Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Потім він помітив мене, облишив гру і, задиханий, кинувся до мене, вигукуючи своїм грубим голосом:

— Ой тату... Що ти тут робиш? А я й не бачив тебе!

Я відчув себе роззброєним. Він, такий негарний у довгій сорочці, з носярою, зизоокий, але видно було, що зрадів батькові.

— Фердінандо, хочеш, грайся далі, — пробелькотів я, — Я піду додому.

Але він сказав:

— Я вже закінчив... Ходімо разом.

Безмежно втішений, він схопив мене під руку, і ми подалися до набережної Тібру. Йшли мовчки, поволі, і сонце світило нам в очі. Тепер, після всього, я подумав: хоч і по телефону, а він казав мені правду і застерігав од помилки. А якщо син не скаже батькові правди, то хто ж скаже?

ЯК ПОМСТИВСЯ ТАРЗАН

Того літа, не знайшовши іншої більш серйозної та гідної мене роботи, я найнявся очолювати колону велосипедистів із п'яти чоловік, щоб рекламувати фільми для одного нового кінотеатру.

Барвисті щити у дві-три літери на кожному з нас при повільному і послідовному просуванні вулицями міста складали назву фільму. Словом, ми були живою рекламою на колесах. То було досить-таки нелегке заняття, тим більше, що нас вдягнули в голубі комбінезони, в яких скидалися на ангелів, що їх носять на пасхальних процесіях... Але нікуди не дінешся: хочеш їсти, берешся і за таку роботу.

Я рекламував фільми: "Покохай мене цієї ночі", "Полум'я архіпелагу", "Два серця в грозу", "Донька вулкана" та інші. Їхав я завжди попереду, бо мав п'ятдесят років, сам сивий, і рекламне бюро поклало на мене відповідальність за всю колону. За мною йшов Польдіно, сімнадцятирічний русявий хлопчина з гострим, наче мордочка тхора, лицем та очима ніби скляна блакить. За вдачею він був свавільний, буйний, словом — шибайголова.

Четверо інших — хлопці десь так між п'ятнадцятьма і двадцятьма роками. Усім п'ятьом я годився в батьки, і, справді, вони жартома кликали мене дядьком. Усі вони були тієї ж породи, що й Польдіно, — обірванці, які з'явилися після війни разом з чорним ринком, американськими неграми та повіями. Я не користувався авторитетом серед тих вуркаганів, про це мене й попередили в рекламному бюро, і вони, коли тільки могли, виступали спільно проти мене.

Було літо, липень, і просуватися поволі вулицями під пекучим сонцем було справжньою мукою. Наш маршрут був довгий і без зупинок. Ми рушили від кінотеатру, що за Санта Марія Маджоре, повільно проїхали, наче пішки пройшли, вулицю Кавур, Привокзальну площу, а далі вулицями Вальтурно, П'яве, Саларіа, По, Венето, Біссолаті, Націонале, Депретіс і, нарешті, знову виїхали на Санта Марія Маджоре. Отой пробіг здійснювали безліч разів, вранці та опівдні, згідно угоди з бюро. У нас було дві колони: одна чоловіча, як я вже казав, в голубому, і одна жіноча, вдягнута ще гірше — в білих туніках, обсипаних срібними блискітками, та у золотисто-жовтих штанях зуавів.

Того ранку, коли ми рушили, як звичайно, від кінотеатру, небо затягло хмарами, і я сподівався, що нарешті не буде так спечно, як у попередні дні. Але вже невдовзі через ті темні грозові хмари задуха дедалі більшала. В наглухо застебнутому комбінезоні, я пітнів ще гірше, ніж на сонці, і з кожним натиском на педалі все дужче набрякали руки, ноги, лице наливалося кров'ю. "Як помстився Тарзан" — так називався кольоровий фільм, який ми того дня рекламували. У мене був склад "Як", далі їхав Польдіно зі складом "пом", а за ним відповідно "стив", "ся", "Тар", "зан". На щитах було зображено Тарзана в шкурах, що бореться з величезною мавпою, а трохи осторонь украй налякану вродливу дівчину, напівголу, як і він сам.

Серед тієї нестерпної, наче у вулкані, жари за мною повільно тяглася ця вервечка велосипедистів. Рекламне бюро зобов'язало нас не галасувати, не перемовлятися і не курити, словом, ми повинні були справляти враження чогось безживного, як ті велосипеди, без виразу — німі, повільні, байдужі.

В такому разі, сказали нам, реклама справді буде дійовою і люди звертатимуть увагу не на нас, а на щити. Як я сказав, п'ятірка хлопців творила назву фільму. Коли вже ми дісталися Привокзальної площі, я почув, що мої хлопці перемовляються, щоправда, неголосно, але достатньо, щоб чули перехожі. Я не міг повернутися, бо ж їхав попереду, а якби й повернувся на такій площі, як Привокзальна, вся колона потрапила б під колеса автобуса. Але, коли ми в'їхали на вулицю Вальтурно, я таки повернувся і гукнув з притиском:

— Що там за теревені?

Знаєте, що на те відповів Польдіно? "Бридке бовкало".

Я промовчав, тримаючи шлях до міністерства фінансів.

Минули міністерство, виїхали на вулицю П'яве, а на площі Ф'юме регулювальник у будці з чорно-білими смугами затримав наш потік, і ми змушені були зупинитися. Скориставшись нагодою, я зіперся ногою на землю і глянув, що робиться позад мене: справи були кепські. Чи то вони домовились, чи просто випадково зустрілися, Польдіно й інші вже були біля двох дівчат, приземкуватих і зовні непривабливих, із тих, що продають по ресторанах квіти, — одна русява, друга чорнява, — і теревенили між собою, начеб мої хлопці і не складали рекламну колону.

Коли регулювальник підняв жезл, двоє дівчат скочило на рами велосипедів, чорнява до Польдіно, а русява до того, що їхав за Польдіно. Це вже було занадто, я розсердився, бо ж маю почуття відповідальності. Зіскочивши з велосипеда, я підійшов до Польдіно і рівним голосом звелів:

— Нехай вона злізе і не робить тут комедії.

Та він наприндився, може, тому, що та задрипанка вчепилась за кермо, і відказав:

— Чого тобі?

— Злазь! — І я схопив дівчину за руку.

— Відчепись! — пручнулась вона.

— Дивись, цей старий шкарбун ще сміє торкатись моєї дівчини! — погрозливо мовив Польдіно.

Тим часом вуличний рух збився, люди оточили нас, голосно обговорюючи випадок, автомобілі сигналили. Що й казати, всі були проти мене. Я зрозумів, що нічого не вдію, сів на велосипед і, обурений, рушив вулицею Саляріа. На перехресті вулиць Саляріа і По я звернув до Корсо д'Італія, але зненацька помітив, що їду сам, бо Польдіно та інші звернули до Квадратної площі.

Розгублений, я зупинився і крикнув:

— Куди ви?

Польдіио озирнувся і гукнув:

— На Тібр купатися!

— Та ви що, подуріли?

— Ти сам здурів, сивий діду в голубому дранті. Блазень! — презирливо гукнув він.

Дівчата зареготали, а я, присоромлений, ладен був убити його, але вчасно опанував себе.

Ми проїхали вулицею По, промчали проспект Льєжі, Угорську площу, проспект Паріолі. Тепер Польдіно їхав попереду колони, хлопці не відставали від нього, а я, трохи перепочивши, тягся останнім. Назва фільму читалась тепер так: "пом Тарзан стився як", по суті нісенітниця. Перехожі зупинялися на тротуарі, озираючись на п'ятьох хлопців у голубому, які щодуху натискали на педалі, з двома хвойдами на рамах та ще на старого, теж у голубому, що плентав позаду. Люди тільки похитували головами і реготали. А ті шибайголови горланили по-тарзанячому, наче справді десь у джунглях, а не під платанами римської вулиці. З площі Сант-яго дель Чіле почався спуск, і вони пороз'їжджались навсібіч, так що я самотою їхав до Кисловодної набережної.

Кілька разів збивався, повертав назад, і, нарешті, мені здалося, ніби бачу, як вони женуть стежиною вздовж річки. Лютий, зарошений потом, я й собі звернув туди. Вони вибрали місце, де Тібр розлився по широкій піщаній низовині, вкрите густими заростями. Річка тут звивиста, а на протилежному березі видно рибальські сіті, що то піднімалися, то опускалися на воді. Я нагодився, коли вони роздягалися: хлопці — тут-таки біля покиданих велосипедів, а дівчата — за кущами. Розлючений, я зіскочив з велосипеда, підбіг прямо до Польдіно, що вже полоскав собі ноги, і крикнув:

— Негіднику! То це так ти виконуєш угоду з бюро?!

— Що ти хочеш? Хотів би я знати, що ти хочеш? Ні, ти скажи, що ти хочеш? — насівся він і за кожним "що ти хочеш" штовхав мене в груди тильним боком долоні, а другою рукою підсмикував труси. Захеканий від їзди, бо ж немолодий, я відчув, що земля піді мною хитається, і, коли він ще раз штовхнув мене в груди, повалився на землю.

Наче по сигналу, всі відразу збіглися: дівчата у білих бавовняних комбінаціях, взявшись за руки, вискочили з-за кущів. По правді, не було там на що й дивитися, бо, як я вже казав, обидві вони приземкуваті, вузькогруді й широкі в стегнах, як усі ті волоцюги та вуличні продавці, що мало їдять, а багато ходять. П'ятеро хлопців хвацько, як на балі, ступили їм назустріч, підсмикуючи руками труси. Вони почали танцювати, бігати, ганятися одне за одним.

— Я Тарзан! — кричав Польдіно. — Зараз тебе схоплю і понесу!

Горлаючи, як Тарзан, він наздогнав чорняву, на яку аж жаль було дивитися, бо ж таке задрипане, благеньке та миршаве.

Ганяючись та підстрибуючи, вони підбігли врешті до річки і поплигали у воду.

На березі з їх комбінезонами та дівчачим шматтям залишився я сам, сивоволосий, в голубому, мов блазень, з обличчям постійного безробітного, з недокурком у тремтячих губах.

Вкрай знесилений, я мало не плакав. Я ненавидів їх за те, що вони так негідно повелися зі мною, а водночас лютився сам на себе, бо не міг спекатись того почуття обов'язку. Навіть зараз, коли, безсилий щось вдіяти, я дивився, як вони весело плюскочуться в Тібрі, я боязко запитував себе подумки: "А що скажуть у рекламному бюро?" Злість брала мене за той страх, і водночас несила було позбутися того лякливого почуття відповідальності. Я хотів, як і вони, кинутись у воду, вдавати Тарзана, жартувати з дівчатами. Але я був старий, не дозволяло почуття обов'язку, і тут уже нічим не зарадиш.

Безмежно щасливі, вони бовтались у воді, аж поки перші краплини дощу не впали у жовті води Тібру. Тоді всі повилазили на берег. Польдіно ще вигукував, що йому подобається той дощ. Дивлячись на них, можна було сказати, що їх силоміць заганяють у сховок.

Одна з дівчат, одягнувшись, підійшла до мене і попросила сигарету. Я пригостив її, тоді й другу, а далі й усіх хлопців. Я роздав сигарети, а сам залишився без курива. Та байдуже. Хмари тим часом розвіялися і попливли понад нивами за Тібр. Ми вишикувались у назву фільму і рушили вздовж греблі до Кисловодної набережної. Тут двоє дівчат сіли в автобус, а ми подалися угору по проспекту Паріолі. Трохи згодом ми влилися в потік розкішних автомобілів і похоронним темпом продовжували шлях уздовж кав'ярень на вулиці Венето.

РОМУЛ І РЕМ

Потребу вгамувати голод годі порівнювати з якоюсь іншою потребою.