П'єр і Жан - Мопассан Гі де

Довелося завезти йот додому.

Молодий адвокат вперше мав заночувати у своїй новій квартирі; бурхлива, трохи дитяча радість раптом охопила його на думку, що саме сьогодні покаже він своїй нареченій помешкання, в якому вона незабаром має оселитися.

Служниці вже не було, бо пані Ролан заявила, що сама нагріє воду і накриє на стіл;— боячись пожежі, вона не любила залишати слуг самих уночі.

Ще ніхто, крім неї самої, Жана та робітників, не був у новій квартирі. Тим більший мав бути ефект від усієї гарної обстановки.

У передпокої Жан попросив зачекати. Він хотів сам засвітити свічки та лампи і лишив у пітьмі пані Роземійї, батька й брата; потім, відчиняючи навстіж обидві половинки дверей, гукнув:

— Заходьте!

Скляна галерея, освітлена люстрою і скляними кольоровими ліхтариками, захованими серед пальм, фікусів та квітів, скидалася на театральну декорацію. Всі були вражені. Ролан, зачарований цією розкішшю, бурмотів: "А бодай тобі!" йому захотілось заплескати в долоні, наче на театральній виставі.

Далі вони пройшли у першу залу, маленьку, оббиту тканиною кольору старого золота в тон меблям. Велика вітальня дуже скромна, витримана в блідих червоно-жовтих тонах, мала імпозантний вигляд.

Жан сів у крісло перед бюро, заставленим книжками, і штучно урочистим голосом промовив:

— Так, шановна пані, статті закону ясні і, оскільки я виявив згоду, дають мені безперечну певність, що не мине і трьох місяців, як справа, про яку ми говорили, буде вирішена.

Він дивився на пані Роземійї. Вона засяяла посмішкою, поглядаючи на пані Ролан, а та взяла її руку і міцно потиснула.

Жан, радісно збуджений, підстрибнув, наче школяр, і вигукнув:

— А як добре лунає голос! Це чудовий зал для судових промов.

Він почав декламувати:

— Коли б лише любов до людини, лише виявлення природного співчуття, що його викликає у нас кожне страждання, могла спонукати вас винести виправдувальний вирок, якого ми домагаємося, ми апелювали б до вашого милосердя, але ж і сам закон за нас, і через це ми говоримо тільки про додержання закону.

П'єр оглядав квартиру, що могла належати йому, і його дратували школярські вибрики брата, які, на його думку, були надто дурні і недотепні.

Пані Ролан відчинила двері праворуч.

— Тут спальня,— промовила вона. Обставляючи цю кімнату, вона вкладала сюди всю

свою материнську любов. Шпалери тут були з руан-ського кретону, на взірець старовинного нормандського полотна. Візерунок в стилі Людовіка XV — пастушка в медальйоні, увінчаному з'єднаними дзьобиками двох голубків,— надавав стінам, завісам, ліжку, кріслам вигляду елегантного і ідилічно-простого.

— О, чудово!—промовила пані Роземійї, що трохи посерйознішала, увійшовши до цієї кімнати.

— Подобається вам? — запитав Жан.

— Надзвичайно.

— Коли б ви знали, як це мені приємно!

Вони глянули одне на одного, і їхні очі сповнились довірливої ніжності.

Однак вона почувала себе трохи ніяково, незручно в цій кімнаті, що незабаром мала стати її шлюбною спальнею. Ще з порога вона запримітила, що ліжко було дуже широке,— справжнє шлюбне ліжко, вибране панею Ролан, яка, безперечно, передбачала і бажала близького одруження свого сина; і ця материнська передбачливість припала їй до серця, бо свідчила, що саме її сподівалися мати в своїй родині.

Потім, коли всі знову повернулися до зали, Жан раптом відчинив двері ліворуч, і вони побачили округлу їдальню, з трьома вікнами, обставлену, немов японський ліхтар. Мати з сином вичерпали тут усю фантазію, на яку :були здатні. Бамбукові меблі, химерні фігурки, китайські' вази, шовкові тканини в золотих блискітках, прозорі штори на яких виглядали, наче водяні краплі, скляні перлини, прибиті до стін віяла, що підтримували вишивані серветки, шпаги, ширмочки, маски, чорногузи, зроблені із справжнього пір'я, різні дрібнички з фарфору, дерева, паперу, слонової кості, перламутру і бронзи — все це мало той претензійний манірний вигляд, якого невправні руки і недосвідчене око надає речам, що вимагають найбільшого вміння, смаку та художнього такту. А проте ця кімната найбільше припала до смаку всім. Один лише П'єр зробив кілька критичних зауважень з трохи дошкульною іронією, яка образила його брата.

На столі височіли піраміди з фруктів і величезні, як монументи, торти.

Ніхто не був голодний, тому нічого не їли, а тільки трохи покуштували фруктів та поласували пундиками. Потім, посидівши годину, пані Роземійї почала збиратись додому.

Вирішили, що старий Ролан піде провести її, а пані Ролан, оскільки не було служниці, огляне своїм хазяйським оком квартиру, щоб у її сина було все, що треба.

— Повернутися по тебе? — запитав Ролан. Вона завагалася, потім відказала:

— Ні, старенький, лягай спати. Я прийду з П'єром.

Як тільки Ролан і пані Роземійї пішли, вона загасила свічки, замкнула печиво, цукор та лікери у шафу, а ключ від неї віддала Жанові; потім зайшла до спальні, застелила постіль, подивилася, чи свіжа вода в карафці і чи добре зачинене вікно.

Брати сиділи в маленькій залі, Жан все ще був ображений критикою його смаку, а П'єра душило обурення, що це помешкання дісталося братові.

Обоє мо-вчки курили. Раптом П'єр підвівся:

— Слово честі,— промовив він,— удовичка мала сьогодні досить потасканий вигляд. Прогулянки не йдуть їй на користь.

Жан відчув, як його раптом пройняв страшний напад гніву, що спалахує і в лагідних людях, коли образити їх почуття.

Йому забило подих, настільки він був розлютований, і він через силу вимовив:

— Надалі я рішуче забороняю тобі називати "вдовичкою" пані Роземійї.

П'єр глянув на нього згорда:

— Ти, здається, хочеш наказувати мені. Чи не з'їхав ти з глузду?

Жан зірва-вся на рівні ноги:

— Я не з'їхав з глузду, але мені обридла твоя поведінка зі мною!

П'єр зло розсміявся:

— З тобою? Хіба ти складаєш єдине ціле з пані Роземійї?

— Знай, що пані Роземійї буде незабаром моєю дружиною.

Той ще більше зайшовся сміхом:

— Ха, ха, чудово! Тепер я розумію, чому не повинен називати її "вдовичкою". Але в тебе дивна манера повідомляти про своє одруження.

— Я забороняю тобі глузувати з цього!.. Чуєш?.. Забороняю!

Жан вигукнув це з тремтячим голосом, вкрай роздратований цією невпинною іронією над жінкою, яку він кохав і яку обрав собі за дружину; весь блідий, він підскочив до брата впритул.

Але П'єр теж розлютився. Все, що останнім часом збиралося в ньому: безсилий гнів, обурення, притамована злість, мовчазний розпач — кинулось йому в голову, приголомшило його.

— Як ти смієш?.. Як ти смієш?.. А я наказую тобі мовчати, чуєш? Я тобі наказую!

Жан, вражений цією люттю, мовчав кілька хвилин, шукаючи в своєму збентеженому гнівом розумі якогось слова, виразу, думки, що могла б у саме серце ранити брата.

Намагаючись опанувати себе, щоб болючіше вдарити, розтягуючи слова, щоб зробити їх ущипливішими, він почав:

— Я давно вже помітив, що ти заздриш мені,— з того самого дня, як ти почав говорити "вдовичка", ти розумів, що це мені неприємно.

П'єр зайшовся своїм звичайним різким презирливим сміхом:

— Ха-ха! На бога! Заздрю тобі!.. Я?.. Я?.. Я?.. Але чому? Чому ж саме? Твоїй вроді, чи що? Чи твоєму розуму?!.

Та Жан добре бачив, що зачепив болюче місце брата.

— Так, ти заздриш мені, заздриш з самого дитинства; і ти розлютився, побачивши, що ця жінка дає перевагу мені і не звертає на тебе уваги.

П'єр, обурений цим припущенням, белькотав, задихаючись:

— Я, я... заздрю тобі?! Через оту дурепу, оту індичку, через оту гладку гуску?!.

Жан, відчуваючи, шо влучає в ціль, вів далі:

— А в той день, коли ти намагався веслувати дужче за мене на "Перлині"? А коли ти точив перед нею ляси, щоб показати себе? Таж ти мало не луснеш від заздрощів! А коли я одержав цю спадщину, ти наче здурів, так зненавидів мене і показуєш це на всі лади. Ти мордуєш нас усіх і хвилинки не можеш пробути, щоб не вилити жо'вч, що тебе душить.

Розлючений П'єр стиснув кулаки, почуваючи непоборне бажання кинутися на свого брата і вхопити його за горло:

— Замовкни краще! Не кажи краще ніколи про цю спадщину!

Жан закричав:

— Таж заздрість просто вилазить в тебе з-під шкури. В кожнім твоїм слові до батька, до матері, до мене вона так і світиться. Ти вдаєш, що зневажаєш мене, бо заздриш! Чи чіпляєшся до всіх, бо заздриш! А зараз, коли я став багатий, ти вже й не стримуєш себе, ти тепер, як та гадюка, знущаєшся з мами, ніби вона винна в тім!..

П'єр рвучко відступив аж до каміна: рот у нього був напіввідкритий, очі вирячені. Ним оволоділа шалена лють, в якій люди здатні на злочин.

Він повторив тихше, задихаючись:

— Замовкни, та замовкни ж!

— Ні! Мені давно вже хотілося висловити тобі свою щиру думку. Ти сам викликав мене на це,— тим гірше для тебе. Я полюбив цю жінку! Ти знаєш це і при мені глузуєш з неї, ти навмисне дратуєш мене! Тим гірше для тебе! Але я вирву твої зуби, єхидно! Я примушу поважати себе!

— Тебе поважати, тебе?

— Так, мене!

— Тебе поважати?.. Тебе... що 'збезчестив нас усіх своїм користолюбством!

— Що ти кажеш? Повтори... повтори!

— Я кажу, що не годиться приймати спадщину від чужого чоловіка, коли тебе вважають сином іншого.

Жан остовпів, ще нічого не розуміючи, збентежений цим, не зовсім ясним для нього натяком:

— Як? Ти кажеш... ще раз повтори!

— Я кажу те, про що шепочуться всі, про що говорять усі,— що ти син того чоловіка, який залишив тобі спадщину. Так от, порядна людина не приймає грошей, які безчестять його матір.

— П'єр... іП'єр... Подумай, що ти кажеш? Ти... ти... Як ти можеш... повторювати таку гидоту?

— Так... так... це я. Невже ти не бачиш, що цілий місяць —я конаю від муки, не сплю ночами, а вдень ховаюсь, мов тварина, що я не розумію, що кажу і що роблю, не знаю, що буде зі мною,— так я страждаю, так божеволію я від ганьби і скорботи, бо спершу я тільки догадувався, а зараз переконався...

— П'єр... Замовкни... Мати в тій кімнаті, поруч! Подумай, вона ж може нас почути... вона чує нас...

Але П'єр мусив вилити душу! І він розповів усе — про свої підозріння, про свої здогади, про боротьбу з самим собою, про те, як він, зрештою, впевнився, про історію з портретом, що зник знову.'

Говорив він безупинно короткими, уривчастими фразами, неначе марячи.

Він ніби забув про Жана, про те, що матір — в сусідній кімнаті.