Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Китаєць був як китаєць: подивишся ззаду — ніби італієць, низький, приземкуватий, але як обернеться, відразу видно, що китаєць. Я прогулююсь з собакою побіля того барака, і враз вийшли на двір вони обоє — вона з відром води, яке мало не вилила мені під ноги, а він з каструлею у руках — щось варив. Підійшовши до мене, китаєць досить вправною італійською мовою сказав:

— Цей собака з моїх країв... китайський собака.

І він пояснив мені, що у них, в Китаї, ці собаки такі ж поширені, як у нас пуделі, що хотів би мати в себе цього собаку, бо він нагадує його рідний край, але не може мені нічого дати, окрім тих краваток з натурального шовку.

Я не погодився, бо, опріч краваток, хотів ще грошей. З відром у руці перестрибуючи калюжі, своїми зграбними білими ногами, Фессерія весело гукнула мені:

— Луїджі, то як, даєш собаку?

Не почуваючи себе ще зовсім здоровим, я тільки жадібно, дивився на неї, струнку та біляву, з густими чорними бровами. Нічого не сказавши, я повернувся до Боніфаці. Наступного дня я подався в Рим, до будинку, де бачив служницю, що виходила з собакою. Але що то значить не везе.

— То були американці, — сказала мені служниця, — тільки вчора виїхали... Скільки було галасу через того собаку. Але мусили виїжджати, тож виїхали.

Я лишився з породистою собакою і не знав, що діяти. Спершу думав продати, але ніхто його не хотів; глянувши на моє дрантя, казали, що собака крадений, що й було таки правдою.

Мені жаль було вести його до муніципалітету — там би вбили бідну тварину, я ж ніяк не міг забути тієї ночі, коли він своїм кожушком допоміг мені одужати. А водночас він обходився мені дорого, бо чималий був та їв багато. Якось пополудні я не пішов до міста, а з Тормаранчо, де тепер калюжі вже повисихали, вийшов на один із пагорбів.

Настала весна, на небі ні хмаринки, кругом сонячно, чисте повітря, навіть Тормаранчо з його довгими, низькими хатинками та червоними дахами не здавався таким каторжним виселком, як звикле. Пагорб вкрився ніжною, свіжою зеленню, що аж любо глянути. Тут і там в траві густо розцвіли стокротки, що здавалося наче випав сніг. Посвистуючи собі, руки в кишені, я подався гуляти, пробираючись з одного горбика на другий. Після хвороби мені полегшало, і я з радістю у серці дивився, як на сонячнім обрії великі білі метелики здоганяли один одного, ніби летячи мені назустріч.

А собака, як на диво, навіть пожвавішав, бігав довкола мене, то знову повертався і гавкав до мене, та все якось незграбно та глухо, бо з натури був понурий. В одному місці я зійшов у долину і зупинився біля струмка між двох високих пагорбів. Потім почув, як собака загавкав, глянув — аж то Фессерія, що й собі прогулювалась. Вона була сама, розпущене волосся спадало на плечі, в зубах травинка, руки в кишенях довгого смугастого фартушка. Вона зупинилась, нагнулась, погладила собаку, а тоді сказала:

— То як, даєш собаку?

Не подумавши гаразд, я відповів:

— Дам, але з однією умовою.

Одне слово, ми тут же на траві поміж тих двох пагорбів біля потоку покохались. Собака тим часом хлептав у потоці воду своїм фіолетовим язиком, а потім приліг неподалік, дивлячись на нас, що мені аж було соромно. Я вчинив це не тільки тому, що вона припала мені до вподоби, але й тому, що за те маленьке кохання приємно було віддати собаку, бо прихилився до нього і мені здавалось, що таким чином заплачено за нього стільки, скільки він вартий. Нарешті ми підвелися, і Фессерія, взявши поводок собаки, сказала:

— Він буде радий, бо собака нагадає йому рідний край.

Я стояв, дивлячись, як вона віддаляється з собакою, потім простягся на землі і заснув на кілька годин.

Наступного ранку я подався до міста і там залишився на ніч з таксою, котру спіймав неподалік площі Сантяго дель Чіле. Переночував у нічліжці, а потім повернувся до Тормаранчо, Пополудні пішов прогулювати таксу і, не знаю як, опинився перед бараком китайця. Фессерії не було, мабуть, пішла до Рима. Він же вийшов з відерцем сміття, що висипав за барак. Чомусь я хотів, щоб вів подякував мені за собаку, отож спитав, де чотириногий. Він посміхнувся, зробив якийсь незрозумілий знав і вернувся в барак. Такса нишпорила у смітнику, а я підійшов і серед качанів та викинутих паперів побачив замащені кров'ю собачі лапки.

Потім мені пояснили, що в їхньому краю їдять собак, і в тому нема нічого поганого. Але в ту мить кров шугнула мені в голову, я увійшов у барак, коли він стояв, одвернувшись до плити. Посміхаючись, він повернувсь до мене з тарілкою, на якій було якесь темне м'ясо у соусі. Я втямив, що то м'ясо собаче і він пропонує мені скуштувати його. Я вибив тарілку йому з рук і закричав:

— Убивце, що ти зробив з собакою?

І враз я збагнув, що він не розуміє, чому я такий розлючений. Він кинувся з барака і побіг в напрямі Тормаранчо. Я схопив камінь і жбурнув у нього, а тоді наздогнав і схопив за барки. Збіглися люди, а він, приголомшений, з розмазаним по обличчю м'ясним соусом на лиці репетував:

— Тримайте його! Він божевільний!

Я, трусячи його, горлав:

— Що ти зробив з собакою, вбивце? Що ти зробив з собакою?

Кінець кінцем, нас розборонили, і Боніфаці та інші посадовили мене на вантажну автомашину, що їхала до Рима.

Того ж таки дня я одвів таксу власникові та отримав винагороду. Але до Тормаранчо не повернувся. Там у мене нічого не було, та й у Боніфаці я нічого не лишив. Заборгував, щоправда, йому за місяць і гадав, що не такий то вже злочин.

Та історія з китайським собакою відбила мені охоту до гицлювання, і я вирішив перемінити заняття, став вуличним продавцем. На візочку розвозив та продавав усього потроху: солодкі оливки, гарбузові зернята, сухі капітани, лісові горішки, сухі фісташки та горіхи. Цілими днями наповняв кульочки біля нового мосту, коло тунелю Джаніколо, і сяк-так перебивався, В той час я завше був сумний, життя було мені немиле, певно, через того собаку.

Тільки раз бачив я Фессерію, і то здалека, але не заговорив до неї. І якби мені сказали, що й вона їла собаче м'ясо, я, мабуть, вбив би її.

МАРИО

А було так. Філомена ще спала, коли я вранці встав, взяв сумку з інструментами, нишком вийшов з дому і подався на Монте Паріолі на вулицю Грамші, де треба було полагодити водонагрівач. Скільки часу забрав той ремонт? Певне, години дві, бо треба було зняти стару трубу та закласти нову. Впоравши роботу, я автобусом повернувся на вулицю деі Коронарі, де у мене домівка й майстерня. Зважте на час: дві години на Монте Паріолі, півгодини туди, півгодини назад, усього три години. Багато це чи мало? Залежно від роботи, скажу я. Все залежить від обставин. Я витратив три години, щоб поміняти свинцеву трубу, а хтось би інший...

Але по порядку. Щойно я зійшов на деі Коронарі і закрокував по тротуару, хтось гукнув мене. Озираюсь, аж то стара Феде, що здає кімнати в будинку навпроти нас. У тієї бідолашної Феде від подагри так порозпухали ноги, що були як у слона. Захекавшись, вона каже мені:

— Ну і дме сірокко сьогодні! Ти додому? То понеси мені трохи кошика.

Я відповів, що охоче, перекинув сумку з інструментами на друге плече і взяв її кошик. Вона дибала поруч, ледь переставляючи свої ножиська, як колоди. А згодом запитує:

— А де Філомена?

— А де ж їй бути? — відповідаю. — Вдома, звичайно.

— А, вдома, — мовить вона, похиливши голову. — Зрозуміло.

Я спитав просто, аби щось казати: — Як це "зрозуміло"?

А вона:

— Зрозуміло... Ех, синку мій бідолашний.

Мені це здалося підозрілим. Через якусь хвилину я знову питаю:

— А чого "бідолашний"?

— Бо жаль мені тебе, — сказала стара відьма, не дивлячись на мене.

— А що таке?

— А те, що не ті тепер часи, що колись... Жінки зовсім інші.

— А чого?

— За моїх часів жінку спокійно можна було лишати вдома... Як чоловік її залишив, так і заставав... А тепер...

— Що "тепер"?

— Тепер не так. Ну, досить... Дай мені кошика. Дякую.

Вся радість того погідного ранку відразу розвіялась. Я потягнув кошик до себе і мовив:

— Не віддам, поки не поясните... До чого тут Філомена?

— Я нічого не знаю, — каже вона, — але береженого і бог береже.

— Та що ж, врешті-решт, зробила Філомена? — скрикнув я.

— Спитай у Адальджізи, — відповіла вона і, висмикнувши свого кошика, спритно подріботіла геть у своєму довгополому плащі.

Я вирішив, що не варто зараз іти в майстерню, і рушив назад — шукати Адальджізу. На щастя, й вона мешкала на вулиці деі Коронарі.

З Адальджізою я був колись заручений, ще до того, як зустрів Філомену. Вона залишилася в дівках, і я підозрював, що це вона щось вигадала про Філомену. Я миттю злетів на п'ятий поверх, і так загрюкав кулаком у двері, що мало не втрапив їй в обличчя, коли вона відчинила двері.

У неї були закасані рукави, а в руках Мітла.

— Джіно, чого тобі? — запитує сухо.

Вона була дівчина миловида, середнього зросту, з трохи завеликою головою і гострим підборіддям, через яке поза очі її прозвали Торохкалом.

Знетямлений, я крикнув їй:

— То це ти, Торохкало, роздзвонюєш скрізь, що Філомена, поки я на роботі, казна-що виробляє?

Розгнівана, вона люто втупилася в мене:

— Твоя Філомена, ти за нею і дивись.

Я схопив її за руку, але відразу ж пустив, бо вона якось напрочуд ніжно глянула на мене.

— Отже, то ти? — наполягав я.

— Ні, не я. За що купила, за те й продаю.

— А в кого купила?

— В Джаніни.

Я мовчки повернувся, щоб іти, але вона перепинила мене і промовляє з викликом:

— І не смій обзивати мене Торохкалом.

— А хіба у тебе не торохкало замість підборіддя? — відповів, я і, вирвавши руку, кинувся сходами вниз.

— Краще мати таке підборіддя, аніж носити роги! — гукнула вона навздогін.

Я почував себе кепсько. Мені здавалося неймовірним, що Філомена зрадила мене. Адже ті три роки, відколи ми побралися, вона завжди була такою ніжною. Але ж бачите, що таке ревнощі? Тепер, після розповідей Феде та Адальджізи, саме це впевнювало мене в її зраді.

Джаніна працювала касиркою у барі неподалік, на тій же вулиці деі Коронарі. То була русява, тендітна дівчина з прямим волоссям та блакитними і наче порцеляновими очима. Спокійна, неквапна, розважлива така.

Я підійшов до каси і тихо запитав:

— Скажи-но, це ти вигадала, ніби коли мене немає вдома, Філомена приймає когось?

Біля каси саме був клієнт. Вона неквапом потикала пальцем по клавішах каси, вибила чек, неголосно промовила: "Дві кави", і вже тоді повернулась до мене:

— Що таке, Джіно?

Я повторив запитання.