Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Спробуйте гукнути: "Подайте мені взуття... подайте гребінець... подайте хусточку", перепочиньте трохи, а тоді мовте: "Подайте обід", і ви одразу відчуєте різницю.

Про якусь річ ви можете думати, шукати її, вибирати, ба навіть обійтися без неї, але тої хвилини, коли ви вимагаєте подати вам обід, зволікати вже годі. Вам треба таки роздобути їжу, щоб вгамувати голод.

П'ятого жовтня цього року опівдні на площі Колонни я сидів на поруччі біля фонтана і промовляв собі: "Подайте мені їсти" і задумливо споглядав вуличний рух на Корсо, що видавався мені якимось тремтливим й геть затьмареним. Уже кілька днів я не мав у роті й ріски, а звісно, коли тобі підтягує живота, то все видається зголодніле, хистке, немічне, начеб усе довкола мліє від голоду, як і ти сам. Тож, подумав я, треба якось давати собі раду, бо ще трохи і я вже не здужатиму й думати. От я й став мізкувати, як би його чимшвидше зарадити лиху. Але ж, коли поспішаєш, нічого путнього не надумаєш. Те, що спадало мені на думку, було скорше маренням: вскочу в трамвай... поцуплю в когось гаманця... та й дам ногам знати; або ж: зайду в магазин, підійду до каси, схоплю виторг і гайну в двері. Я був майже у розпачі і тому подумав: "Буде що буде, хай навіть мене заарештують за порушення громадського порядку... У квестурі принаймні хоч юшечки дадуть".

Цієї миті хлопчина, що-стояв біля мене, гукнув комусь: "Ромуле!" Той вигук нагадав мені про іншого Ромула, що разом зі мною служив у війську. Мав я тоді звичку точити всякі баляндраси: начебто у себе на селі у розкошах купався, хоч насправді я не з села; народився я поблизу Рима, біля Перших Воріт. Тепер на цьому можна було зіграти. Ромул розжився собі на тратторію біля Пантеона. От якби зараз гайнути туди й попоїсти досхочу. А коли б дійшло до розрахунку, перевести мову на наше давне приятелювання, спільну службу, на різні спогади... Одне слово, до поліції Ромул справи не довів би.

Насамперед я підійшов до вітрини магазину І зазирнув у дзеркало. На щастя, вранці я поголився, щоправда, бритвою та милом господаря дому, швейцара в суді, що в нього я наймав комірчину під сходами. Сорочка, хоча й не дуже свіжа, все ж пристойна — тільки чотири дні, як одягнув її. А світло-сірий костюм виглядав наче новий; подарувала мені його одна добросерда жінка: чоловік її був на війні моїм капітаном. Зате червона краватка, котрій мало дати й десять років, добряче таки обшморгана. Піднявши комірця, я зав'язав вузол так, щоб один кінець краватки був довший, а другий — коротший; коротший я заховав під довгий, а тоді застебнув піджак на всі гудзики. Відходячи від дзеркала, все з думкою про мій вигляд, я відчув, що в голові паморочиться і несамохіть наштовхнувся на поліцейського, що стояв на тротуарі.

— Ти що, не бачиш! Чи вже зовсім п'яний? — почув я. "Так, від голоду", — хотілося відповісти мені.

Непевною ходою я рушив у бік Пантеону.

Адресу я знав, але коли відшукав знайомого, не повірив своїм очам. У кінці глухого завулка я побачив невеличкі двері, а за якихось два кроки далі стояли чотири чи п'ять повних скриньок сміття.

На густо-кров'яного кольору вивісці значилось: "Тратторія, домашня кухня". На вітрині, теж розмальованій у червоне, красувалося одне-однісіньке яблуко. Всього одне, кажу вам без жартів. Я завагався, але вже було пізно передумувати, тож увійшов до середини.

Роззирнувпшсь, я збагнув усе, але голод став враз іще дошкульнішим і я насмілився пройти далі і сісти за один з чотирьох чи п'яти столиків у пустому напівтемному приміщенні.

Брудна завіска за прилавком заслоняла двері до кухні. Я стукнув кулаком по столі і гукнув: "Кельнере!" На кухні щось зашурхотіло, відхилилась завіска, за якою з'явилось і щезло якесь обличчя, в котрому я впізнав свого Ромула. Я зачекав трохи, а тоді знову стукнув по столі. Цим разом мій приятель поспіхом застібав стареньку, геть пожмакану білу курточку, а тоді вийшов з запопадливим виразом, що мене аж за серце взяло. Але раз уже втрапив на бал, то мусиш танцювати.

— Хочу попоїсти, — промовив я.

Він заходився був витирати стіл ганчіркою, та раптом зупинився і, придивившись до мене, промовив:

— То це ти, Реме...

— О, таки впізнав! — радісно скрикнув я.

— Та як тебе не впізнати! Чи ж то ми разом не служили у війську? Хіба не нас називали Ромул, Рем і Вовчиця, через оте дівчисько, до якого разом топтали стежку!

Словом — спогади. Відчувалося, що вдавався він до них не з приязні до мене, а тому, що перед ним сидів відвідувач. Саме так, відвідувач, адже в тратторії не було більше й живої душі. Відвідувачів, певне, він мав обмаль і навіть спогади тут могли прислужитися.

Скінчивши, він поплескав мене по плечу І проказав: "Друже", а тоді, обернувшись до кухні, гукнув:

— Лорето!

Завіска відхилилася, і на порозі постала огрядна жінка у фартусі з невдоволенням і недовірою на обличчі. Кивнувши на мене, господар промовив:

— Це той Рем, що про нього я тобі стільки розповідав.

Ледь посміхнувшись, вона привіталася помахом руки. За нею вигулькнуло двійко діток: хлопчик і дівчинка.

— Чудово, чудово... їй же бо, чудово, — не переставав вигукувати Ромул, наче той папуга. Певна річ, сподівався, що я замовлю чималий обід.

— Ромуле, — перебив я його, — я проїздом у Римі, у ділових справах. От і подумав, якщо вже десь їсти, то чом би не в свого приятеля Ромула?

— Чудово, — проказав він. — То що подати? Спагетті?

— Авжеж.

— Спагетті з маслом і пармезаном... Це ми вмить приготуємо. А що іще візьмемо? Смачненький біфштекс? Два шматочки телятинки? Чи гарненької волятинки? Або ескалоп на маслі?

Усе це були страви далеко не вишукані, я міг би приготувати їх на спиртівці і сам. Тож я рішуче мовив:

— Ні! А баранина у вас є?

— На жаль... Вона тільки на вечерю.

— Тоді філе з яйцем, а-ля Бісмарк.

— Атож, а-ля Бісмарк. З картоплею?

— З салатою.

— Так, з салатою... І винця сухого, еге ж?

— Сухого.

Він подався на кухню, і я залишився сам. Я так охляв, що голова йшла обертом, відчував, що затіяв недобру справу, але мене вже поривало довести її до кінця. Голод давався взнаки, але хто зна, може, Ромул ще голодніший за мене, і я, власне, знаходив навіть втіху в цій жорстокій грі.

На кухні загомоніли: я почув, як Ромул стривожено й тихо настійно щось бубонів, а жінка невдоволено відказувала йому. Нарешті завіска піднялася і двоє діток вискочили надвір. Я здогадався, що Ромул, мабуть, не має і хліба в своїй тратторії. Та й на кухні не топилось. Коли завіска відхилилася, я помітив там його дружину, що віялом роздмухувала вогонь у грубці. Господар знову вийшов з кухні і сів за стіл навпроти мене, прийшов розважати мене, поки повернуться діти. А я, безжалісний, усе допитувався:

— А як твої справи? Ти, бачу, обзавівся славненькою остерією.

Він одказав, понуривши голову:

— Нічого, непогані... але ж, розумієш, тепер криза. До того ж сьогодні ще й понеділок... Але звичайно тут відвідувачів не густо.

— Ех, ти то хоч якось влаштувався.

Перш ніж відповісти, він поглянув на мене. Обличчя в нього грубе, округле, як ото у власників харчевень, але розгублене, бліде, з довгою бородою.

— Але ж і ти влаштувався, — нарешті мовив він.

Я відказав байдужим тоном:

— Нарікати не можу... Своїх сто — сто п'ятдесят тисяч лір на місяць вже зароблю, хоча й нелегкою працею.

— Звісно, воно не так легко, як нам.

— Що вам, власникам. У вас все йде як по маслу. У вашого брата праця не та, і їсти є що. Йду на заклад, що й грошенята відкладаєш у банк.

Він промовчав, тільки посміхнувся якось болісно, Що аж мені стало жаль його. Потім мовив, наче відрубав:

— Ех, друже! А ти пригадуєш, як ми були в Гаеті?

Одне слово, він вдарився у спогади, бо ж соромився брехати, а може, вони й справді переносили його у найкращі хвилини життя.

Я пройнявся співчуттям до нього і бадьоро запевнив, що пригадую. Він ураз повеселішав, розбалакався і, поплескуючи мене по плечу, навіть сміявся. Повернувся хлопчина; зводячись навшпиньки, наче той найсвятіший отець, він тримав обіруч пляшку вина. Ромул налив мені, та й собі, щойно я припросив його. За чаркою він став ще говіркіший, певно, і сам добряче зголоднів. Отак попиваючи і теревенячи собі, ми просиділи хвилин зо двадцять, аж гульк — заходить і дівча. Бідолашне тулило до грудей вузлик, у якому було всього потроху: біфштекс у жовтому пакетику, загорнуте в газету яйце, хлібина в тоненькій коричневій обгортці, масло й сир у пергаментному папері, пучка салати і, як мені здалося, пляшечка олії. Вдоволене, воно повагом задріботіло на кухню.. Ромул відхилився убік, щоб заслонити її від мого погляду. Тоді й далі попивав, згадуючи минуле. А з кухні долинав жіночий голос; не знаю, що вона там говорила — чув тільки, як дитина винувато виправдувалась: "Не давав більше".

Словом, злидні, цілковиті, безвилазні, мабуть, ще гірші за мої.

Але я конав з голоду, тож, коли дівчатко принесло тарілку спагетті, де й ділися докори сумління; та й нагода поживитися на дурничку у такого ж бідака, як і сам, ще додавала апетиту. Ромул заздрісно дивився, як я наминаю, і мені подумалось, що й йому рідко коли випадає отак ласувати.

— Хочеш покуштувати? — запропонував я.

Він похитав головою, мовби відмовляючись, але я підчепив трохи спагетті і підніс йому до рота.

— Смачні, нічого не скажеш, — проказав він наче сам собі.

Після спагетті дитина принесла філе з яйцем і салатою. Тепер Ромул, може, соромлячись стояти біля мене і заглядати в рот, подався на кухню. Я їв і аж захмелів від страви. Як то добре наїдатися, коли ти голодний! — то відкусиш хліба, то пригубиш винця, пожуєш, проковтнеш... Давно я вже не їв із таким смаком.

Дівчатко принесло фрукти, і я ще поласував шматком пармського сиру з грушкою. Поївши досхочу, я розсівся на кріслі, колупаючись зубочисткою; вся родина вийшла з кухні і видивлялася на мене, немов на якусь коштовність. Повеселілий, певно, від випитого, Ромул розводився про всякі любовні пригоди за часів військової служби.

Зате його дружина з вимазаним сажею обличчям стояла сумна. Я глянув на дітей: бліденькі, худі личка, здавалося, на них тільки й було, що великі очі. Мене на мить охопила жалість до них, а разом і якийсь сором, та ще коли жінка скрушно зітхнула:

— Якби ж то таких клієнтів харчувалося в нас хоч чотири-п'ять, то ще можна було б перебиватись.

— Чому? — перепитав я простодушно.