Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Зачувши її пронизливий і жалісливий голос, що сягав у пронизаному сонцем повітрі найвищих поверхів, люди визирали з вікон, слухали й кидали униз гроші.

Якось я вирішив змінити місце виступу і пішов вулицею Фламінія, щоб вийти на Періоді. То було в неділю, відразу пополудні. Йдучи повз стадіон, я побачив болільників, що, як завжди, юрмилися тут. І вирішив цим скористатися. Я став трохи осторонь і заграв на акордеоні, а Клементина почала верещати своїм надривним голосом якусь пісню; Джованна ж ходила навколо, намагаючись мало не силоміць дати болільникам свої білетики. Та де там! Наші намагання виявились марними — болільникам було не до нас. Збившись у купи, вони завзято обговорювали свої справи, сперечалися. Спорт, відомо, ворог мистецтва. Раптом біля нас зупинилася машина, за нею друга. За кермом сидів чоловік років шістдесяти з обличчям наче складеним з двох різних половинок: верхня частина рум'яна, свіжа, з чорним чубом над гладким чолом, жвавими очима, а нижня — жовта, як у мерця, із перекошеним ротом, посинілими губами і обвислим набухлим другим підборіддям, ніби мішечок під дзьобом пелікана.

Чоловік той дивився на нас і ніби слухав, а коли ми скінчили, поманив мене рукою. Я підійшов. Він сказав, що дуже хотів би послухати кілька гарних пісень у своїй віллі, це неподалік звідси. Ми можемо сісти в машину, а потім він одвезе нас назад до міста. Я подумав: у багатих свої примхи, але в цього можна б чимось поживитись. І я погодився. Ми всі троє сіли в машину, і вона рушила; за нею на деякій відстані — друга.

Ми проїхали міст Мільвіо, звернули на вулицю Кассія, далі промчали через Монте-Маріо і закружляли по Каміллучча.

Наша трійця сиділа позаду; попереду вмостився той старигань, що запросив нас, і його приятель, молодший віком, лисий та опасистий; як мені здалося, його підлеглий. Старий поводився з ним досить нецеремонно, а раз навіть урвав його: "Не будь йолопом!" Той тільки всміхнувся, начеб йому сказали приємне. Потім старий, що сам вів машину, не обертаючись, запитав мене:

— Де ти живеш?

— У бараках, біля акведука Феліче, — відповів я.

— У бараках? — голос у нього був неприємний, з якимось металевим відтінком. — А ця дівчина — твоя сестра?

— Ні, не сестра. Вона просто співає зі мною.

— А та друга, теж чужа тобі?

— То моя наречена.

— A-а, наречена... А чому ти ніде не працюєш?

— Я працював, був маляром... Тепер ось без роботи.

Тим часом ми під'їхали до воріт під пагорб, на якому, видимо, розкинувся сад. Наче якимись чарами відчинились ворота. І старий завернув машину до обсадженої кипарисами алеї, а тоді виїхав на вершину пагорба, де височіла розкішна вілла. Коли ми підіймались, я бачив розміщені терасами альтанки, мармурові статуї. Нарешті машина зупинилася на посипаному жорствою майданчику біля входу до вілли; назустріч, вклоняючись, вийшов лакей у білій куртці. Старий та його приятель вилізли з машини; з другого автомобіля, що їхав за нами, вийшло ще троє чоловіків, віком десь між сорока і п'ятдесятьма роками. Всі вони підлещувались до старого, певно, його службовці або підлеглі, бо як я пізніше помітив, він мав їх за ніщо. Старий увійшов перший у простору вітальню на першому поверсі і кинув лакею свій темно-синій берет. Назустріч, вигинаючись вугрем, вийшла молода, вродлива блондинка в червоних щільних штанях, настільки тісних, що, здавалось, вони от-от тріснуть; обриси її пишних грудей м'яко підкреслював светрик у біло-синю смужку, схожий на тільник. Вона пригорнулась до нього, кажучи: "Добридень, татку!", хоча й за милю було видно, яка вона йому дочка. Ляснувши її по озадді, "татко" подався до кімнати і гукнув:

— Ану, хлопці, до роботи!

Робота, як виявилось, полягала в тому, що вони сіли грати в покер. Всі п'ятеро повсідалися за столик і зразу ж почали роздавати фішки й тасувати карти; блондинка підкотила до них столик на коліщатах заставлений пляшками та чарками і, не перестаючи похитувати стегнами й вигинатися, налила всім лікеру. Коли ми ступили в цю простору залу з вишуканими меблями, мармуровою, немов дзеркальною, підлогою, нам стало незручно — наше дрантя неначе заважало нам, і ми зніяковіло тупцювали біля дверей. Але старий, глянувши в свої карти, нараз обернувся:

— Ану, сміливіше. Грайте, співайте... Чи ви приїхали сюди байдики бити?

Я вийшов наперед і заграв, а Клементина, широко розтуливши рота, набрала повітря і заспівала. Звуки акордеона глухо пливли в цій низькій залі, а голос Клементини, ще пронизливіший і фальшивіший, ніж звичайно, був просто жахливий. Але гра в карти настільки захопила господаря і його гостей, що нас чи хто й слухав. Скінчивши першу пісню, ми почали другу, а тоді третю, але наслідок був той самий. Джованна підійшла до гравців і дала кожному по білетику. Тільки один гравець глянув на свій білетик і проказав:

— Сподіваюсь, із ним мені пощастить.

Я заграв четверту й п'яту пісні, час від часу зупинявся, і тоді старий, не відриваючись від карт, горлав:

— Що, вже все? Грай, грай далі!

Блондинка тепер схилилась над ним і заглянула в карти, раз по раз цмокаючи старого в щоку, а він тільки відмахувався, наче від надокучливої мухи. Кінець кінцем усе це мені набридло, і, стягнувши міхи акордеона, що видав, із себе останні протяглі звуки, я підійшов до гравців.

— Ми вже закінчили, — мовив.

Старий саме одну за одною відкривав карти і навіть не розчув моїх слів, а тільки радісно вигукнув: "Чотири тузи!" І кинув карти на стіл, а його партнери явно засмутились: програли ж бо чимало. .

Господар зібрав фішки, підвівся з-за столу і промовив до блондинки:

— Пограй за мене, я трохи подихаю повітрям.

Поманивши нас рукою, він попростував до дверей, що виходили в сад. Ми вийшли на майданчик перед віллою.

— Отже, — сказав він, ідучи доріжкою попереду нас, — ти живеш у бараках?

Мені схотілось розжалобити його:

— Авжеж, житла нема, а в тих бараках так вогко... Особливо, коли дощить.

— Таки справжні бараки? З грязюкою на долівці, дахом із дірявої бляхи і дощатими стінами?

— Так, синьйоре, справжнісінькі бараки.

Він трохи помовчав, а потім неквапом проказав:

— Так ось, я віддав би цю віллу з садом і всім, що в ній є, за той твій барак, за те, щоб ходити вулицями з акордеоном і не мати роботи.

— Якщо так хочете, можемо помінятися, — всміхнувся я.

Краще б уже я промовчав. Він кинувся на мене як шуліка і схопив мене за комір:

— Давай поміняємося? Я згоден. Але разом із віллою ти береш мої шістдесят років і на додачу, мерзотнику, оцю пухлину на шиї та всі інші мої принади. Отак, негіднику!

— Та що ви таке говорите!

— Ти віддаєш мені свої двадцять років, своє здоров'я та всі свої сподівання, а навзамін береш віллу і все, що в ній... То як, шельмо, будеш мінятися? Кажи, хочеш мінятися?

Він торсав мене, мов божевільний, аж почав задихатися. Пухлина на його шиї теліпалася, наче мішечок під дзьобом пелікана, що проковтнув рибину.

— Та заберіть руки! — злякано скрикнув я.

— Ну, гаразд... Іди собі,— сказав він, ураз заспокоївся і різко відштовхнув мене.

— Хочете, я заграю вам іще? — чемно запропонував я.

— Не треба,— відказав він, украй знесилений,— П'єтро, відвези усіх трьох туди, де ми їх зустріли... Тримай, — сказав він Клементині,— це на всіх... Там поділитесь.

Він тицьнув їй у руку щось наче кілька вчетверо складених папірців по десять тисяч лір.

Ми зразу ж сіли в машину.

— Куди везти? — поспитав шофер.

На алею Кастреназе, за Порта Меджоре,— відповів я, оскільки було вже пізно.

Усю дорогу ми мовчали. Певно, з голови не йшли ті банкноти по десять тисяч лір, що старий дав Клементині. Мені кортіло чимскоріш розділити їх, але при шоферові це робити було незручно. Коли ми доїхали до Порта Меджоре, вже зовсім смерклося. Я попросив водія зупинитись, і ми вийшли з машини, Я відразу підбіг до Клементини:

— Тепер поділимо гроші... Давай-но їх сюди!

— Гроші він дав мені, — зухвало відповіла вона.

— Так, але сказав: "Поділіть між собою",

— Я такого не чула,

— Поменше балакай, а давай сюди гроші!

Я вже був схопив її, але вона враз нагнулася і вкусила мене, майже всіма зубами вп'ялася в мою руку. Я заревів од нестерпного болю і відпустив її. Вона ж, метка, стрімголов кинулась убік і зникла в темряві.

Словом, я повернувся у барак пригнічений, стомлений і в кепському настрої. Боліла рука — Клементина прокусила її до кості. Я зачинив двері, запалив свічку і, вкрай знесилений, не знявши навіть акордеона з плеча, снопом повалився на ліжко. Тоді у протилежному кутку побачив Джованну. При світлі свічки виднілися її витрішкуваті голубі очі та обличчя із закопиленою губою. Якийсь час вона давилась на мене, а тоді спитала:

— А скільки там було? Мабуть, не менше тридцяти тисяч лір.

Вона мало не розсмішила мене: якби ж то справа в грошах. Але ж той синьйор занапастив мене. Через його гроші Клементина втратила голову і тепер вже не повернеться до нас. Доведеться Джованні співати самій. Хоч голос у неї ніжний та мелодійний, але не різкий, не хапає за душу. Клементина ж своїм різким, грубим голосом вміла сказати багато про що, і той синьйор дав їй стільки грошей тому, що спів її запалив його бажанням знову стати молодим, здоровим, хай навіть і вічно голодним, бездомним волоцюгою!

НАЙСПРИТНІШИЙ

Настало літо, і я взяв за завчай підстерігати перехожих у найлюдніших місцях: на площі Сан Сільвестро, перед поштамтом, біля галереї на площі Колонни, на вулиці Гамберо. На мені був легенький шерстяний коричневий костюмчик і до нього я навмисне приколов семірку[11] під кишеньку піджака, поли якого теліпалися, наче дверцята; сорочка без краватки, застебнута аж під шию, на ногах — стоптані парусинові черевики. Одне слово, я мав підхожий вигляд для діла, яким займався. Отже, я чатував, а нагледівши когось, підходив до нього і вигукував:

— О, кого я бачу! Ти що, забув? Ми ж разом служила в армії! Невже не пригадуєш! У Брессаноне! В офіцерській їдальні бували. Таки забув?

Треба вам сказати, що за хвилину-другу я повинен був дати себе впізнати або принаймні спантеличити людину, яка насправді мене вперше бачить. Коли б я питав: "Пригадуєш оту кав'ярню?" чи "Пам'ятаєш оту сім'ю?" — мені б легко відповіли: "Ні, ми незнайомі, я нічого не знаю".

Але ж в армії були всі; звісно, літа минають і легко забути когось із тих, що служили в армії.

І справді, дев'ять з десяти моїх жертв дивились на мене з ваганням.