одній до свого кошика, поклавши туди й трохи водоростей, шоб зберегти їх живими. Потім, знайшовши мілкішу калюжу, нерішуче ввійшла у воду і сама взялась до ловлі. їй трохи захопило подих від холоду, що пройняв її ноги. Вона була проворна і кмітлива, мала спритні руки і певне мисливське чуття. Раз у раз вона виловлювала захоплених зненацька тваринок, піддурених повільністю, з якою вона підкрадалася до них.

Жан більше не ловив нічого, але йшов слідом за нею, злегка доторкався до неї, нахилявся над нею, вдаючи, ніби він у розпачі від своєї незграбності і хоче повчитися у неї.

— Ну, покажіть же мені,— твердив він,— покажіть, як це робиться.

А коли їхні обличчя .відбивалися поруч у прозорій воді, яку чорні водорості на дні перетворювали в ясне дзеркало, Жан усміхався до голівки поруч, що дивилася на нього знизу, і час від часу кінчиками пальців посилав їй поцілунки, які ніби падали на відбиток його супутниці.

— Ах, як же ви мені на-бридли!—промовида моло-

одночасно два діла. Він відповів:

— Я роблю, власне, лише одне. Кохаю вас. Вона випросталась і серйозно сказала:

— Скажіть, що це робиться з вами, останні десять хвилин? Чи не з'їхали ви з глузду?

да жінка.— Любий мій друже,

— Ні, не з'їхав. Я вас кохаю і, нарешті, наважився вам сказати це.

Вони стояли обоє в солоній калюжі, що досягала їм до колін, спершись мокрими руками на свої сітки, і пильно дивилися одне одному у вічі.

Вона знов заговорила жартівливо і з досадою:

— Як погано вибрали ви час для такої розмови! Чи ж не можна було зачекати іншого дня і не псувати мені ловлі?

Він прошепотів:

— Пробачте, я не міг більше мовчати. Я давно покохав вас. А сьогодні ви так сп'янили мене, що я позбувся розуму.

Тоді раптом вона, ніби неохоче кидаючи розвагу заради ділової розмови, сказала:

— Сядьмо на отій скелі і поговоримо спокійно. Вони здерлися на досить високий виступ і посідали

рядком на осонні, звісивши ноги.

— Любий мій друже,— почала вона,— ви вже не дитина, та й я не дівчинка. Ми дуже добре знаємо обоє, до чого ведеться, й мусимо зважити усі наслідки наших вчинків. Якщо ви вирішили сьогодні освідчитись мені, я, природно, повинна вважати, що ви маєте намір одружитися зі мною?

Він зовсім не чекав такого ясного ставлення до справи і відповів трохи ошелешено:

— Певна річ.

— А говорили ви про це з вашими батьками?

— Ні, я хотів спочатку довідатися, чи ви згодні. Вона простягла йому свою ще мокру руку і, коли

він схвильовано потиснув її, промовила:

— Я охоче даю згоду. Мені здається, що ви добра й чесна людина. Але пам'ятайте, я. не хочу йти проти волі ваших батьків.

— О, невже ви гадаєте, що моя мати ні про що не догадується, хіба вона любила б вас так, як любить, якби не бажала нашого одруження?

— Це правда, я просто трохи розгубилась.

Вони замовкли, його, навпаки, дивувало, що вона так мало схвильована, така розсудлива. Він чекав жартівливого кокетства, відмовлянь, що приховували б згоду, зворушливої кокетливої любовної комедії з ловлею креветок і хлюпанням у воді! І от все скінчилося, він

почував себе зв'язаним, одруженим, після якихось .десяти слів. Вони не мали більш про що говорити, бо прийшли до згоди, і обоє сиділи мовчки,.трохи заклопотані тим, що сталося між ними так раптово, трохи навіть збентежені, не наважуючись ні розмовляти, ні продовжувати ловлю, не знаючи, що їм робити далі. Виручив їх старий Ролан:

— Сюди, сюди, діти! Йдіть погляньте на Бозіра. Він спустошує море, цей розбишака.

Капітан, справді, наловив напрочуд багато креветок. Намоклий до самого пояса, він ходив від калюжі до калюжі, вгадуючи єдиним зором найкращі місця, і повільними впевненими рухами знаходив своїм сачком усі заховані у водоростях нірки.

І гарні прозорі креветки, ясносірого кольору, тіпалися на його долоні, коли він їх швидко вибирав, щоб кинути у свій кошик.

Пані Роземійї, вражена, захоплена, не відходила від нього, старанно наслідуючи його, майже забувши про слово, дане Жанові, що йшов за нею замріяний; вона, здавалося, всією істотою віддалася цій дитячій радості — виловлюванню креветок з-під плаваючих рослин.

Аж раптом Ролан скрикнув:

— Гляньте, он'і пані Ролан іде до нас. Спочатку вона залишилася з П'єром на пляжі, бо

обоє не мали ніякої охоти разважатися, бігаючи серед скель та мокнучи в калюжах, хоч і не хотіли лишатися віч-на-віч. Вона боялася його, а син боявся її й самого себе, боявся своєї люті, яку не міг подолати.

Вони посідали поруч на валунах.

І обоє, гріючись на осонні, трохи прохолоджуваному морським повітрям, і споглядаючи широкий спокійний простір та водяну блакить, що мінилася сріблом, думали одночасно: "Як добре було б нам тут, коли б усе було, як раніше!" ^

Вона не насмілювалася заговоритедо П'єра, боячись якоїсь різкої відповіді; він не наважувався' звернутись до матері з остраху, що проти своєї волі буде з нею грубим.

Кінцем своєї тростини П'єр перекидав округлі гальки, ворушив їх і стукав по них. Вона, неуважно дивлячись перед собою, взяла кілька камінців і повільним, майіийальним рухом перекидала їх з руки в руку. Потім її погляд запримітив серед водоростей Жана, який ловив креветок з панею Роземійї. Вона почала спостерігати за ними, стежити за їхніми рухами, материк-, ським інстинктом збагнувши, що вони зараз розмовляють не так, як звичайно. Бачила, як вони, дивлячись у воду, нахилились одне до одного, як повернулися лицем до лиця, ніби шукаючи відповіді на запит серця, як потім здерлися на скелю, щоб порозумітися.

їхні силуети вирисовувались досить виразно; вони були ніби зовсім одні на горизонті і на фоні неба, моря та скель набирали якогось значущого та символічного вигляду.

П'єр також дивився на них, і сухий сміх вихопився з його уст.

Не повертаючись до нього, пані Ролан запитала:

— Чого це ти?

Він промовив глузливо:

— Я вчуся. Навчаюсь, як готуються стати рогоносцем, її охопив гнів, обурення: це слово її образило, бо

вона, як їй здалося, зрозуміла його прихований зміст.

— Кого ти маєш на думці?

— Ну, звичайно, Жана! Це дуже комічне видовище. Вона прошепотіла тихо, тремтячим від хвилювання^

голосом:

— О П'єр, який ти жорстокий! Ця жінка — сама чесність. Твій брат не зміг би знайти кращої.

Він почав реготатися вимушеним уривчастим сміхом:

— Ха-ха-ха! Сама чесність! Усі жінки—сама чесність... а проте всі чоловіки — рогаті. Ха-ха-ха!

Вона мовчки підвелася, хутко спустилася по вкритому гальками схилу, і, рискуючи посковзнутися, провалитися у заховані в траві ями, зламати ногу чи руку, подалась навпростець, майже бігом, ступаючи в калюжі, нічого не бачачи навколо, до свого другого сина.

Побачивши її, Жан гукнув:

— Ну, матусю, і ти наважилася?

Мати мовчки схопила його за руку, ніби кажучи: "Врятуй, захисти мене!"

Він побачив її збентеження і промовив здивовано:

— Як ти зблідла! Що з тобою? Вона пробелькотіла:

— Я ледве не впала, мені страшно серед цих скель.

Тоді Жан повіз матір, підтримуючи, пояснюючи, як ловлять креветок, щоб розважити її. А що вона зовсім не слухала його, а він мав потребу поділитись з кимось своєю таємницею, то, одвівши її трохи, він стиха промовив:

— Вгадай, що сталося? —■ Та... та... я не знаю.

— Вгадай!

— Я... я не знаю.

— Ну, гаразд. Я освідчився пані Роземійї.

Мати нічого не відказала; в голові в неї наче джмелі гули, а на душі був такий розпач, що вона ледве розуміла йото слова. І вона перепитала:

— Освідчився?

— Так, чи добре я зробив? Вона чарівна, правда?

— Так... чарівна... ти добре зробив.

— Значить, ти даєш свою згоду? .— Так... я згодна.

— Як дивно ти говориш! Здається, що ти... ніби... незадоволена.

— Та ні ж... я... задоволена.

— Справді?

— Справді.

І наче, щоб підтвердити це, вона схопила сина в обійми і вкрила лице його палкими материнськими поцілунками.

Потім, витерши повні сліз очі, вона помітила, що вдалині, на пляжі, хтось лежить ниць, непорушно, ніби труп: це був другий її син, П'єр, який лишався на самоті з своїми розпачливими думками.

Тоді 'вона повела свого маленького Жана ще далі, майже до самої води, і вони довго говорили про його одруження, в якому її серце знаходило втіху.

Починався приплив, і вони мусили відійти і приєднатись до ловців креветок: усі разом рушили/на берег. По дорозі розбудили П'єра, що вда