Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Латиноамериканець тепер, здавалось, був задоволений, проте зауважив:

— Ви, італійці, ніяк не забудете Римської імперії, скрізь пхаєте старовину, навіть у нічні клуби.

Передаючи гардеробниці плащ, що почепила його на вішалку під велику арку з білого вапняку, я відповів:

— Ми не забуваємо Римської імперії, бо ми римляни... Ось у чому річ.

Гротте ді Поппеа — це ряд салончиків а низькими дугастими стелями. У глибині просторішого залу містився бар з лінолеумовою підлогою для танців та оркестром. У закурених, салонах лунали голоси і тут же танули, наче у ваті. Проходячи тими салончиками, я роззирнувся: не людно, може, по півдесятка відвідувачів у кожному залі. Але пістолерос не було: кілька американців, кілька подружніх пар, кілька молодиків, як Джорджо, дві чи три пари дівиць, що дожидались клієнтів. Корсіньяни, яку я так побоювався побачити тут, не було. Ми сіли за столик якраз перед мікрофоном, і відразу до нас кинулися офіціанти.

Я спитав, ніби знічев'я:

— Так-так. А хто співає? Часом не дівчина на ім'я Корсіньяна?

— Корсіньяна?.. Ні, сьогодні її щось не видно, — влесливо відповів офіціант.

— Це чорнява дівчина з кучерявим волоссям, чорноока і з плямою на щоці.

— Ах, синьйорина Тамара, — запобігливо сказав метрдотель, — Вона співатиме... Якщо бажаєте, я її зараз пришлю?

Синьйора здавалась розгубленою; зате її чоловік заявив, що з радістю почастував би синьйорину Тамару лікером. Ми замовили питво. Оркестр заграв самбу, і Джорджо запросив синьйору до танцю. За столом лишився я з латиноамериканцем.

А ось і Корсіньяна. Випірнувши з невеликих дверей, яких я навіть не помітив, вона підійшла до мікрофона і заспівала.

Я придивлявся до неї, не можучи второпати, чи то вона, чи не вона. Русява, з світло-рожевим обличчям, що контрастувало з її очима, наче вуглинки, недбало підмальована, з устами, надмірно збільшеними рожевою помадою, вона була в декольтованому зеленому корсеті й чорній спідниці. Єдине, що лишилось від колишньої Корсіньяни, то це мускулясті плечі й червоні, трохи грубі руки простої робітниці. Навіть голос у неї змінився: огрубів, захрип, начеб надірвався.

Пісня, яву вона співала, мала приспів, що скоріше нагадував собачий брех на місяць:

Знаєш сам, що ти брехунчик, — гав-гав-гав.

Знаєш сам, що ти брехунчик, — гав-гав-гав.

Через те і не наважусь, — гав-гав-гав.

Не наважусь все сказати, — гав-гав-гав,

Що ти справді баламут, — гав-гав-гав.

То була якась ідіотська пісня. Повторюючи "гав-гав-гав", вона зводила простерті руки на висоту скронь, де в неї була пришпилена рожева квітка, трусячи водночас грудьми і вихляючи стегнами.

— Вам подобається? — запитав я свого гостя.

— Hermosa[6], — впевнено відказав він.

Я не зовсім зрозумів його, тому замовк. Корсіньяна співала впродовж усього танцю, потім Джорджо й синьйора повернулися до столу. Метрдотель сказав щось Корсіньяні, і вона підійшла до нашого столика, вихляючи та неголосно мугичучи собі. Ми відрекомендувалися, а вона недбало проказала:

— Привіт, Луїджі!

— Привіт, Корсіньяно! — мовив і я.

Вона сіла, і латиноамериканець спитав, що вона бажає випити. Та відповіла, що полюбляє віскі, і метрдотель послужливо підніс їй віскі. Оркестр заграв румбу, я підвівся і запросив Корсіньяну до танцю. Вона прийняла запрошення, і ми пустились в танок. Раптом я спитав її.

— Ти не сподівалась знову побачити мене, еге ж?

Жуючи американську гумку, вона відповіла:

— Чому ж? Це громадський заклад, сюди може зайти кожен.

— Отже, ти рада?

— Так собі.

Вона не дивилась на мене, а, відвернувши голову, не переставала жувати гумку. Я плеснув її по стегні:

— Та не відвертайся ти!

— Ох, — схаменулась вона, дивлячись уже на мене.

— Отак краще... Скільки ж ти заробляєш?

— Двадцять п'ять тисяч на місяць.

— Так мало?

Але вона, нараз пожвавівши, задирливо промовила:

— Стривай! Двадцять п'ять тисяч на місяць... Тоді ще двісті лір за кожну чарку віскі, що мені ставлять, за кожну партію в кості з відвідувачами, — тут вона засунула руку в кишеню, витягла кості й показала мені. — Та й випадковий підробіток...

— Як випадковий?

— Ет, всього потроху.

Вона стала ще приязнішою, майже відвертою:

— Але це тільки початок... Я сподіваюсь перейти в інший клуб, кращий... Тут багато скнар, шахраїв. Уяви собі: замість віскі мені в чарку наливають брудну воду, намагаються піддурити мене, і коли не помічаю, що то не справжнє віскі, то так і проходить... Хазяїн каже, що коли виявлю прихильність до нього... це зрозуміло... то... Але я — дзуськи!

Одне слово, вона почувалась, як у себе вдома, і одверто говорила все, як є. Та мене це прикро вразило. Я залишив її колись скромною, ба навіть боязкою дівчиною, а тепер вона зробилась безсоромна й пожадлива. Вона говорила розважливо, грубо, і було видно, що тільки гроші для неї щось значили, тільки зиск цікавив її. Щоправда, вона співала пісень, але колись співала їх для мене, прогулюючись навесні вулицями; тепер вона ними торгувала, обертала їх на гроші.

— Я вже щось стомився... Ходімо до столика, — запропонував я.

— Як хочеш.

Ми повернулися до столика, Корсіньяна замовила ще віскі, витягла з кишені гральні кості і запросила латиноамериканця пограти. Синьйору тепер уже не цікавив Джорджо, вона тільки зиркала на свого чоловіка розгубленим поглядом. Корсіньяна тричі виграла по три тисячі лір.

Латиноамериканець витяг гроші, узяв Корсіньянину руку, тицьнув їй банкноти, тоді поцілував і запросив до танцю. Вони пішли в танок, а синьйора не спускала з них очей.

— Цей клуб мені не подобається, — мовила вона невдоволено. — Підемо собі?

Після танцю ті двоє повернулися до столика. Потім Корсіньяна підійшла до мікрофона і заспівала пісеньку ще більше ідіотську, ніж перша.

Проспівавши, підійшла до нас, замовила ще віскі й почала грати в кості з. латиноамериканцем. Синьйора ж наполягала, щоб іти вже, але чоловік її чи й слухав і звелів принести ще питва. Джорджо запросив синьйору до танцю, на що вона неохоче погодилася.

Тільки синьйора відійшла, латиноамериканець і Корсіньяна почали любенько перемовлятись собі; він, сидячи навпроти неї, торкався колінами її колін. Я дивився на них і страждав, але в душі навіть тішився тим, бо вже не хотів зазнавати прикрощів через Корсіньяну.

Зрештою латиноамериканець щось сказав Корсіньяні на вухо, і вона відповіла йому теж на вухо. Тоді він витяг з кишені велику банкноту, узяв Корсіньянину руку в свою долоню. Зненацька перед столом наче вродилась синьйора і схопила її руку:

— Розтули кулак!

Корсіньяна розтулила кулак, і банкнота впала на стіл. Тоді Корсіньяна підхопилась і випалила синьйорі:

— Шановна синьйоро, якщо ви так боїтесь за свого чоловіка, то тримайте його при собі. Я приходжу сюди на роботу, а не для розваги. Він шепнув мені, що хоче зробити мені подарунок за мої пісні, і я сказала гаразд, чом би мені той подарунок не прийняти?

— Зухвала посудниця! — І, розмахнувшись, синьйора ляснула Корсіньяну по щоці раз, другий.

Не знаю чому, але мене ці два ляпаси навіть втішили, так ніби ото я сам їх дав. Але потім, коли я побачив її застигле обличчя, перед очима постало її личко, таке, як у день наших заручин. І тепер я відчув жалість до неї. Підбігли метрдотель та офіціанти, і розлючена синьйора вийшла, а за нею її чоловік та Джорджо.

У тій метушні я підійшов до Корсіньявн і стиха мовив:

— Я почекаю, поки ти скінчиш… Там у мене машина... А коли ти звільнишся?

— О четвертій, — проказала вона, і вогник надії спалахнув в її очах. — Ти підвезеш мене додому?

Я раптом збагнув, що і тут вона шукала власної вигоди; о четвертій вона прийде, але не до мене, а до машини. І власне, слушно; адже мешкала вона аж на Сан Джованні. Збагнув я і те, що для мене вона більше не існує, і мені б не боліло за неї, якби вона була такою корисливою завжди.

Отож я сказав, що чекатиму на неї, а сам вийшов. Не знайшовши на вулиці ні латиноамериканців, ні Джорджо, я вскочив у машину і помчав додому. Корсіньяни для мене більше не існувало.

КРАДІЇ В ЦЕРКВІ

Що робити вовкові, коли вовчиця з вовченятами скавулять і гризуться, бо животи у них аж до спини попідтягало від голоду? Певно, вийти з лігва, податися шукати здобич і навіть у відчаї забігти в село до якоїсь хати. І селяни, що його вб'ють, матимуть слушність так само, як і вовк, що загнався в оселю і покусав їх. Отже, всі вони праві, і нічиєї провини тут нема. А саме це й призводить до біди.

Тієї зими я був як вовк, достеменно, мов той звір, бо жив не у хаті, а в покинутій печері крихкої кам'янистої гори Монте-Маріо. Тих печер було там кілька, здебільшого зарослі чагарями, і тільки дві правили за житло — моя та ще одного старця на ім'я Пуліті, який трохи жебракував, а трохи збирав старе лахміття на перепродаж. Обдертий, пожовклий другий схил гори мав чорні, закурені входи в печери. Перед печерою Пуліті завше повно всякого мотлоху, в якому старий бабрався; перед моєю — бідон, що замінював плиту моїй дружині, яка з дитиною на руках лопатою роздмухувала вогонь.

В середині печери було навіть краще, ніж у іншій кімнаті, — просторо, сухо, чисто, вглибині простелено матрац, на гвіздках висить одежа. Я залишав сім'ю в печері, а сам ішов до Рима шукати роботу. Був чорноробочий, копав канави, а коли настала зима, безліч разів міняв заняття, та все ненадовго і, зрештою, лишився безробітним.

Увечері, повернувшись до печери, я при світлі олійного каганця бачив скоцюрблену на матраці дружину з дитиною біля себе та ще двійко діточок, що гралися на землі. Усі вони очікувально вдивлялись у мене — я читав у тих чотирьох парах очей все той же голодний вираз. Здавалось, я вовк, і думка та не покидала мене: одної днини, якщо я не принесу їсти, вони роздеруть мене.

Бачачи нашу нужду, Пуліті, отой схожий на святого старець з пишною бородою — хоча, як тільки він розтуляв рота, зразу втямиш, що то грішник, — казав, бувало:

— Навіщо ти наплодив оцих дітей? Щоб мучилися? А сам навіть недокурків не збираєш? І на них можна мати зиск!

Та я не почував себе аж таким нікудишнім, щоб збирати недокурки. Мені хотілося заробляти своїми мозолястими руками. Доведений до відчаю, я сказав якось дружині:

— Далі я вже не можу... Знаєш, що я зроблю? Стану за рогом вулиці і першого ж, хто попадеться...

Дружина урвала мене:

— Ти хочеш за грати?

— Там хоч нагодують!

— Тебе!..