Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

А ми?

Останні слова дружини, визнаю, були вирішальними.

Саме Пуліті підказав мені думку про церкву, бо ходив по храмах божих жебрачити і знав їх усі до одного. Він порадив звечора заховатися в церкві так, щоб мене замкнули на ніч, а вранці непомітно вийти.

— Дивись! — попередив він. — Священики не в тім'я биті, усе коштовніше тримають у сейфах, а те, що на виду, — підробка.

Кінець кінцем я виснував, що мушу піти на це, а потім продати крадене. Словом, хоч про це більше мови не було, думка ота, наче блішка у вусі, дошкуляла мені. А думка, звісно, що комаха, стрибає собі, а коли ти найменше сподіваєшся, вкусить тебе, та так, що аж підскочиш.

Власне, одного вечора і вкусила мене ця блішка, І я повідав усе дружині. А треба сказати, що вона в мене дуже побожна і в селі, певно, більше бувала в церкві, аніж вдома.

— Ти з глузду зсунувся! — коротко кинула вона.

Я передбачав її заперечення і відказав:

— Це не крадіжка… Бо навіщо ці речі в церкві? Для доброчинності... Невже, коли ми щось візьмемо, то зробимо зле? Навпаки, вчинимо добро… А кому потрібно добро, як не нам, нужденним?

— А як ти гадаєш це зробити? — вже дещо спокійніше поцікавилася вона.

— Не журися! Хіба не записано: "Голодного нагодуй"?

— Записано.

— А ми живемо впроголодь, адже так?

— Авжеж!

— Отож, якщо ми самі виконаємо божу заповідь, то... зробимо добре діло.

Словом, я настійно втовкмачував їй, покликаючись усе на волю божу, бо ж знав її слабинку. І таки переважив. Наостанок я додав:

— Але я не хочу залишати тебе саму... Підемо разом. Якщо вже нас і спіймають, за гратами будемо разом.

— А діти?

— Дітей залишимо па Пуліті... А втім, господь нас не забуде.

Отак ми й вирішили, а згодом втаємничили в свій задум Пуліті. Поміркувавши трохи, він схвалив план і, погладжуючи свою пишну бороду, мовив:

— Доменіко! Не забудь і про мене, бо вже старий я... А ті срібні штучки не чіпай... То дешевеньке... Бери щось інше!

Не раз, коли згадую бородатого Пуліті і ту поважну настанову, мене пориває на сміх.

В домовленої день, залишивши діточок на Пуліті, ми спускались до трамвая, що їхав до Рима. Як оті зголоднілі вовки, що збігають із гір в оселю. Якби хто нас тоді побачив, певно, прийняв би за вовків — мою присадкувату дружину, плечисту та грудасту, а розкуйовдженим волоссям, що здіймалося, наче полум'я, над рішучим обличчям, та й мене — худющого, цибатого, з довгобразим виснаженим обличчям, з чорною бородою та запалими блискучими очима.

Ми вибрали старовинну церкву в провулку неподалік Корзо. То був великий, оточений звідусіль будинками, темно-сірий храм, в якому за двома рядами колон у вузеньких темних нефах містились вівтарики з коштовностями. На стінах висіло чимало вітрин з пришпиленими срібними та позолоченими серцями. Але я накинув оком на маленьку вітринку, де, серед кількох коштовних сердець на рожевому оксамиті, виднілося лазуритове намисто. Ця вітринка містилась у капличці матері божої. Над вівтарем під балдахіном стояла гарно розписана статуя богородиці у натуральну величину з німбом лампадок над головою, а в ногах чимало квітів у вазах та свічників.

Ми зайшли у церкву ввечері і, коли нікого в храмі не було, заховалися за вівтар каплички. За статуєю піднімалося кілька сходинок, де ми й причаїлись. Увечері паламар обходив церкву і, човгаючи підошвами, бурмотів: "Замикаємо!", але за вівтар, де ми сиділи, не приходив, тільки погасив усі лампадки попереду двох рожевих світильників. Потім ми почули, як він замикав двері, а тоді пройшов через усю церкву і подався до ризниці. Ми скоцюрбились у пітьмі між вівтарем і стіною абсиди. Мене пройняв жар, і я півголосом проказав дружині:

— Давай угору, чимдуж... Відімкнемо вітрину!

— Стривай, чого поспішати? — почув я її голос.

Вона вийшла зі сховку, подріботіла на середину каплички, там у сутінках вклякла, перехрестилася, знову похилилася і, задкуючи, перехрестилася вдруге. Потім я побачив, як вона затихла в кутку і звела руки ніби для молитви.

Не знаю, яка то була молитва, але я збагнув, що дружина моя не збирається чинити те добро, про котре домовлялись, а намагається якомога довше зволікати. Бачив, як вона похилила голову, ховаючи обличчя під пасмами волосся, а потім у відблиску рожевого світла, звівши обличчя, ворушила губами і знову схилялась, як ото моляться з чотками. Занепокоєний, я підійшов і прошепотів:

— Помолитися можеш і вдома.

Але вона вела своєї:

— Облиш мене... Церква велика, невже тобі нема де стати?

— Поки ти молишся, я відімкну вітрину? — прошепотів я.

Та вона смиренно вела своєї:

— Нічого я не хочу! Подай-но мені оту залізячку.

Залізячкою виявилася лопатка, пригожа для того, щоб одчинити хистку вітринку. Я передав її дружині, а сам подався далі. Не знаючи, куди діти себе, я блукав по церкві. Мені стало лячно в оцій напівтемній церкві з високими понурими склепіннями, де навіть зітхання голосно відлунювало навкруг. Ген углибині ледь блищав величний головний вівтар, а в сутіні бокових нефів тьмяно проступали чорні зачинені сповідальниці. Сам-самісінький, просуваючись навшпиньки між двох рядів порожніх лав, я пробрався до дверей, і мене аж морозом обсипало — так начеб хтось ішов слідом за мною. Спробував відчинити двері, та переконався, що вони таки замкнені; тоді я повернув назад, подався у лівий неф і сів перед гробницею, освітленою рожевим ліхтариком.

На гробниці, вмурованій у стіну, виблискував чорний мармуровий камінь з двома фігурами, що зображали смерть з косою в руці та оголену жінку з розпущеним волоссям. Обидві фігури були майстерно вирізьблені з гладенького жовтого мармуру.

Я знайшов собі тут розвагу, роззираючи їх, і, може, через оту тьмяність мені здалося, ніби постаті рухаються: жінка намагається втекти від кістлявого косаря, а смерть чемно притримує її за руку. Тоді, щоб трохи збадьоритись, я згадав печеру, діточок, Пуліті і подумав, що якби мені зараз запропонували вернутися назад і заново вибрати спосіб подолати нужду, то я вчинив би те саме або принаймні щось подібне. Словом, хоч сяк, хоч так, кращого б я не придумав — сидіти в печері, у безвиході, чи забиратись у церкву, шукаючи поживи.

Поринувши в оті роздуми, я й незчувся, як заснув. То був важкий сон, без видінь, у холодній, мов льох, церкві. А сон підкрався до мене несподівано й непомітно.

Потім мене хтось сіпав, і я сонливо прицитьнув:

— Тихо!.. Чого ти?

Але мене й далі сіпали, отож я розплющив очі і побачив перед собою людей: паламаря, в котрого від подиву очі па лоба полізли, старого пароха із сивим збитим волоссям, у розстебнутому піджаці, а обік кілька сторожів, що оточили насуплену більше, ніж будь-коли, мою дружину. Я незворушно проказав:

— Облиште нас! Ми переселенці й зайшли в церкву переночувати.

Тоді один з сторожів показав мені щось, котре мені, сонному, видалося чотками, а виявилось лазуритовим намистом.

— І це щоб переночувати?

Словом, після кількох таких закидів охорона нас повела з церкви. Була ще ніч, але вже перед світанком, порожні вулиці огорнулися ранковою млою. Мовчки, під сторожею ми квапливо проходили тими вулицями. Мені стало жаль бідолашної дружини, низенької, у короткій спідничці, з розкуйовдженим волоссям, що йшла попереду.

— Шкода мені її та діточок, — мовив я.

Але сторожі одвітували:

— Ти голова сім'ї... І як тобі стрілило таке в голову? Тоді ти не думав про своїх дітей?

— Саме тому, що думав, я і вчинив це, — мовив я.

У комісаріаті молодий русявий чоловік, що сидів за письмовим столом, побачивши нас, промовив:

— Злодії, святотатці! Ех!

Але моя дружина скрикнула враз страшним голосом:

— Присягаю богом, я не винна!

Я аж рота роззявив, бо ще не чув такого її пронизливого голосу.

— Тоді винен твій чоловік! — сказав комісар.

— Він теж ні!

— Отже, винний я... А як до тебе потрапило намисто?

— Мати божа зійшла з вівтаря, відімкнула своїми руками вітрину і передала мені намисто!

— Мати божа... он як... А ту залізяку вона тобі теж подала?

Моя дружина звела руки вгору і тим же жахливим голосом зойкнула:

— Нехай я вмру, якщо брешу!

Тут пішли допити, і не знаю, скільки вони тривали, але я відповідав, що нічого не бачив, бо ж воно таки справді було так. А моя дружина все голосила, що намистом її обдарувала богородиця.

— Люди добрі, поклоніться чудові! — вигукувала вона.

Одне слово, здавалось, вона була в такому захваті, наче не від світу цього. Скінчилося тим, що коли її виводили, вона все вигукувала ім'я матері божої. Певно її відправили в лікарню. Комісар схотів дізнатися від мене, чи й справді вона з глузду з'їхала, і я одказав: — Може, й божевільна. — Бо подумав, що причинні не страждають, вони бачать світ таким, як їм видається.

Я теж мислив собі: цілком можливо, що моя дружина казала правду. І шкодував, що не бачив на власні очі, як богородиця зійшла з вівтаря, відімкнула вітрину і передала їй намисто.

ВИПАЛО ТОБІ

Малим я із своїми ровесниками грався в лічилку, яка починалася так:

Хто хоче — сокоче,

А хто — кудкудаче.

А закінчувалася словами:

Що хочеш роби,

А випало тобі.

Як я тоді хотів, щоб палець того, хто водив, зупинився саме на мені. Звісно, у житті самолюбство — це все, і хто не розуміє цього, нічого не тямить у житті. Згодом, уже дорослий, я так і залишився тим, хто завжди сподівається, що "випаде" йому. Та тільки не дуже часто щось випадало мені; скорше — майже ніколи. А нещодавно до моєї вдачі — надто я вже соромливий — доточилася ще одна прикрість: ремесло сміттяра. Багато розводяться про чистоту та про сміттярів. Кажуть, ніби сміттяр — ще гірше, аніж жебрак. Нехай так. Але що б було без сміттярів? Коли вони страйкують, усеньке місто брудне, запущене, скрізь понакидано паперів, ящики завалені сміттям. Найгарніші вулиці стають брудні, бо, звісно, багачі більше смітять, як бідняки, і вже з цього можна судити, як хто живе. У такі дні, повторюю, видно, хто такий сміттяр і що він значить у сучасному житті. Та годі про це. Поки я підбирав на віз усяке сміття, здавалося, начеб ту фразу "випало тобі" ніхто і ніколи не промовить мені. Вона призначалась завжди іншим, особливо коли справа стосувалася жінок.

Щоразу в розмові з дівчиною, яка мені подобалася, я казав відверто: "Працюю сміттярем". Вона похмурніла, супилась, а тоді, раніше чи пізніше, залишала мене.