Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто
Тільки ти не дуже в'язни.
— А чому, якщо ми закохані?
— Воно так, але ж треба зберігати пристойність.
— Ну який же ти злий. Закохані завжди обіймаються, адже так?
А я відповідаю уперто:
— Ні, не так! — опирався я.— Я хочу з тобою танцювати, а не обійматись.
— Альфредуччо, — мовила вона манірно, — ми робитимемо те і те.
Відтоді вона все частіше в'язла до мене, їй все менше подобалось носитися зі мною в шаленому ритмі рок-н-роллу. Вона, певна річ, танцювала, але вже без того завзяття, що є першоосновою всякого танцю, і тільки й робила, що горнулася до мене. У відповідь я штурхав її, що в неї аж дух перехоплювало. Та все мов горохом об стіну: чим більше я її відштовхував, тим дужче вона притискалась. Іноді я її попереджав:
— Сьогодні лише танцюємо! Домовились!
— Альфредуччо, — лащилась вона, — як я можу цілий день жодного разу не поцілувати тебе?
— Прибережи свій поцілунок до завтра, — відповідав я.— А сьогодні танцюємо.
Вона ніби погоджувалась, але потім зненацька кидалась на мене і ну цілувати. Я майже задихався; то було точнісінько так, як ото грайливий пес норовить лизнути людину язиком. Я насилу відбивався, вибирав з рота її волосся, що ним вона в тому шалі забивала мені рот, і казав:
— Ми так не домовлялись. Отож бувай. Завтра зустрінемось.
Я йшов додому, ставив пластинку, потім другу, третю, аж поки заспокоювався. А тоді дзвонив їй.
Вона приїздила, вечір минав спокійно, і ми мов дзиги крутились у танці до пізньої ночі. Але так було дедалі рідше. Чогось у наших стосунках бракувало, і, танцюючи з нею, я це незмінно відчував. Я навіть був сказав їй:
— Ти, моя люба, вже не та, що раніше...
— Це тому, що я тебе покохала! — вперто повторювала вона.
Що мене найбільше дратувало, то це її звичка робити все прилюдно. Звичайно рок-н-ролл ми майже завжди танцювали на людях. Але одна річ танцювати, а зовсім інша — цілуватись.
Ті ж люди, які тобі захоплено плещуть, коли ти танцюєш, глузуватимуть з тебе, якщо ти цілуватимешся. На все свій час.
— Ну й нехай! — сказала вона на те. — Нехай усі знають, що ми кохаємось! Так, так, так, нехай знають!
Так ми і не дійшли згоди. Якось ми їхали автобусом до мого товариша, в якого іноді збирались і змагалися в рок-н-роллі. Я був у поганому настрої, бо батько за столом знову зчинив бучу. Щоб заспокоїти його, я пообіцяв: того ж дня піду в магазин звикати до "діла". Звичайно, в думці я вирішив, що у магазин нізащо не з'явлюся. І водночас відчував якийсь острах на думку, що влаштує мені батько, дізнавшись про це. Засмучений, я піднявся з Джакоміною в автобус і залишився стояти на задній площадці. Вона ж, своїм звичаєм, не спускала з мене палаючих очей, які особливо мене дратували.
— Ну чого ти витріщилась? — кажу я їй.
— Бо ти гарний! Поцілуй мене!
— Ти з глузду з'їхала!
— Ні, ні, ні! Поцілуй мене негайно; я хочу, щоб усі бачили наше кохання.
— А я тобі кажу — годі! Я сьогодні не в настрої!
Тоді вона підскакує до мене, повисає на шиї й цілує. Почули б ви, як загомоніли люди.
— І не соромно? — мовив якийсь літній синьйор. — Знайшли де цілуватись!
Не відриваючись від мене, Джакоміна відповіла:
— А що таке? Ми кохаємо одне одного і робимо, що хочемо і де хочемо.
— Синьйорино, мені шкода ваших батьків, — відповідає той.
Але інші, не такі чемні, здійняли галас:
— Ідіть в кущі на Вілла Боргезе, там місце саме для вас!
— Ви тільки гляньте на цю задрипанку! — додавали інші. — Ще й приндиться! "От прекрасная млинарка, співає, як канарка".
— Чим злиденніші, тим безсоромніші, — докинув хтось іще.
Ясна річ, довелося боронити Джакоміну, хоч робити це мені зовсім не хотілося. Як то буває, коли щось робиш всупереч собі, з язика зірвалась не зовсім доречна фраза:
— Та замовкніть! Вам просто заздрісно!
Краще б я промовчав! Злива обурених голосів хлинула на мене. Кондуктор теж втрутився, а я йому відказав, що краще б він пильнував свого діла — продавав квитки. Тоді він зупинив автобус і висадив нас. Ніби навмисне ми опинились поблизу площі Мінерва, неподалік від канцелярського магазину мого батька.
Я відчував себе напрочуд спокійно, ніби випадок в автобусі стався принаймні місяць тому.
Бувай здорова, Джакоміно, — сказав я.
— А ти?..
— Я піду у магазин, як обіцяв батькові. І взагалі, я боюсь, що нам не дійти порозуміння.
— Якого порозуміння?
— Для тебе найважливіше в житті кохання. А для мене — сама знаєш що. А тепер іди додому.
— Я тобі зателефоную!
— Зателефонуєш?
— Авжеж!
Ми стояли на площі Мінерви перед мармуровим слоником. Я знав, що вже ніколи не зателефоную їй, і ця думка невимовно тішила мене. Я обернувся, щоб востаннє глянути на неї. Мене охопила шалена веселість, коли я побачив її саму. Отже, це таки правда, я залишив її, вирвався, пішов від неї назавжди. Пританцьовуючи, я зайшов у наш магазин, який у цю спекотливу післяобідню пору зовсім безлюдний.
— Чао, Біче! — весело привітав я стареньку продавщицю.
Приймач я тримав під пахвою. Я відразу ж поставив його на стіл у кімнатці.
— Я прийшов вам допомагати. А поки, якщо не заперечуєте, я послухаю музику.
Білі тенти над вітринами були спущені. В магазині, серед шаф з канцелярським приладдям, панували напівсутінь, приємний запах паперу і заспокійлива тиша. Наставивши неголосно радіо, я простягся на дивані, твердому і прохолодному, закинувши ноги на різьблене поруччя. Приглушена музика заколисувала мене, коли зненацька я почув голосок:
— ...Чотири великих листи паперу для малювання.
Я так і підскочив, пізнавши Джіневру, дівчину з художнього училища, також безтямно залюблену в танці. У неї такий же кінський хвіст, як у Джакоміни, тільки русявий. З її біленького личка не сходив якийсь улесливий вираз, а блакитні очі були наче з порцеляни. Я вбіг у магазин і вихопив папір із рук Віче.
— Їй я відпущу сам... Як поживаєш, Джіневро?
— О, Альфредо! — вигукнула вона.
— Папір ти візьмеш пізніше. А поки заходь сюди, дещо послухаємо...
Вона рушила за мною, і я замкнув скляні двері перед самим носом ошелешеної Віче. Ввімкнув радіо на повну потужність. Потім, не кажучи й слова, — Джіневра відразу зрозуміла, — обхопив її стан і почав вихилятися в несамовитому танці, в якому, так мені здавалося, була подвійна радість: по-перше, я спекався Джакоміни; по-друге, відразу ж знайшлася їй заміна.
Скінчилося все тим, що ми обоє попадали на диван і я їй сказав:
— Отже, ввечері побачимось. Я за тобою заїду.
— А Джакоміна?
— Про неї не турбуйся. Я приїду за тобою о дев'ятій. Але домовимось відразу: зі мною ти будеш тільки танцювати.
— Та певно ж!
ПОКУТА
Чи друг тобі той, хто, почувши погану звістку, мерщій хапається переповісти її тобі, хай навіть щоб застерегти тебе самого від зла. Чи, може, друг той, хто приховає погану новину і не піде говорити її приятелеві? Гадаю, саме другий — справжній друг. Перший — то друг про людське око, друг, який хоче засмутити тебе, а за спиною ще й насміятися з тебе, не втрачаючи до того ж твоєї дружби. Просперо саме такий нещирий друг. Про кожну нову прикрість я завжди дізнаюся від нього. І щоразу, коли тільки чую: "Слухай, я для тебе щось маю!", вже тремчу, бо знаю, що нічого доброго він не скаже.
Того зимового ранку, почувши по телефону його голос: "Алло, Джіджі, це я, Просперо, Хочу тобі щось сказати!", я одразу подумав: "От і маєш!"
Він же, спершу отак весело й бадьоро, каже:
— А знаєш, що люди кажуть? Ніби Мірелла через тебе ходить засмучена.
Удар був несподіваний, і я, розгубившись, не став заперечувати. Але бачачи, що він мовчить, бо хоче взнати, як я зреагую на таку новину, я й собі питаю хитренько:
— А котра це Мірелла?
Він з усмішкою каже мені у відповідь:
— Котра, питаєш? Вона ж тільки одна, донька бензозаправника на Остійській вулиці.
— А хто там її знає? — промовляю.
— Гаразд, — каже він, — вважатимемо, що я й не казав тобі нічого. Бувай!
Стривожений, я гукнув у трубку:
— Стривай, ти мусиш мені сказати все, інакше думаю, що ти мені бажаєш зла!
— Йдеться про гріх, а не про грішника, — озвався він. — В усякому разі я подзвонив, аби ти знав, кажуть люди; тебе звинувачували, а я став на твій захист.
— А що казали? — питаю.
— Та ніби Мірелла завагітніла, а її батько про це довідався і днями тобі має перепасти... Іще казали, що ти великий баламут. Ось так!
Цього було вже задосить, а що він не вгавав, то я поклав трубку.
Якусь хвильку я стояв у сутінках біля телефону, думаючи, як він зіпсував мені день. У кімнаті було темно й тихо; світанок тільки займався у шибках кухні; з долівки, на якій я стояв босоніж, тягну холодом; у животі аж занудило, сам не знаю від чого. Ще був досвіток, і я не міг побачити Міреллу раніш ніж о дев'ятій. А що робити до дев'ятої?
Сон як рукою зняло. Я став навпомацки одягатися, стоячи між двох ліжок — моїм та братовим.
Він заворушився і крізь сон спитав:
— Куди ти?
— На роботу, — тихо відказав я.
— Так рано? — сонно промимрив він.
Я здвигнув плечима і навшпиньки вийшов. Справді, надворі тільки світало. Кілька вантажних автомашин з городиною мчали Остійською дорогою на базар. Крізь чорне мереживо газопроводів прозирало небо, рожеве, де-не-де білясте, але безхмарне; заносишся на чудову днину для всіх, тільки не для мене. Якось несамохіть я подався до бензозаправки батька Мірелли, але його там не знайшов. Рано. Повз будинки з зачиненими віконницями, безлюдними вулицями, засміченими качанами та всяким паперовим мотлохом я підійшов до моста, що вів до річкового порту і, зупинившись перед залізним парапетом, глянув униз. Тібр, схожий у цьому місці на канал, наче застиг; завмерли баржі з мішками цементу, а над ними непорушно схилилися крани з тросами й гаками — усе було нерухоме. А в моїй голові, здавалось, гуркотіло, наче в турбіні. Новина, яку повідомив мені Просперо, дуже мене стривожила. Мене охопило таке відчуття, як і тоді, коли я одержав повістку з'явитися в поліцію. Мене й тоді долали всілякі гнітючі припущення, хоч, як виявилося згодом, я нічого не накоїв, а проходив тільки як свідок. Але цим разом біди не минути; комісара поліції я не боявся так як батька Мірелли.
Я дивився у Тібр і зненацька почув чийсь голос:
— Хлопче, ти що тут робиш?
Я озирнувся і побачив низенького чоловічка, лисого, в легкому літньому піджаку, з чорним, наче гнилий каштан, обличчям.