Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Я підняв подушку, любовно погладив згорнуту сорочку, коли враз відчув під рукою щось тверде. Помацав і натрапив на коробочку. Чомусь мені здалося, що то подарунок для мене, на честь сьогоднішньої вечірки. Відкрив — а воно не для мене. В коробочці виблискували дві бірюзові сережки. Проте було ніколи дивуватися, бо раптом з кухні долинув голос Джулії, що розмовляла з матір'ю. Я мерщій поклав коробочку на місце. А тим часом зайшла і Джулія.

Ще з порога вона одним духом випалила:— Луїджі, мені дуже шкода, але цей вечір я не зможу бути з тобою. Мене запрошено в Рим на прощальний вечір з нагоди завершення зйомок, і я не можу відмовитись. Я хотіла попередити тебе раніше, але ти був на роботі.

Я не відповів нічого, але сам вираз у мене, певно, був промовистий, бо вона нервово, майже роздратовано кинула:

— А втім, мушу сказати, мені набридла ця комедія, — ми чужі і краще нам більше не зустрічатись. Я вже місяць про це думаю; щоправда, треба було сказати, щоб ти не купував барака.

Я тільки скривився, мовби кажучи: "До чого тут барак?"

Не збагнувши цього, вона квапливо додала:

— А за барак ти не бійся, я вже розмовляла з адміністратором: якщо хочеш, завдаток тобі повернуть. Але я, бувши тобою, завдаток не забирала б, бо це діло вигідне, і там можна оселятись хоч завтра.

Вона, бач, ще й поради давала. Сама готуючись, як отой персонаж із фільму, до переїзду на Паріолі, вона радила мені не пускати з рук барака. На очі мені навернулися сльози, і я вже був ладен сказати: "Та на дідька мені той барак", коли мій розгублений погляд упав на ліжко. Враз згадавши щось, я вийняв з-під подушок коробочку з сережками і поклав перед нею:

— Ти це шукала? Ось воно!

Якусь мить вона стояла з коробочкою в руках, сторопіло дивлячись на мене. Тоді крутнулася на каблуках і вибігла з кімнати.

Вийшов і я. На шосе, що перетинало Гордіані на дві частини, стояв жовтий автомобіль асистента режисера. Було темно — бо ж ліхтарів на Гордіані обмаль, — але невідь чому автомобіль відсвічував навіть у темряві. Він був освітлений і повен людей. Я бачив, як Джулія неквапом простувала до машини і, закинувши голову, чіпляла собі сережки, почув, як її зустріли веселими вигуками. Тоді автомобіль, довгий і блискучий, рушив, і, вибравшися з темноти, помчав, кидаючи снопи світла на низенькі бараки, на огорожу нашого передмістя.

Я дивився вслід машині, що швидко віддалялась, а тоді подався й собі, але в протилежний бік — до автобусної зупинки. Я не думав ні про барак, ні про завдаток, навіть не вітався із знайомими. Про все це я подумаю завтра. Сьогодні ж хотілося якомога швидше вибратися звідси, щоб позбутися гнітючого почуття — як, може, й Джулії, — що ті бараки, злидні, самотність і я — одне ціле. Своєю легковажністю вона розбила моє кохання і розбудила в мені самолюбство. Це я відчув у своєму твердому намірі негайно залишити Гордіані, хоча б і довелося ночувати десь у парку на лавці. У мене був свояк на Понте, тож я вирішив податися до нього.

В автобусі, як звичайно, було повно людей, і кондуктор з притиском гукнув мені:

— Хлопче, пробивайся вперед!

Слова ці видалися мені якимось добрим побажанням, бо ж я саме і мав іти вперед і довгі роки жити далеко від передмістя.

ВЕСІЛЬНИЙ ПОДВРУНОК

Городником був мій дід, городником був і батько, один я порушив цю традицію. А винен у цьому Рим, що розростається на очах і поглинає щороку частину поля під будівлі та вулиці. Ще тридцять чи сорок років тому наша місцевість прилягала очеретами до самого Тібру. Та Рим ступає ще крок: навпроти нашої околиці вишикувався ряд будинків: ліворуч виросла остерія "Переправа", власність Де Сантіса, з городом і видом на Тібр, а праворуч гараж Діоталле з бензозаправною та неоновими написами. Все ж мій батько, справжній землелюб, і далі обробляв свою ділянку, щораз вирушаючи туди на велосипеді. Я ж на Остійській алеї відкрив крамничку запасних частин для автомобілів. Згодом помер мій батько, і я марно намагався віддати землю в оренду, та ніякий дідько її не хотів. До огороду я збайдужів — не салат і капуста були мені тоді в голові. А тим часом земля занедбувалась, заростала бур'яном, люди стали звозити туди покидьки, аж поки, всіяна купами сміття, вона не заросла чагарем.

Власник гаража, Плачідо, був мені друг, ба навіть, можна сказати, брат. У наші двадцять років ми були багато в чому схожі: обидва худорляві, невгамовні, з блискучими очима, шевелюрою над лобом, завзяті спортсмени, та й чарчину перехилити мастаки. Я зостався більш-менш таким, як і був, а от Плачідо змінився — що не рік статечнішав, поважнів, поки врешті, як свідчило його ім'я[12], не став такий, що годі впізнати. Гроші змінили його — прибуток від гаража, зиск від посередництва, чи то від перепродажу автомобілів. Змінився він і вдачею, та я цього не завважив, бо фізичні зміни помітні навіть неозброєним оком, а моральні виявляються тільки в скрутні хвилини. Отож я й надалі мав його за ліпшого приятеля, і він не заперечував, адже я нічого від нього не вимагав, хоча сам, як це я згодом запримітив, приділяв увагу тільки тому, що давало зиск або вигоду.

Плачідо накинув оком на мій городець, і однієї днини він запропонував мені: збудуємо новий гараж — такий, як у нього. Я даю ділянку, він обгороджує її, а прибуток — навпіл. Словом, заснуємо спілку, а якщо з того нічого не вийде, то Плачідо мав намір ліквідувати мою частку, заплативши мені за землю. Я саме був у скруті, не те, щоб справи йшли кепсько, а просто збирався женитись, отож треба було обзаводитися господарством. На тому ж кутку я побрався з Консоліною, донькою Де Сантіса, власника ресторану, з якою, як і з Плачідо, ми росли змалку — всі троє ми, бувало, гралися, ховаючись у заростях на березі Тібру. Що й казати, Консоліна було собі вродливе дівча, невеличке, невисоке, здоров'ям аж пашіла, жваве, міцне, з кругловидим личком, чорною косою, що обвивала смагляву шию. Вона готувала батькові і в цьому ділі мала, як то кажуть, золоті руки. В неї я і закохався однієї літньої пори, коли сидів з друзями на обвитій виноградом терасі остерії. Погойдуючись у кріслі, я бачив її на кухні біля плити, у фартусі, що сягав їй аж по кісточки. Пухкенькою рукою з високо закасаним рукавом вона то тримала сковорідку з печенею над вогнем, то смажила курча на рожні. Треба сказати, що Консоліна відчула ті мої погляди, бо й собі стала позирати, та так, що м'ясо й курча пересмажилися, і батько спересердя гримав на неї у тому димі, що огортав їх обох. Зрештою, ми заручилися, але її батькові не до шмиги було те наше одруження: Консоліна була його капіталом, до того ж він знав, як важко знайти потім таку вправну куховарку. Та й не треба забувати, що вона єдина його донька.

Отож у понеділок я підписав угоду, бо Плачідо не відступався.

— Ми справді друзі, — казав він, — але краще укладімо угоду.

А в середу Консолінин батько після розмови про наше одруження і собі пропонує мені, щоб я дав грунтець, а він своїм коштом зведе будиночок для мене й Консоліни, розширивши заодним городець біля остерії. Консоліна за це мала й надалі куховарити у нього. А згодом, коли він постаріє, я займу його місце і все майно відійде мені і моїм дітям. Пропозиція мені сподобалася, проста, ділова, принадлива; проте я тут же обмовився майбутньому тестеві про угоду з Плачідо. Він тоді запитав, чи вже почалися роботи, а дізнавшись, що ні, вигукнув:

— Не біда! Йди до Плачідо і попроси його розірвати угоду. Все-таки ви ж друзі, та й він сам ще ніякого завдатку не давав.

Я й сам був такої думки, тому й застеріг його більше для годиться. "Плачідо, — подумав я, — не відмовить".

Я подався до Плачідо. Він саме мив автомобіль і мене зустрів вигуком:

— То коли ж уже, Серафіно, їстимемо цукерки![13]

— Скоро, все залежить від тебе, — відказав я.

Він здивовано глянув на мене.

— Від мене? А то ж чому? '

Я сказав, що хочу з ним поговорити, тоді він закрутив краник гідранта, запобігливо повів мене в засклену конторку, де стояв письмовий стіл і два стільці.

Ми сіли, і вій запитав:

— Чим можу тобі служити?

Я пояснив йому в чім річ, додавши насамкінець:

— Мені дуже незручно, ти ще подумаєш, ніби я переступаю слово, але, зрештою, ти не чужий мені, а друг, і розумієш моє становище. Як бачиш, йдеться не про якусь там махінацію, а про моє щастя.

З кожним моїм словом він мінився на обличчі, ставав не стільки приязним і ввічливим, скільки зосередженим, настороженим, і водночас в його очах я ніби віддалявся од нього, і він бачив мене уже малим-малим, немов у перевернутому біноклі. Він слухав, знічев'я постукуючи олівцем по столу, а тоді неквапно промовив:

— Отже, ти хочеш анулювати угоду, яку ми позавчора уклали?

— Саме так!

— Можна, — процідив він крізь зуби, наче промовляючи сам собі: "Зараз подумаю". Він швиденько накидав на клаптику паперу якісь цифри, втягнув голову в плечі і, примружившись на те мереживо цифр, як на якусь картину, мовив:

— Гаразд, можна це зробити. Я віддаю тобі угоду, а ти даєш мені п'ятдесят тисяч лір.

Я сторопів:

— П'ятдесят тисяч лір? Як це? Ти ж і копійки туди не вклав? Тільки підписав і...

А він мені:

— Угоду на будівництво гаража ми ж склали? Твоя земля, моя огорожа. Тепер ми гараж не будуємо, і я, сподіваючись зиску, повинен втратити його. Оці п'ятдесят тисяч лір і є моя втрата,

— Яка втрата?

— Втрачений зиск. За угодою, певне, було б більше, але оскільки ти мені друг, то я округлюю цифру.

— Втрачений зиск? — повторив я. — То воно так називається?

— Так.

Я тільки витріщив очі:

— Оце така твоя дружба, Плачідо? Через втрачений зиск?

Та він урвав мене:

— Не плутаймо наших справ з почуттями. Ми друзі, ніхто цього не заперечує, але йдеться ж про угоду.

Тут я, все ще не переконаний, кажу:

— А що воно за зиск?

— Ото дивак! Цебто прибуток!

Від того слова "зиск", якого я ніколи раніше не вимовляв, мені стало не по собі; то було одне з тих заяложених слів, що ними всякі пройди маскуються під чесних людей, слово-машкара.

Тому я сказав:

— Який там зиск, краще вже процент.

А він чемно й спокійно каже мені:

— Ні, зиск одна річ, а процент зовсім інше. По-твоєму, частка в п'ятдесят процентів од суми, що я вношу, — то процент? Я прошу п'ятдесят тисяч лір тому, що відмовляюся від сподіваного прибутку, тобто зиску, який тепер втрачаю.