Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Та мені здалось, що поштовх потривожив покійника. Я присвітив ліхтариком. Справді, рот його відкрився і під його моржовими вусами блищав ряд золотих зубів. Тут почувся легенький свист, і я злякано повернувся до вікна, де несподівано побачив кумедне обличчя Сільвано. Блідіший за мерця, він вибалушився на мене, а тоді пробелькотів:

— Це ти!

Так само несподівано, як його раптова поява, мені спало на думку обдурити його.

— Авжеж, — спокійно відказав я.— Але персня нема.

Скривившись, він хрипко прошепотів:

— Це неможливо.

— Поглянь сам, — відповів я.

Насилу вибравшись на підвіконня, він скочив у кімнату. Я мовчки спрямував світло ліхтарика на руки покійника. Увесь трусячись, Сільвано пробурмотів:

— Перстень у тебе, бо руки зрушені!

— Не будь йолопом!

— Так, так, ти взяв його... Злодюга!

— Не верзи казна-що!

Він нічого не сказав, тільки метнувся до мене, намагаючись промацати мої кишені, де саме й був перстень.

Я трохи відступив:

— Обережно, нас почують!

Але він, певно, зовсім втратив голову, бо все напосідав на мене. Коли у напівсутіні, розчепіривши руки, він підступав до мене, я, задкуючи навколо столу, спритно прочинив двері й шмигнув за поріг. Все це сталося не так миттєво, бо при світлі ліхтарика він устиг помітити, що то були двері в глуху кімнату. Опинившись у ній, я борсався серед розвішаних пальт і капелюхів, а згодом почув, як він замкнув двері на ключ і вигукнув:

— Віддай перстень, а то там і залишишся!

Мені уривався терпець, бо до всього там було задушливо, і я спересердя гукнув, що персня йому не бачити.

Тоді я почув, як він відступив від дверей, засвітив лампу і заходив по кімнаті.

"Певне, шукає щось, — подумав я, — аби поцупити замість персня" — і не помилився. Та раптом пролунав пронизливий зойк:

— Він кусається! І відразу почулися голоси в саду, в домі, якісь вигуки, стукіт дверей.

Нарешті відімкнули кімнату, де сидів я, спалахнуло світло. Кілька чоловіків тримали Сільвано за руки, а переді мною, як і слід було чекати, стояли карабінери.

Вже згодом я збагнув, що сталося. Сільвано, отой йолоп, намагаючись будь-що відшкодувати втрачене, встромив пальці у рот померлого, щоб вирвати золоті зуби. Але ж то не квіти, щоб їх легенько зірвати, там потрібні кліщі, прямо-таки знаряддя дантиста. Коли Сільвано шарпнув мерця за зуб, щелепа клацнула, і переляканий Сільвано від жаху заверещав.

Та про все те я роздумував потім — за гратами. А тоді я тільки глянув на Сільвано, вкрай розлючений, і тільки скрушно похитав головою: з таким носом годі кудись потикатися. І тільки я один винен, що не збагнув цього раніше.

РЕКОМЕНДАЦІЯ

Без роботи, охлялий, в благенькій курточці, під якою на просякнутій потом сорочці метлялася скорше ганчірка, а не краватка, з головою, що паморочилась, і таким голодним шлунком, що аж вигравали кишки, я надумав спитати поради в приятеля. З ним я поріднився ще в Сан Джованні[8],. де тримав до хреста його хлопчика. Приятель, до того ж кум мені, мав чудову роботу — шоферував у двох старих дів, що мали автомашину, старішу від них самих, і які користувалися нею десь двічі на тиждень, а то й іще рідше.

Я застав його в гаражі, де він якраз копирсався у двигуні. Він одразу здогадався, що зі мною щось не гаразд, і, перш ніж я заговорив, пригостив мене цигаркою. Тремтячими руками я закурив, а тоді пояснив, у чому річ.

Він заклопотано почухав потилицю і промовив:

— Сан Джованні не терпить обману і дурних жартів... А нас із тобою поріднив Сан Джованні, отож кажу тобі відверто: скрутно стало, роботи, хоч запали, не знайдеш, та й чи буде. Люди привчаються самі водити автомобіль, йдеться до того, що особистих шоферів скоро зовсім не буде. Але я ось що зроблю. Пошлю-но тебе до адвоката Мольє; він свого часу був до мене вельми прихильний.

І додав, що той Мольє знає пів-Рима і міг би за мене замовити слівце, бо без знайомства хоч не потикайся нікуди. Не зволікаючи, мій приятель подався до гаражної телефонної будки і подзвонив адвокатові. Той, певно, все не міг пригадати Полластріні, бо розмова була довга і вперта. Все ж урешті він наче домовився і сказав, щоб я йшов, бо Мольє вже чекає. Пригостив ще цигаркою, я подякував і пішов.

Незважаючи на ранню пору, стояла та особлива спека, що римляни кажуть про неї "калачча", коли дме засушливий сірокко, а згори пашить жаром затягнуте хмарами сонце. Напхом напхані трамваї із повислими на підніжках людьми гримотіли повз мене, нужденного, безробітного, наче молотарки в жнива серед спеки й куряви. Я вчепився й собі і несамохіть торкнувся металевої стінки вагона: пекло. Так повиснувши я проїхав усю набережну Тібру аж до площі Кавур; адвокат мешкав на вулиці П'єрлуїджі да Палестріна. Тут я зіскочив, трохи пробіг, одним духом подолав вісім сходинок у багатій будівлі. Подзвонив, і покоївка сказала мені пройти у великий ошатний передпокій з двома дзеркалами у золочених рамках на консолях з жовтого мармуру. Стою і чекаю. Аж раптом бічні двері відчинилися, і з них на триколісному велосипеді виїхав хлопчина, обминув мене, наче регулювальника на перехресті, і зник за іншими дверима. За ним вийшов сам адвокат і запросив мене увійти.

— Тобі пощастило, що застав мене вдома: я вже збирався до суду, — додав він.

Адвокат провів мене в простору кімнату, повну шаф з книгами, і сів за завалений паперами стіл, що за ними ледве його було видно. Він був низенький, із широким жовтавим обличчям і чорними, як вуглини, очима. Гортаючи якийсь записник, він промовив:

— Отже, звати тебе Луїджі Рондівеллі.

— Та ні, — жваво заперечив я.— Мене звати Альфредо Чезарано. За мене просив Полластріні... щодо рекомендації.

— А хто це Полластріні?

Я спохмурнів і тихо проказав:

— Джузеппе Полластріні... Водій у синьйор Кондореллі.

Адвокат затрусився від сміху, щоправда, не злостивого, і тут же додав:

— Так-то воно так... Але стривай... Він дзвонив, я йому відповідав... Справді... Але річ у тому, що я саме гортав картки клієнтів і відповідав йому, думаючи про іншого, отож, коли вже поклав трубку, схаменувся — хто ж то був? Що він казав? І що я йому обіцяв? Тепер я трохи пригадую. Отже, як я зрозумів, тобі потрібна рекомендація, щоб влаштуватись садівником у муніципалітеті.

— Та ні, — знову заперечив я, — я водій, шукаю шоферської роботи.

Він, мовби і не чуючи, міркував собі:

— А знаєш, що я кажу тому, хто питає роботи? Легше знайти банкноту в мільйон лір, аніж роботу... Отже, садівником.

Я ж настирливо правив своєї:

— Та ні, мені б на машину... Я водій.

До нього, нарешті, дійшло, і він вигукнув:

— Дідько б тебе забрав! Авжеж, тепер зрозуміло.

Він квапливо накидав на папері кілька слів і розгорнув папку: шукав, як мені здалося, якусь адресу. Тоді дописав щось і простяг мені конверт, мовивши:

— Тримай. Підеш з цим листом до адвоката Скардамацці. Він, сподіваюсь, допоможе тобі... А поки що візьми оце, пригодиться.

Він витяг з портфеля п'ятсотлірову банкноту і тицьнув мені. Я віднікувався для годиться, але таки взяв гроші, уклонився і вийшов.

Контора адвоката Скардамацці містилася в одному з будинків муніципалітету на Віа дель Маре, біля бюро реєстрації населення. Мені це видалося дивним, але саме так значилося на конверті. Тож я вирушив у зворотний шлях, як і перше, виснучи на підніжці; сонце весь час пекло мені в спину. На Бокка делла Веріта я зіскочив і рушив до бюро реєстрації населення.

В коридорах і на сходах юрмилося стільки людей, що не протовпишся. З паперами в руках, вибиваючись із сил, вони, бідолашні, заклопотано сновигали сюди-туди. Я проштовхнувся на кілька сходинок вгору, допитуючись про Скардамацці. Повсюди — по коридорах, біля дверей — товпища людей, від яких відгонило потом і їхні обличчя, вдавалося, вощані. Нарешті швейцар показав потрібну мені кімнату. На щастя, відвідувачів тут не було, отож я відразу опинився в приймальні. Скардамацці був іще молодий чоловік в окулярах з темною оправою, з чорними вусиками, волосся наїжачене, рукави білої сорочки підтягнуті. Він слухав мене, пихкаючи сигаретою, а тоді промовив:

— На жаль, я не знаю адвоката Мольє... А втім, сам я не адвокат, а бухгалтер. І звати мене Джованні, а не Родольфо... Єдине, що я можу зробити, то це одіслати вас до свого колеги Мерлуцці... Може, він чимось зарадить.

І, піднявши трубку, він завів нескінченну розмову. Допитувався, чи якась там особа справді пампушечка, а той, певно, заперечив, бо Скардамацці невдоволено відказав, що нічого не розумів: вона ж бо обіцяла поправитись. І таке інше. І вже сухо докінчив, що направляє до нього одну людину — Чезарано Альфредо. Поклавши трубку, він гукнув мені:

—Паняй мерщій туди... Його звати Мерлуцці.

Я вирушив на пошуки отого Мерлуцці, але невдовзі впевнився, що це не так-то легко зробити. Швейцари не звали такого, а якийсь бовдур сказав:

— Мерлуцці?[9] Та її повно на рибному базарі.

Проштовхуючись з поверха на поверх, з коридора в коридор, я зненацька пригадав, що адвокат Мольє шукав адресу Скардамацці в своїх паперах, і збагнув, що він у поспіху й сам не помітив, як замість одної адреси написав іншу.

Я таки не помилився: у довідковому бюро мені підтвердили: адвокат Скардамацці насправді мешкав на вулиці Квінтіно Селла, на протилежному кінці міста. Туди я й подався.

Приймальня адвоката містилася на третьому поверсі ветхого занедбаного будинку. На сходах тхнуло гнилою капустою, а в задушливому й темному коридорі на диванах чекали відвідувачі. Я просидів теж, мабуть, з годину, а люди, мов тіні, входили і виходили. Нарешті надійшла моя черга. Кабінет господаря, обставлений чорними ебеновими меблями з кістяною інкрустацією, прикрашало опудало орла з розпростертими крилами, що стояло в кутку. Сам адвокат сидів за захаращеними книгами і телефонами столом, під картиною, що зображала усміхнену чочарку s квітами в руках.

На противагу бухгалтерові Скардамацці адвокат Скардамацці був дебелий чолов'яга, короткозорий, з грубими рисами обличчя і гачкуватим носом. Голос він мав гучний, чемний, але то була суто римська чемність, не більше. Глянувши на мене, він промовив:

— Ну що ж, голубе, роботи нема. Але я зроблю, що зможу. Зачекай-но трохи.

Я сів, а він, знявши трубку, повів напрочуд цікаву розмову. Його співбесідник на другому кінці дроту казав невідь-що, а він тільки твердив:

— Півтора або нічого.