Слово "мама" - Моравіа Альберто

Чого тільки не трапляється в житті! Якось увечері опинившись у тратторії з Стефаніні отак за розмовою я спитав його, чи не міг би він скласти мені листа, наче від людини, що голодує, безробітна, має на своєму утриманні тяжко хвору матір, і через те сподівається на людське милосердя, прохаючи допомоги, щоб мати кусень хліба та підлікувати хвору.

Стефаніні, вічно голодний сам, завжди без гроша, завжди в пошуках щасливої нагоди, володів пером, як справжній писар. Він був журналіст, не раз посилав статті до місцевої газетки, а на дозвіллі міг скласти й вірша на ту чи іншу тему з усіма як годиться римами.

Моє прохання зацікавило його, і він одразу спитав, навіщо мені той лист. Я пояснив, що чого тільки не буває в житті: сам я малописьменний, і, може статися, такий лист пригодиться мені, бо ж не щодня маєш під рукою людину, як ось Стефаніні, спроможну як слід написати листа. Ще більше зацікавлений, він запитав, чи справді таки моя мати недужа. Я відповів, що, дякувати богу, моя мати, сільська праля, при доброму здоров'ї, але всяк може трапитись. Одне слово, він прискіпливо розпитував, і я признався йому: живу, мовляв, з випадкових заробітків і коли нема нічого ліпшого, то може прислужитися й лист, що його я просив скласти. На мій подив, він не обурився і розпитував далі, як я його думаю застосувати. Відчувши, що моє горе болить і йому, я сказав відверто, що подамся до якоїсь заможної особи і залишу їй разом з листом якийсь художній виріб — бронзову статуетку чи малюнок, сказавши, що через годину зайду взяти пожертву.

Художній виріб я дарував ніби на знак вдячності за доброзичливість; насправді це мало спонукати до ще більшої щедрості, бо ж навряд чи добродійник схоче взяти більше, ніж дати. Насамкінець я наголосив, що вміло складений лист — запорука успіху; в усякому разі не буде загрози, що хтось на тебе заявить у поліцію, бо йдеться про мізерію, та, зрештою, хто признається, що його обдурено.

Стефаніні уважно вислухав мої пояснення і погодився написати такого листа. Я сказав, що треба насамперед обіграти три моменти: голод, безробіття та материну недугу. Він пообіцяв, що напише все якнайкраще. Велів власникові тратторії подати аркуш паперу, витяг авторучку і, задерши голову, замислився. Потім швидко накидав листа без виправлень та помилок, що аж не вірилось. Видно, його підштовхувало марнославство; я ж бо похвалив його писарський хист та знання усіх тонкощів цього мистецтва. Скінчивши, він подав мені аркуш, і я, прочитавши, просто остовпів. Голод, безробіття, материна недуга розписано такими правдивими та щирими словами, що навіть я, знаючи цю фальш, майже розчулився. Як справжній письменник, Стефаніні майстерно вживав безліч разів слово "мама" у таких виразах, як: "моя люба мама", "моя бідолашна мама", "моя дорогесенька мама", знаючи, що "мама" одне з тих слів, що йдуть прямо в душу. Крім того, він чудово зрозумів мій хід з статуеткою і та частина листа, де йшлося про бронзову фігурку, була неперевершеним зразком того, як можна говорити, нічого не сказавши, і просити, нічого не просячи, одне слово, як можна непомітно закинути гачок рибці. Я захоплено сказав йому, що це справжній шедевр, а він задоволено розсміявся, погодившись, що вийшло таки гарно, що хотів би зберегти його собі, і попросив мене переписати листа. Я переписав його, заплатив йому за вечерю, і ми розійшлися як щирі друзі.

Через кілька днів я вирішив скористатися листом. Ще в розмові з Стефаніні він назвав мені особу, у якої, на його думку, мені поталанить. То був адвокат Цампікеллі, який, як він сказав, рік тому поховав матір. Вельми засмучений тяжкою втратою — як запевняв Стефаніні, — він вирішив чинити добро, допомагати людям як тільки можна. Словом, то була підхожа людина; адже не тільки лист Стефаніні зворушував та переконував, а й сам адвокат, переживши таке горе, мусив взяти близько до серця людське нещастя. Тож одного ранку я взяв листа і маленьку позолочену чавунну статуетку лева з лапою, покладеною на кулю, зроблену під мармур, і пішов до адвоката. Він мешкав на Праті в особняку, що ховався в старому саду. Покоївка відчинила мені, і я квапливо мовив:

— Передайте цю річ і лист адвокатові. Скажіть йому, що мені зараз ніколи, і я зайду через годину.

Передавши все це їй у руки, я пішов. Ту годину я проблукав безлюдними вулицями, повторюючи подумки слова, які мав сказати адвокатові. У піднесеному настрої і з ясною головою я був певен, що знайду потрібні слова в розмові з адвокатом. Через годину я був біля особняка і подзвонив. Я сподівався побачити людину мого віку, а виявилось, то чоловік років за п'ятдесят, лисий, з одутлим, млявим, червоним обличчям, сльозавими очима, як у сен-бернара. Я подумав, що його покійна мати мала не менш як вісімдесят років. І справді, на письмовому столі стояла фотографія старенької сивокосої синьйори із зморщеним обличчям. За заваленим книжками столом сидів адвокат з довгою бородою у шовковому смугастому халаті. Просторий кабінет заповнювали книги, картини, статуетки, різна зброя та вази з квітами. Адвокат, голосом, в якому вчувавея смуток, запросив мене сідати. Потім, обхопивши обома руками голову, наче зосереджуючись, він проказав:

— Я отримав вашого вельми зворушливого листа...

Я з вдячністю подумав про Стефаніні і відказав:

— Синьйоре адвокат, де правдивий лист, тому й зворушливий. Він іде від самісінького серця.

— Але чому ви обрали саме мене?

— Синьйоре адвокат, скажу відверто; я знаю, що ви пережили важку втрату, — адвокат слухав, примруживши очі. — І я подумав: переживши смерть матері, ви зрозумієте горе сина, у якого на очах помирає мати і який не може нічим зарадити...

На ці слова, які я промовляв жалібно, бо вже ввійшов у свою роль, адвокат схвально похитував головою, ніби кажучи, що розумів, а потім глянув на мене:

— Ви безробітний?

— Безробітний? Мало сказати, що безробітний, синьйоре адвокат. Я у відчаї... Я ніде не знайшов притулку... Обійшов усі контори. Вже два роки нічого не знаходжу. Синьйоре адвокат, я вже й не знаю, що його робити.

Я говорив запально. Адвокат знову обхопив руками голову, а тоді спитав:

— А що з вашою матір'ю?

— Синьйоре адвокат, вона хвора на оце, — сказав я і, щоб більше розжалобити його, жалісливо скривився і вказав пальцем на груди.

Він тільки зітхнув і промовив:

— А ця річ... Вона з бронзи?

Я передбачав таке питання, отож відразу відповів:

— Синьйоре адвокат... ми бідні, справжні злидні... Але не завжди так було... Колись і ми були заможні, можна сказати... Мій татко...

— Татко?

— Хіба ж так не кажуть? — здивовано поспитав я.

— Чому ж, — мовив він, потираючи собі скроні, — саме так і кажуть. Продовжуйте.

— Мій татко мав крамницю тканин... У нас був дім, жили в достатку, синьйоре адвокат, та все довелося продати, все до крихти... А ця бронза — останнє, що залишилося... Вона стояла на письмовому столі татка.

— Татка?

Збентежений, я, не знати чому, виправився:

— Так, мого батька... Словом, це наш останній скарб... Синьйоре адвокат, я хочу, щоб ви прийняли його на знак моєї вдячності за вашу ласку...

— Так, так, так, — повторив адвокат, потираючи скроні, мов кажучи, що все розуміє. Хвилину він сидів з опущеною головою, наче б обмірковував щось. Нарешті стрепенувся і поспитав:

— Через скільки "м" ви пишете слово "мама"?

Тут я справді розгубився. Майнула думка, що переписуючи лист Стефаніні, я зробив помилку. Тож сказав невпевнено:

— Я писав через два "м" — одне на початку, і одне посередині.

Він застогнав і видавив із себе майже болісно:

— Бачиш, через усі ці "м" воно мені не подобається.

Тепер я питаю себе, чи, бува, смерть матері не затьмарила йому розуму.

Про всяк випадок я сказав:

— Але так кажуть... діти, та й дорослі так говорять усе життя, поки мати жива... І навіть пізніше.

— Так ось! — скрикнув він ураз, вдаривши кулаком по столі, що я аж здригнувся. Через ті всі "м" слово мені і не подобається, дуже не подобається... Втямив, Лопресто? Дуже не подобається.

— Але ж, синьйоре адвокат, що ж я вдію? — пробелькотів я.

— Я знаю, — і знову обхопив руками голову, мовлячи вже спокійним голосом, — я знаю, Що кажуть і пишуть "мама", як треба казати й писати "тато"... про це згадує навіть Данте... Ти читав коли-небудь Данте, Лопресто?

— Так, синьйоре адвокат, я читав... Щось читав.

— Але все одно ці два слова мені не подобаються, — провадив він далі, — і, може, "мама" мені ще більше не подобається, аніж "тато".

Я змовчав, не знаючи, що й казати. Потім, після довгої мовчанки, таки наважився:

— Синьйоре адвокат, я розумію, що слово "мама" через те горе, що вас спостигло, не до вподоби вам, але ви повинні мати співчуття до мене... У всіх нас є мами... тобто матері…

— Так, у всіх... — погодився він.

Знову мовчанка. Потім він узяв зі стола мого лева і простягнув мені:

— Бери, Лопресто, свою статуетку.

Я взяв статуетку і підвівся. Він витяг з кишені гаманця, дістав, зітхаючи, банкноту на тисячу лір і сказав, даючи мені:

— Ви, здається, непоганий хлопець... Але чому не працюєте? Ви скоро опинитеся в тюрмі, Лопресто. Ось вам тисяча лір.

Ні живий ні мертвий я взяв гроші і подався до дверей. Він провів мене до порога:

— До речі, Лопресто, у вас є брат? — раптом запитав він.

— Ні, синьйоре адвокат.

— Два дні тому приходив один з таким же листом, як ваш... Хвора мати, все так само... Навіть статуетку мав, хоч трохи іншу: не лева, а орла... Оскільки зміст листа той самий, я подумав, що то ваш брат.

Я нічого не міг сказати, тільки спитав:

— Такий маленький, чорнявий, з блискучими очима?

— Точнісінько так, Лопресто,

З тими словами він виштовхав мене за поріг, і я, приголомшений, притискуючи до грудей лева — імітацію під бронзу, опинився на вулиці.

Ви зрозуміли? Стефаніні скористався моїм листом, де все написано по моїй вигадці, раніш за мене. І в тої ж самої особи. Скажу по правді, я обурився. Нічого, коли б якийсь бідака, злидень, як ось я, міг скористатися тим листом, окремими зворотами. Але, щоб до такого дійшов Стефаніні, письменник, поет, журналіст, хоч і збіднілий чоловік, що стільки перечитав книжок і знав до того ж і французьку — то вже занадто. Якщо, до дідька, тебе звати Стефаніні, то таких речей тобі не слід робити. Я подумав, що марнославство зіграло тут не останню роль. Він, певне, подумав собі: "Вийшов гарний лист, чом би не поживитись і самому", — і подався до адвоката Цампікеллі.