Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Я вже не кажу про те, що треба мати добрий зір, щоб без зморшок натягти тканину на меблі та прибити її; про терплячість, коли обшиваєш вручну, скажімо, декоративним ситцем; про якість, маючи на увазі, що то делікатна робота. А скільки клопоту з приміщенням. Оббивальник має оббити, скажімо, два дивани, п'ять чи шість крісел, стільців, більших чи менших, як воно звично буває. От тобі й забите все приміщення, хоч би в тебе воно й було досить просторе. Тому й важко підшукати приміщення собі під майстерню. І хоч я сам оббивальник уже понад сорок років (почав-бо, правду казати, з шістнадцяти в батька, теж оббивальника), завжди робив це вдома. Я мешкаю на Лунгара неподалік від Реджіна Коелі у великій, довгій, широкій та високій кімнаті з чотирма вікнами, що виходять на Тібр. У ній, поки ще жива була моя перша дружина, я не тільки працював, а й спав разом з усією родиною. В одному кутку стояло ліжечко мого сина Фердінандо; в протилежному, за ширмою — широке моє та дружинине ліжко. Таке розташування викликане було тим, що в цій же кімнаті було ще дві комірчини — кухня та вбиральня. Коли моя дружина, заледве досягши п'ятдесяти років, померла, я у своїх шістдесят спробував жити сам, але побачив, що не виходить, і одружився вдруге. І все відразу змінилося. Джудітта, моя друга жінка, була на тридцять років молодша від мене і, сказати б, навіть вродлива, хоч дехто й твердив, що в ній є щось відразливе: бліда, ніби мрець, з чорними витрішкуватими очима, як у зарізаних ягнят, що їх бачиш у різника, з чорним волоссям та білим, міцним, але холодним тілом. До заміжжя вона була простою робітницею, а одружившись, хотіла стати синьйорою. До заміжжя вона була янголом, після заміжжя стала відьмою. До одруження все їй подобалось: я, моя домівка, геть усе, а після одруження їй остогидли і я, і наше житло, і все інше. Бувають же несподіванки в подружньому житті! Стала говорити, що не гаразд спати з Фердінандо в одній кімнаті, і таки змусила мене викласти цегляну перегородку й відокремити йому кімнатку. Потім їй заманулось переладнати кухню й поставити нову плиту, далі — закласти раковину в туалеті. Тоді пересварилась із сусідами, що до них я останні двадцять років ходив розмовляти по телефону. Довелося встановити телефон собі.

Прийшли встановляти телефон, здається, в понеділок, а в середу опівдні оббиваю атласом крісло стилю ампір, водночас розмірковуючи про мої справи, аж дзвонить телефон. Я підійшов і взяв трубку:

— Періколі. З ким маю честь говорити?

На другому кінці якийсь різкий, неприємний, достеменно римський голос прогримів?

— Це оббивальник Періколі?

— Так, синьйоре, я до ваших послуг, — відповів я, з думкою, що то клієнт.

— Ех, — прогув той, — хотів би я знати, навіщо ти одружився, Періколі? Невже ти не знаєш, що в твоєму віці не одружуються? І ти гадаєш, твоя дружина любить тебе? Нещасний йолоп!

Мені враз кров шугнула в голову ще й тому, що той грубий голос висловлював сумнів, який і так позбавляв мене спокою.

— Але хто ти такий? — з притиском запитав я.

— Хто я, ти не здогадаєшся, хоч би ще раз народився на світ, — відповів він протяжно. — Краще послухай моєї порада.

— А чого ти хочеш? Хто ти такий?

— По-дружньому раджу: попий бульйончику!

Цей дзвінок я сприйняв, як жарт якогось гультіпаки, нашого знайомого. Але це вже одне сповнило мене злобою, бо, як вже казав, і я з деяких пір став вважати своє одруження помилкою.

Звісно, я й словом не прохопився Джудітті, котра, між нами кажучи, робилась нестерпною і ставилась до мене гірше, як до жебрака. Минув десь тиждень. Якось о тій самій годині, що й раніше, задзвонив телефон і грубий голос мовив:

— Добридень, Періколі! Що поробляєш?

— Що тобі треба? — огризнувся я.

— То я тобі сам скажу: оббиваєш стільці, що тобі привезли вчора ввечері... Молодця!.. Так і продовжуй!.. Можу ще сказати, що поробляє твоя дружина.

— Та хто ти такий, хотів би я знати?

— Твоя дружина кокетує з барменом на Порта Сеттіміана... Ось так!

— Хто тобі це казав?

— Я тобі кажу... А втім, піди та й подивися сам! Слухай, Періколі: ти старий шкарбун, а жінки не хочуть жити із старими шкарбунами.

— Та хто ти, сучий сину?

— Не сердься, попий, бульйончику!

Тим разом я не міг стриматися і, коли Джудітта повернулася додому, запевняючи, як звичайно, що була на рибному базарі, я випалив:

— То я працюю як віл, а ти собі пересміюєшся з барменом иа Порта Сеттіміана.

Ліпше б я промовчав: спочатку вона накинулась на мене з лайкою, а потім захотіла взнати, хто мені таке наплів, і, воли я їй розповів усе, почала шпетити мене на всю губу;

— A-а, то ти слухаєш, що плеще на мене по телефону якийсь негідник... Більше віриш йому, ніж мені… Та знаєш, хто ти після цього! Здитинілий шкарбун. 1 справді заслуговуєш, щоб тобі роги наставити, але такі, щоб і в двері не проліз.

І так далі, і так далі. Скінчилося тим, що я, старий, сивий, розрюмсався, впав на коліна перед нею, випрохуючи пробачення. І щоб умилостивити її, мусив дати гроші на шовкові панчохи; і тільки бог один відає, як я роздобував гроші на всі її забаганки. Тепер я почував себе вкрай зажуреним та розбитим: сам соромився і водночас був певен, що вона не любить мене. Збігло ще кілька днів, знову задеренчав телефон і той же грубий голос поцікавився:

— Періколі, як ти там?

— Добре. А ти? — вдавано байдуже відказав я.

— Чудово... А от твоя дружина почуває себе кепсько,

— Чому?

— Бо ти старий, Періколі, ти її не задовольняєш.

От бачите, як воно є. Я заприсягався зберігати спокій. Але почувши, що кажуть про мою старість, то аж підскочив:

— Гляди, сучий сину, відтепер, як почую тебе, відразу кину трубку.

— Який же ти затятий... Але не бідкайся, Періколі… Твоїй дружині незабаром покращає.

— Та щезни ти, мерзото!

— Періколі, чого ти гак лютишся, Чини так, як я раджу тобі: попий бульйончику!

Тим разом я нічого не казав Джудітті, але злостився і ще більше катувався, бо капосний не переставав дзвонити. Грубий голос повторював одне й теж: Джудітта молода, а я старий, вона зраджує мене з тим і тим і всі про це знають. І так без кінця. Або ж без жодного вступу той голос сповіщав:

— Періколі, твоя дружина... — І доточував словечко, поширене серед візників.

Один мій добрий знайомий порадив мені щодня голити бороду, щоб не показувати Джудітті свою сивину. Лишалося з'ясувати зміст фрази по телефону. Що вона означає? Я здогадувався, що то якийсь брудний натяк, бо то старим і хворим кажуть: "Попий бульйончику". Але чому завжди одна й та фраза? Я начеб уже чув ці слова, але не міг пригадати, де й коли. Тим часом Джудітта ставилась до мене дедалі гірше. Сказати б, говорила зі мною тільки роздратовано, нетерпимо, чисто відьма! Заради спокою я терпів це, ходив пригнічений. І все більше пересвідчувався, що це не життя. Та несподівано одного вечора Джудітта, як ніколи, була зі мною ласкава і запропонувала нам усім трьом відвідати одну остерію за Тібром. В ній ми колись справляли весілля. І коли ми гам опинились, я пригадав ураз ту подію. Чи то від розчулення, чи від випитого вина, мені заболів живіт. І тоді, коли всі замовляли собі спагетті, Джудітта, як віддана й дбайлива дружина, бачачи, що я вагаюсь, стала наполягати:

— Попий бульйончику!.. Слухай, Мео, попий бульйончику!

Я збагнув; це ж початок фрази, що повторювали мені по телефону: але не міг второпати, хто саме був тим голосом, бо того вечора, окрім офіціантів та інших клієнтів, нас сиділо за столом чоловік двадцятеро. Певна річ, я змовчав про те моє відкриття, і вечір минув досить весело. Наприкінці Джудітті схотілось навіть випити за моє здоров'я і поцілувати мене. Тоді я випив чимало, може, тому і почував себе щасливим і повернувся з Джудіттою та Фердінандо сповнений світлих сподівань. Спав я як убитий, а коли прокинувся, Джудітта вже пішла на базар. Я встав, усе з тим відчуттям, що Джудітта, нарешті, схаменулась, і взявся до роботи. Була спечна днина, у вікна лилося сонячне проміння, канарка в клітці виспівувала аж захлиналась. І я радо працював, приспівуючи, як канарка, коли задзеленчав телефон. Я підійшов, узяв трубку і почув грубий голос:

— Періколі, дзвоню тобі востаннє.

— Непогано, — зраділо відповів я.— Ти збагнув, нарешті, що все даремно. Отож бувай здоров!

— Стривай, Періколі! А знаєш, чому я востаннє дзвоню?

— Чому?

— Бо дружина покинула тебе. Пішла собі до Джіджі, того, що дає машини напрокат. Він заїхав за нею о сьомій зеленим фіатом.

Він таки справді телефонував мені востаннє. Про Джудітту мені більше шкода й мови: звісно, я гірко страждав, перш ніж до всього збайдужів, і говорити про це не хочу, щоб зайве не завдати собі болю. Та для мене було загадкою, хто ж то так добре знав мої справи, що застерігав чи не з першого дня. Мало сказати, загадкою — я тільки й думав про те і, зрештою, ця таємниця цілком заволоділа мною. Усе це я розкрив зовсім випадково. І навіть тепер воно здається неймовірним.

Фердінандо мав тоді майже п'ятнадцять років, і від якогось часу я не водив його вже до школи. Та одного дня мені закортіло пройтися до технічної школи, так собі, щоб разом повернутися додому. Я не застав його, бо він пішов на майданчик біля школи грати в м'яч з товаришами. Був сонячний день, і я на мить зупинився глянути на гру. Чомусь я став порівнювати свого сина з іншими і завважив, що і з ним мені не поталанило. Може, тому, що народився він від уже літніх батьків. Фердінандо не був гарним: малий, з незвично довгими ногами та руками, жовтим обличчям, з носярою, що заглядав у рот, та ще одною вадою — був косоокий. Я помітив, що він дужий, посилав м'яча такими оглушливими ударами, але навіть його сила здавалась надмірною, як на його статуру, ото як у карликів чи горбатих. Спершись на осонні об мур і ось так роздумуючи, я раптом почув грубі, злостиві вигуки:

— Не рахується, ти торкнувся рукою м'яча!..

Мене наче пронизало струмом. То був той самий голос, голос підлітка в перехідному віці — неприємний, грубий, ламкий. Потім, піднявши ногу до м'яча, він додав: "Попий собі". Я впізнав і те. Мені захотілося гукнути його, потягти додому і надавати добрячих потиличників. Казати "старий йолоп, шкарбун" батькові, чого я і мачусі не скажу! Нехай воно й правда, але син, справжній син повинен шанобливо ставитись до батьків.