П'єр і Жан - Мопассан Гі де

слухай... я маю багато чого сказати тобі, щоб ти зрозумів... але ти не зрозумієш.., що.,, коли я буду тут... треба... Ні, я не можу!

— Кажи, мамо, кажи!

— Ну, гаразд, хай так! Принаймні я не обману тебе.*. Ти хочеш, щоб я була з тобою, так? Щоб ми могли дивитись одне одному у вічі, розмовляти, щодня зустрічатись, бо я не зважусь більше відчинити дверей, боячись, що побачу твого брата,— для цього треба не прощення твого,— ніщо не завдає такої прикрості, як прощення,— але щоб ти не винуватив мене за те, шо я вчинила..% Треба, щоб ти був настільки сильний, настільки байдужий до всіх, щоб, не червоніючи й не зневажаючи мене, міг визнати себе не. за Роланового сина!.. Я досить мучилась... я надто довго терпіла, більше я не можу, ні, я не можу більше! І це не тільки від учора,— а вже віддавна... Але ти ніколи не зможеш зрозуміти цього, ніколи! Щоб ми могли жити разом далі і цілувати одне одного, Жане, мій синочку, ти мусиш знати, що коли я й була коханкою твого батька, то ще більше я була його дружиною, його справжньою дружиною; в глибині моєї душі я не маю сорому, не шкодую ні за чим, я й мертвого кохаю його, кохатиму довіку і, крім нього, не кохала нікого; він був моїм життям, радістю, усією моєю надією, всією втіхою, всім, усім, усім для мене весь цей довгий час! Слухай, мій хлопчику,— як перед богом, що чує мене, кажу,— в мене не було б ніколи нічого хорошого в житті, коли б я не зустрілася з ним, ніколи нічого— ні любові, ні пестощів, жодної з тих годин, за якими ми жалкуємо в старості,— нічого! Цим усім я завдячую йому! Він був для мене один на всьому світі, а потім ви двоє,— твій брат і ти. Без вас все було б порожньо, чорно й порожньо, немов ніч. Я ніколи б нічого не любила, нічого не знала, нічого не жадала, навіть не плакала б так, як плакала, любий мій Жане. О так, я плакала з того самого часу, як ми приїхали сюди! Я вся віддалась йому, тілом і душею, навіки, з радістю, більш як десять років була його жінкою, а він моїм чоловіком перед богом, що створив нас одне для одного. Потім я помітила, що він став менше кохати мене. Він, як і раніше, був добрий і піклувався про мене, але я вже перестала бути для нього тим, чим була. Це був кінець! О, як я плакала!.. Яке жалюгідне і облудне це життя! Нема нічого постійного... І от ми приїхали сюди; і ніколи більше я з ним не бачилась, ні разу він не приїздив... А він обіцяв і обіцяв, у всіх листах!.. Весь час я чекала його! Але так більше і не побачила!.. А тепер він помер! А проте він любив нас, бо ж згадав про тебе. А я любитиму його до останнього свого подиху, і ніколи не зречусь цього; і тебе люблю, бо ти його дитина, і я не можу червоніти за це перед тобою! Розумієш? Не можу! Коли хочеш, щоб я лишилася, то мусиш визнати себе за його сина, ми будемо час від часу розмовляти про нього і ти повинен хоч трошки полюбити його, і як наші погляди зустрінуться, ми будемо його згадувати. Якщо ти не хочеш цього, якщо не можеш,— прощай, мій маленький, ми не можемо тоді жити разом!.. Я зроблю так, як ти вирішиш! Жан відповів ніжним голосом:

— Лишайся, мамо!

Вона стиснула його в обіймах і заплакала, потім знов почала, притулившись лицем до його лиця:

— Так, але П'єр? Що робити з ним?

— Щось придумаємо. Ти ж не зможеш далі жити поруч із ним.

Сама згадка про старшого сина пройняла її жахом:

— Ні, я не зможу більше! Ні, ні!

І, кинувшись Жанові на груди, вона розпачливо заголосила:

— Врятуй мене від нього, мій маленький, зроби щось, не знаю що... придумай... врятуй мене!

— Добре, мамо, щось зроблю,

— Цю ж мить... конче... Цю ж мить." не кидай мене! Я так боюся його... так боюся!

— Так, я придумаю шось. Обіцяю тобі!

— О, тільки скоріше, тільки скоріше! Ти не можеш уявити, шо зі мною коїться, коли я бачу його!

Потім вона тихенько прсшепотіла йому на вухо:

— Сховай мене тут, у себе.

Він завагався, подумав і збагнув своїм розсудливим розумом небезпеку такої ситуації.

Але йому довелось довго доводити їй, переконувати, щоб перебороти найбеззаперечнішими доказами її шалений опір.

— Тільки на цей вечір,— казала вона,— тільки на цю ніч. А завтра ти скажеш Ролансві, що я захворіла.

— Це неможливо, бо П'єр уже вдома Ну ж бо, наберись мужності. Я все владнаю, даю тобі слово, навіть завтра. Я буду у вас о дев'ятій. Ну, одяїай капелюха. Я відведу тебе.

— Гаразд, я зроблю, як ти кажеш,— промовила вона боязко і вдячно, наче слухняна дитина.

Хотіла встати; але хвилювання було надто сильне; вона ще не могла стояти на ногах.

Тоді він напоїв її солодкою водою, дав понюхати солі, змочив їй оцтом скроні. Вона корилася, квола ї ніби спустошена, разом з тим відчуваючи якусь полегкість, як це буває після пологів.

Нарешті змогла йти і сперлася на його руку. Пробило третю годину, коли вони проминали ратушу.

Біля дверей їхнього дому Жан обняв матір і промовив:

— Проїдай, мамо, будь мужньою.

В цілковитій тиші вона боязко спустилась сходами, ввійшла до своєї кімнати, швиденько роздяглася і, хвилюючись, як колись після побачень, нечутно лягла поруч з хропучим Роланом.

У всьому домі не спав один П'єр, і він чув, як вона повернулася.

VIII

Провівши матір, Жан прийшов до себе і повалився на канапу, бо горе і турботи, шо будити в його брата потребу бігати й тікати, наче зацькована тварина, впливали на його сонливу натуру інакше і відбирали в нього руки й ноги. Він відчував таке безсилля, що нездатний був поворухнутися, не міг добратися до ліжка, млявий тілом і духом, виснажений і пригнічений. Він не був, як П'єр, ображений в своєму чистому почутті синівської любові і в цій потаємній гідності, самоповазі, притаманній гордим душам, а його приголомшив тільки удар долі, що разом з тим погрожував його найдорожчим інтересам.

Коли його душа нарешті заспокоїлася, коли думки його прояснилися, наче скаламучена хвилями вода, він почав обдумувати становище, в якому опинився. Коли б він якось інакше довідався про таємницю свого народження, то, певно, був би обурений і відчув велику прикрість; але після сварки з братом, після цих злосливих і брутальних слів, що струсили його нерви, він вислухав болісну й зворушливу сповідь матері, сповідь, яка позбавила його сили для гнівного обурення. Удар, завданий його нервам, був такий сильний, що ніби розчинив у величезному зворушенні всі забобони і всі най-вразливіші принципи усталеної моралі. До того ж він не був людиною сильною, не любив ні з ким боротися, а з самим собою і поготів; отож зразу примирився і через свою любов до спокою, до життя приємного і спокійного почав думати про ту небезпеку, що загрожувала спокою його і всієї сім'ї, передчуваючи неминучість цієї небезпеки, щоб відвернути її, вирішив напружити всю свою енергію і сили, йому хотілось зразу ж знайти вихід із становища, бо він, як усі слабкодухі люди, нездатний на тривале вольове напруження, іноді відчував конечну потребу в негайному рішенні. До того ж розум юриста, звиклий розплутувати і вивчати складні ситуації, інтимні родинні справи, одразу ж зрозумів усі найближчі наслідки душевного стану брата. Він мимоволі розглядав ці наслідки з професіонального погляду, ніби визначав майбутні взаємини своїх клієнтів, що пережили моральну катастрофу. Безперечно, постійне спілкування з П'єром було надалі неможливе, йому особливо легко уникнути цього, живучи окремо. Але ж і їх мати не могла лишатись під одним дахом із старшим сином.

І Жан довго розмірковував, нерухомо сидячи на подушках і придумуючи та відкидаючи різні плани і ніяк не знаходячи нічого, що б здалось йому задовільним.

Коли раптом у нього промайнула думка: "Чи може порядна людина прийняти таку спадщину, як та, що одержав він?"

Спершу він відповів собі відразу: "Ні!" — і вирішив віддати її бідним. Це дуже важко, але що вдієш? Він продасть свої меблі і працюватиме, як усі інші початківці. Таке мужнє і рішуче рішення підбадьорило Жана; він підвівся, підійшов до вікна і припав лобом до скла. Отже, він був незаможний і знов буде незаможний. Що ж, від цього не помирають. Погляд його спинився на газовому ріжку, що горів напроти нього, по той бік вулиці. Помітивши жінку, що пройшла по тротуару, Жан згадав раптом про пані Роземійї, і серце його затремтіло від болю, що його завдає нам жорстока думка. Зразу уявив собі всі згубні наслідки свого рішення. Він буде змушений відмовитись від шлюбу з цією жінкою, відмовитись від щастя, відмовитись від усього. Чи ж може він зараз так вчинити, коли заручився з нею? Вона погодилась стати його дружиною, знаючи, що він з достатками. Може, вона й тепер згодиться, незважаючи на його зубожіння; але ж чи має він право просити її, вимагати від неї такої жертви? Чи ж не краще залишити ці гроші в себе, як тимчасову власність, щоб пізніше повернути її бідним?

І в душі Жана, де егоїзм прикривався маскою моральності, боролися різні потаємні інтереси. Спершу докори сумління поступалися перед хитрими доказами розуму, потім перемагали і далі знову зникали.

Він сів, вишукуючи остаточної підстави, якоїсь цілком незаперечної причини, щоб покінчити з своїми ваганнями і переконати свою природжену чесність. Вже разів із двадцять запитував він себе: "Адже я син цього чоловіка, знаю і визнаю це,— то хіба не природно буде прийняти мені від нього спадщину?" Але цей доказ не міг приглушити того "ні", яке нашіптувало йому сумління.

Раптом він подумав: "Отже, я більше не син того, кого я вважав за свого батька, я не зможу більше нічого приймати від нього ні за життя його, ні по смерті. Це було б і нечесно, і несправедливо. Це означало б обкрадати свого брата".

Ця нова думка заспокоїла його, притишила докори сумління, і він знов підійшов до вікна.

"Так.-—казав він собі,— треба зректися батьківської спадщини, яка цілком залишиться П'єрові, бо я не син його батька. Це буде справедливо. Тоді хіба не буде справедливо, якщо я прийму гроші від свого батька?"

Визнавши, що він не може прийняти Роланових грошей, вирішивши рішуче відмовитись від них, він вирішив залишити собі спадщину Марешаля, бо, відкинувши і те і друге, засудив би себе на справжні злидні.

Покінчивши остаточно з цим делікатним питанням, він задумався про перебування П'єра в сім'ї. Як позбутися його? Він уже втратив надію знайти якесь практичне рішення, коли гудок пароплава, шо увіходив до порту, подав йому думку, немовби підказав відповідь на його питання.

Тоді, не роздягаючись, він простягнувся на ліжку і проспав до ранку.

Коло дев'ятої години він вийшов, щоб упевнитися, чи можливо здійснити його план.