Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто
Я те й знаю, що плачу. Та й опустилася я, що аж нікуди.
Отак розмовляючи, я пригорнув Іріде до себе, що обличчя її майже торкалося мого.
— Хіба це життя? — казала вона. — Як і далі так піде, то я кину його і повернусь додому. І там я натерпілась від роботи, але хоч знала, що в батька грошей нема і йому нічого мені дати.
Наші губи майже торкались.
— Знаєш, Маріо, ти мені завжди подобався, — прошепотіла вона.
Я сказав їй, що хочу з нею одружитися, нехай збирається та йде зі мною. Повірите чи ні? Якусь хвильку вона вагалась, похнюпивши голову і тримаючись за бильце ліжка, мов потопаючий за соломинку. Та вагалась вона не через Енріко, а через гроші його батька. На них вона розраховувала, ставила своє життя. Як справжній селянці, їй важко було відмовитись від них. Врешті вона таки зважилась, але тут же її взяло зло, і, підійшовши до столу з книжками та зошитами Енріко, одним помахом змела все на підлогу, заходилась топтати їх, а тоді знесилено опустилась на стілець і, затуливши лице руками, розплакалась. Я зрозумів, Іріде відмовилась від усього; своєю безпосередністю вона ще більше сподобалася мені.
Вже заспокоївшись, вона зібрала свої речі у валізу, написала прощальну записку, поскладала на місце книжки та зошити, і ми вийшли.
Якщо хто хоче побачити нас, нехай приходить на вулицю Вашеллярі, де ми тепер мешкаємо. Я працюю, заробляю, скільки можу, і це справжній заробіток, без усяких потаємних сподівань на батька, котрий би міг нас утримувати. Може, я завтра залишуся без роботи, це буде справжнє безробіття, але теж без усяких потаємних сподівань. І якщо я куплю Іріде туфлі, то це будуть хоч і скромні, зате справжні, не підробні, не жалюгідна подоба тих куди кращих туфлів, які я міг би купити за гроші заможного батька.
Одне слово, ми з Іріде не вдаємо індіанців, як Енріко, бо ми і є справжні індіанці.
ПРОЩАВАЙ, ПЕРЕДМІСТЯ!
Ті кінематографісти, які беруться знімати фільм, і маючи під рукою бараки на Гордіані, не беруть готове, а хтозна-чому будують для зйомок зовсім новісінькі житла на свій мистецький смак. Але ж кіно повинно нести правду, адже так? А тоді треба, щоб вони хоч були схожі на ті халабуди на Гордіані. Без підмурівка, так що в негоду вода затікає досередини, наносячи бруд і всякий мотлох, з громадською вбиральнею серед двору — одною на всіх — бо ж туалетів немає; без кухні — щоб зварити їжу вистачить і каністри бензину чи навіть солом'яних віхтів, які влітку аж кишать комахами. Вони ж зводять бараки взірцеві, неначе на Гордіані вони саме такі, а не оті нужденні, як є насправді. На Гордіані парканом обносять клапоть землі і там роблять усе: і перуть, і варять, і миються, і всю домашню роботу порають, і пліткують. Навколо їхнього, кінематографічного, барака теж поставлено бузиновий паркан. Але ж струмочок брудної мильної води, купи лахміття, що взялося цвіллю, зношені шкарбуни, облуплений нічний горщик, поприпинані до дроту пелюшки, розбитий білий полумисок, що стримить із грязюки, та інші їм подібні речі — все те не показано. Бо як оту нехитру всячину прилаштувати на новому місці? У житті воно все є, а в кіно не видно. А як його відтворити заляпані вапном давні написи на стінах: "Ні — війні! Геть фріців!" Тепер усе це розпливлося на стінах від дощових злив, наче чорнило на промокальному папері. Певна річ, у тих кінематографічних житлах напхано звичних предметів: подружнє ліжко, дитяче ліжечко, образи святих у рамках, два плетені стільці тощо. Та все воно безживне, немов узяте в лахмітника: здавалось, на тих ліжках ніхто ніколи не спав, а перед образами ніхто ніколи не молився. Або ж той барачний сморід, а точніше, отой заскнілий дух від щоденної одної і тої ж страви — супу чи макаронів з підливою, змішаний із запахом людського поту, брудних ганчірок і чаду. Як передати той сморід на екрані? Легко сказати... У фільмі передати все це заважко.
Щоб хоч частково фільм був правдоподібний, найняли лише кількох хлопців із Гордіані та одним-єдину дівчину. Хлопців вибрали найбільш дужих і витривалих, хоч, якщо по правді, на передмісті вони здебільшого хирляві — їсти ж бо катма. Серед дівчат вибрали Джулію, найвродливішу, — кажу це не тому, що вона моя наречена; певне, вона й там вирізнялась серед інших своєю незвичайною вродою. Не те, що на околиці бракувало гарних дівчат; але всі вони були якісь заморені, і про їхню вроду, може, хто й чув, але ніхто не бачив. А Джулія — єдина донька у матері-вдовиці, прачки, яка упадала біля неї, світу білого не бачачи, аби тільки догодити дитині. Тому Джулія й скидалася на справжню синьйорину. Висока, ставна, руки біленькі, не як у інших дівчат на Гордіані, рудоволоса; чисте, пухнасте й легеньке те волосся аж палахкотіло на світлі, не те що в її подруг, які ходили розпатлані, нечесані. А Джулія таки слідкувала за своєю зачіскою. Проходячи повз її барак, я не раз бачив, як вона старанно зачісувалася перед вікном, дбайливо й зосереджено, як ото кіт вилизує свою шерсть. Та навіщо було вибирати Джулію на дівчину, типову для нашої околиці? Однаково, що фотографувати сливу перед її бараком, весною вкриту білим цвітом, як типову для Гордіані, коли всі знають, що тільки та одна слива й росте там. Щодо бараків, то вони нагадували, — як казав дехто з фронтовиків, — концентраційні табори з тою хіба відміною, що в таборах було чистіше.
Я не хотів зніматися у фільмі — не сподобалося мені те діло, до того ж працював я механіком у гаражі на Касіліна. А найпаче не до вподоби було мені те, що Джулія погодилася, бо той фільм, що мав показати наше життя на Гордіані, наскільки я пересвідчився з пробних зйомок, не промовляв правди не лише про наші злиденні бараки, але й про все інше. Головна героїня з'явилася на околиці в розкішному платті та накинутій на плечі шубі. Її партнер — молодий повнощокий гладун — скидався на бичка, що не пробував ярма. Сама історія їхнього кохання була для мене малопереконливою; усе починалося на нашій околиці, а після виграшу у футбольний тоталізатор дія переносилася на Паріолі. Отакої! Легко сказати, виграти в тоталізатор. Ліпше б показали, як наші хлопці отам на Паріолі набивають собі мозолі.
Та згодом мене обсіли зовсім інші клопоти. Якось увечері коли ми розгомонілися з оператором, я довідався, що отой чепурненький барак посеред лугу після зйомок продаватиметься за сорок тисяч лір. Ніде правди діти, щойно я почув про це, мене аж у жар кинуло. Тих сорок тисяч уже б якось назбиралося — трохи моїх заощаджень, трохи Джуліїних, бо гадалось уже вкупі й на господарство стягуватись; меблі вже були в одного приятеля на складі. Був квітень, і ми могли побратись за якийсь місяць, в крайньому разі — два. Тож я виклав свої наміри Джулії. Вона ледь зашарілася і стримано мовила, що згодна. Такої вже вона вдачі, все спокійна, без запалу. Тут я додав: "Будемо сподіватися, що виграємо в тоталізатор, як ото у фільмі, і перейдемо з барака в апартаменти на Паріолі". Тоді я не надавав ваги своїм словам і, мабуть, даремно. Згодом Джулія познайомила мене з адміністратором, і коли зйомки були ще в розпалі, я вже вніс завдаток, і барак, так би мовити, став майже мій.
Але дивна людська вдача! Коли людина чогось не може добитися, вона задовольняється абичим. Але щойно людині здається, що вона зробила комусь добро, скажімо, майбутній дружині, то враз стає честолюбною, заповзятливою й діловою. Так і зі мною. Щойно я вніс завдаток, як враз перейнявся думкою: одружуюсь, а коли так, то треба роздобувати гроші. Кидаю гараж і там же, на Касіліна, відкриваю з одним приятелем майстерню, невелику, зате нашу власну. Цей задум я виношував давно, але дотепер через лінощі не брався до діла. Тепер вирішив ризикнути, і на диво справи пішли добре. Працював я як проклятий, а коли повертався на Гордіані, то ще знаходив сили сходити на луг, де при світлі юпітерів допізна продовжувалися зйомки. Там усе стояв той, несхожий на наші, барак; розігрувалась та історія, яка не могла трапитися на Гордіані, знімались герої, яких ніколи не побачиш на Гордіані. Я вже знав, що невдовзі перейду сюди з Джулією, звик до тих сцен, і чомусь той фільм вже не здавався мені вигадкою. А коли над дверима барака, освітленого прожекторами, лунав голос режисера "Увага, знімаю!" і з'являлася Джулія з розпущеним волоссям, що спадало їй на плечі, загримована, що робило її ще гарнішою, — я уявляв, що мешкаю там і моя Джулія вибігає мені назустріч, коли я повертаюсь з роботи.
Зйомки наближалися до кінця, актори прощаються з Гордіані і переїжджають на Паріолі. Щоб якось відзначити таку подвійну подію — завершення зйомок та передачі барака у нашу власність — ми вирішили влаштувати вечірку, щось ніби прийом у домі Джулії. Була субота, і зйомки мали вестися до самого вечора. Учасників останніх зйомок ми збиралися посадовити за стіл, щоб вони випили за ваше одруження, а вже потім, як це принаймні мені уявлялося, ми з Джулією мали вийти надвір і, обійнявшись, пройтися по лузі й помилуватися при місяці нашим житлом, вільним, нарешті, від артистів. Я заздалегідь розжився на пляшку доброго вина і рівно о пів на дев'яту був у Джулії. Матері її не було вдома, певно, вийшла десь недалеко, бо двері лишилися відчинені. Постукавши та погукавши трохи, та все дарма, я наважився зайти всередину.
Джуліїн барак зовні не різнився від інших, зате всередині все було інакше. В кімнаті чисто, скрізь прибрано, одне слово, відчувалася дбайлива жіноча рука. На ліжку, де спала Джулія з матір'ю, пишались дві чисті рожеві подушки. Між залізними бильцями ліжка стирчала освячена гілка оливи. На комоді, застеленому мереживною скатертиною, лежали акуратно розкладені Джуліїні щіточки і гребінці. На долівці простелено килимок, на вікнах — голубенькі візерунчасті фіранки, у вазонах — квіти. Ніякого кухонного запаху, бо кухня містилася в окремій комірчині. Пахощі в кімнаті скорше нагадували мені саму Джулію. Побачивши біля вікна неприбраний столик, я занепокоївся і вже подумав, що помилився днем. Спантеличений, з пляшкою під пахвою, я пройшовся по кімнаті, глянув у дзеркало, потім зі щітки, що лежала поруч, зняв волосину і обмотав нею собі палець так що вона закрутилась кучериком. Мою увагу привернуло ліжко, де спала Джулія.
