Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Виявилося, що його вже раз судили, але він утік із в'язниці, і от тепер знову маєш. Фірма відзначила мене подарунком за те, що я так ревно пильнував її добра. А Емілії я сказав:

— Через Рінальді я спершу став злодієм, а тепер і вбивцею.

— Ти захищався, от і все, — відповіла вона.

Тоді я промовив:

— Це я сказав так, аби щось сказати. Я сторож і за всяких обставин мусив стріляти.

Так сталося, що того дня, коли Рінальді, вийшовши нарешті, приїхав забирати Емілію, дитину та тканини, фірма повідомила мене, що незабаром будівництво має згортатися. Отож усе кінчалось разом, і мені вже не треба буде сторожувати ні для фірми, ні для Рінальді. Якось опівночі він приїхав автомашиною, над вітровим склом якої були виведені білі літери: ЕМІЛІЯ.

Я сказав йому:

— Рінальді, ось тобі Емілія, така, яку ти мені довірив. Ось твій синочок, а в бараці твій крам. Усе на місці, можеш перевірити.

Він усміхнувся, радий, що знайшов свою Емілію та дитину, і промовив:

— Гаразд, Вінченцо. Я знав, що на тебе можу покластися...

Але мене охопило якесь двоїсте почуття — гніву і водночас смутку, і я, мало не зажурений, повторив:

— Рінальді, можеш перевірити. Все, що ти мені довірив, я зберіг і повертаю тобі.

Він хотів дати мені гроші, наполягав взяти у дарунок годинник, пропонував поїхати з ним до Рима, але я рішуче відмовився:

— Нічого не потрібно, я ж бо сторож... Нічого не хочу...

Аж тепер я збагнув, що Емілія полюбила мене, і жалкував, та водночас радів, що ставився до неї так шанобливо.

Я допоміг навантажити їхнє добро на машину, посадив в неї Рінальді та Емілію, яка, щасливо всміхаючись, тримала на руках сповиту дитину. А він іще гукнув мені на прощання, певно, нічого поганого не маючи на думці:

— Ну, бувай! Ех, стороже! — І машина рушила.

Через кілька днів прибули машини фірми, навантажили черепицю, мішки з цементом, труби, бочки зі смолою, потім розібрали огорожу, поскидали в кузови цеглу, розібрали бараки і не залишили навіть столів.

Кілька днів автомашини сновигали туди-сюди, здіймаючи пилюку, перевозячи матеріали до міста. Поки нарешті одного ранку не розібрали й мій барак та не скинули все на машину. Залишився тільки я. Тепер на дворі, серед пагорбів, виднілася витоптана земля, поросла де-не-де травою, порозкидані то тут, то там уламки цегли та калюжі. Тут я прожив майже два роки, і тепер усе скінчилось. Поскладавши своє манаття у парусинову валізу, я прив'язав її до велосипеда і вивів його на Салярійську дорогу. Тут сів і, поволі натискаючи на педалі, рушив до Рима.

НІС

На площі Свободи ми сіли на лавочці, і Сільвано показав мені газету. В дві колонки було вміщене повідомлення про смерть однієї визначної особи; наприкінці зазначалося, що доступ до тіла небіжчика триватиме цілий день в його домі; при вході в будинок будуть ставитись підписи у пам'ятну книгу. Унизу курсивом перераховувалось все те, що покійний вчинив за життя. Коли ж я почав вдаватися в подробиці, Сільвано відняв газету, кажучи, що це неістотно. Повз нас саме проїхав розкішний автомобіль, з якого напіводягнена дівчина викинула недопалок сигарети. Сільвано кинувся підбирати його, а вернувшись до лавочки, докинув, що головне — це перстень із вправленим смарагдом. Про той перстень розповів йому носій з похоронного бюро, його приятель, який допомагав одягати небіжчика. То був подарунок самого короля, і небіжчик просив поховати його з цією відзнакою. Наприкінці Сільвано висловив здогад, що, оскільки померлий жив тільки з покоївкою, вона, певно, не ночуватиме в домі, бо боятиметься.

Все, про що Сільвано дізнався від носія, він переповів мені.

Я мовчав, а він тим часом розповідав, де будинок, вулиця і квартира покійного. Я зважив усі "за" і "проти", з одного боку, мене приваблювала слушна нагода запопасти перстень, та водночас і відстрашувало те, що Сільвано був одним з найбільш відомих мені невдах. Щастя ніколи не всміхалося йому — як не вскочить у халепу, то втрапить у якусь пастку. Безталання провіщало вже саме його обличчя, але найбільш злиденним був його сизий ніс, що стирчав на його бридкому вугруватому обличчі: гирлигуватий, закандзюблений, ще й з гулею на кінці. Глянеш на нього — і вже тобі сумно. А як воно самому власникові!

Я бідак — це зрозуміло, погано вдягнений, а в пору найбільших злиднів можу зійти навіть за волоцюгу, але того безпросвітного убозтва, як ночівлі в притулку чи юшки з монастирського черпака, я ще не звідав; недокурка, викинутого з автомобіля, ще не підбирав. Під час нашої розмови я думав про все це, а він, наче відчуваючи мій погляд на своєму носі, шкріб його нігтем, а тоді поколупався в ньому.

Тож я відразу вирішив:

— Дякую за пропозицію, але це неможливо.

— Чому?

— Бо кінчається на "у".

Я помітив, як він зблід, похнюпився, а тоді — чи повірите? — заплакав. Схлипуючи, він бурмотів:

— Глянь, який я нещасний... Один раз трапилася нагода, і то не можу скористатись.

— Заберися туди сам... І не ділитимеш здобич, розбагатієш!

— Мені страшно, — зізнався він, усе ще схлипуючи, — боюся мерців... А ти не лякливий... Я так покладався на тебе...

Я підвівся, щоб урвати його, і сказав:

— У такому разі перстень зостанеться на покійнику.— І пішов собі.

Це було в останній день липня[7], і я цілий день протинявся по лавочках у різних парках. Скрізь як виметено — ні душі, тільки пилюка та порозкидані папірці; літо в місті — непривітне, як зношена одежа. Коли я блукав від одної лавочки до другої, мене охопив невимовний смуток — адже період відпусток є на те, щоб ним скористуватися, а хто не може цього зробити, почуває себе пригніченим. Я знав, що для мене не може бути іншої розради, як поцупити перстень у покійного, але й розумів, що, відмовивши Сільвано у допомозі, я і йому підклав свиню. І все ж меланхолія взяла гору над ваганнями. Навіть вирішив повідомити Сільвано про свій намір, але виявилось, що я не знаю його адреси. Навіть тут не поталанило бідолашному Сільвано. Звіритися єдиній чесній людині і не мати з того ніякого зиску.

Я подався додому, до своєї кімнати, що наймав у старого каменяра. Зі сховку витяг свої інструменти: в'язку ключів різної величини, всяких залізячок, довгий ключ власної конструкції із загнутим кінчиком, важіль, напильник. Узяв також півбулки і поклав у кишеню. Був вечір, і я поїхав трамваєм за адресою, що дізнався від Сільвано.

Неподалік проспекту Паріолі я легко відшукав будинок, котрий не видався мені розкішним, що я відчув розчарування; гадав, що така видатна особа мешкає в куди кращому домі. А виявилось — то будівля хоча й сучасна, зате проста — фасад з рожевих цеглин, з білими балконами, що нагадували мильниці. Я розрахував, що швейцар на той час вечерятиме, і справді, я увійшов ніким не помічений і попростував до квартири номер три, де лежав небіжчик. Двері були тільки замкнуті, а дверний ланцюжок не накинутий. Квапливо, але без метушні, я перебрав усі ключі. Кажуть, нібито для кожного з цих сучасних замків потрібен особливий ключ, але то брехня, — їх не більше двадцяти різновидів. А взагалі, замки — як жінки: потрібний ключ, як і потрібний підхід, знаходиш не розумом, а нюхом. Щоправда, жоден мій ключ не підійшов, але, перепробувавши їх з десяток, я вже знав, котрі зубці завеликі, де надрізьбити, як той хірург, що вмить визначить, на скільки міліметрів можна схибити.

Прикинувши, який тут потрібен ключ, я поволеньки піднявся сходами на балкон. Тут у простих дерев'яних дверях був замок старого зразка. Я встромив у нього свою відмичку, повернув її, і двері легко відімкнулися. Я стояв на порозі одного з тих сучасних, чистих, ошатних, ніби розкрита шкатулка, балконів без меблів, за якими можна було б сховатися. Тут не було ні віконця, ні переходу на інші балкони, чи горища, куди б можна в разі необхідності вислизнути. Згори лилося місячне світло, і на балконі було видно, як у танцювальній залі.

Все ж я знайшов куточок, затінений виступом даху, присів навпочіпки, витяг напильник і заходився підточувати ключ. Зрештою, його треба було тільки трошки спиляти, бо остаточно підігнати я мав пізніше. Коли мені здалося, що ключ уже підійде, я вмостився зручніше, з'їв півбулки і викурив цигарку. У мене ще було щонайменше чотири години часу; я кинув недокурок, зіщулився в кутку і невдовзі заснув.

Рівно через чотири години я прокинувся і відчув, що сон пішов мені на користь. Врівноважено, спокійно, зі свіжою головою, як службовець, що вранці йде до праці, я подався до сходів. Тихцем наблизився до квартири номер три і спробував ключ. Я не помилявся, він майже підходив, і досить було раз протягнути напильником по ключу, як він легко повернувся в замку, і двері м'яко відчинилися.

З першого погляду я відзначив, що квартира скромна — просто вмебльовані чотири кімнати з кухнею. Такі квартири для злодіїв не знахідка. А все ж тут жила видатна особа, про це недвозначно писалось у газеті. Я пройшов коридором: одні двері були відчинені, і звідти сіялося тьмяне світло, начебто не від лампи. Виявилось, що то місячне світло пробивалося крізь прочинене вікно, що виходило в сад.

Освітлене було тільки підвіконня, вся ж кімната потопала в мороці. Я витягнув кишеньковий ліхтарик і почав роздивлятись: спершу я побачив кілька шаф, напхані книгами, потім — масивний різьблений стіл на ніжках у формі левових лап і нарешті — квіти. Їх було повно, найрізноманітніших, а найбільше троянд, гвоздик і гладіолусів.

Зненацька серед квітів я побачив покійника — він мав бороду, вуса, сиве й блискуче, наче шовк, волосся, обличчя вгодоване, рожеве, прозорі повіки заплющені.

То був чоловік років сімдесяти, повний, поважний, з аристократичною зовнішністю. Словом — справжній синьйор.

Я повів ліхтариком вниз: в чорному фраці з червоно-жовтою стрічкою на грудях. З-під фрака виднілася сніжно-біла сорочка з гарно зав'язаною білою краваткою під сріблястою, гострою борідкою; на грудях схрещені руки, рожеві й чисті, в легкому ластовинні, руки з виніженими нігтями.

Перстень я помітив відразу — зелений смарагд зблискував на ледь припухлому пальці. Я взяв ліхтарик у ліву руку, нахилився і, схопивши перстень двома пальцями, почав крутити й тягти його; він не злазив, тож я смикнув міцніше, і перстень опинився в моїй руці.