Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Вона розрахувалась з клієнтом і каже:

— Схаменися, Джіно... Невже я щось можу сказати погане про Філомену, мою найкращу подругу?

— То Адальджізі це приснилося?

— Ні, — заперечила вона, — їй не приснилося, але і я не вигадала... Я тільки повторила.

— Оце так подруга! — не втримався я.

— Я ще казала, що не вірю цьому... Адальджіза, мабуть, тобі цього не говорила.

— А ти від кого чула?

— Від Вінченціни. Вона вмисне прийшла з пральні, щоб мені розповісти.

Я мовчки повернувся і рушив до пральні. Ще з вулиці я помітив її: вона стояла біля столу, обома руками тиснучи на праску. Вінченціна, — смагляве дівча, дрібне, жваве, з лукавим як у кішечки обличчям. Я знав, що подобаюсь їй, і справді, тільки я поманив її пальцем, вона зразу ж вибігла надвір.

— Джіно, я так рада бачити тебе! — вигукнула вона.

— Відьмо, — напустився я.— То це ти скрізь патякаєш, що коли я в майстерні, Філомена приймає чоловіків?

Вона, певно, не сподівалась такої розмови, бо встромила руки у фартушок і насмішкувато запитує:

— А хіба тобі неприємно?

— Кажи, — наполягаю я, — це ти вигадала таку підлоту?

— Який же ти ревнивий! — здвигнула вона плечима. — А що ж тут такого? Невже жінці не можна потеревенити з дружком?..

— Отже, ти! Ти!

— Слухай, мені просто жаль тебе, — промовляє ця змія. — Чи хочеш, щоб мене обходили витівки твоєї дружини? Я нічого не вигадала... Мені сказала Аньєзе... Навіть знає як звати.

— Як же його звати?

— Хай вона сама скаже!

Тепер я впевнився, що Філомена зраджує мене. Навіть ім'я знають! Я подумав: "Добре, що в моїй сумці нема чогось важкого, а то в нестямі я міг би уколошкати її на смерть". Мені не вкладалося в голові: Філомена, моя дружина, і з кимось іншим...

Я зайшов у тютюновий кіоск, де Аньєзе продавала сигарети сама, бо батька не було і, кинувши гроші на прилавок, сказав:

— Пару "Національних".

Аньєзе, в копицею кучерявого жорсткого волосся на голові, була сімнадцятирічним дівчам. У неї повне, бліде, завжди обсипане рожевою пудрою обличчя, а очі чорні, як ягоди лавровишні.

Її на деі Коронарі знали всі. Як і всі, я знав, що вона пожадлива на гроші і заради них ладна продати свою душу.

Коли вона подавала сигарети, я нахилився і питаю:

— То як його звати?

— Кого? — не зрозуміла вона.

— Приятеля моєї дружини.

Вона злякано глянула на мене. Щось у мені, певно, вжахнуло її.

— Нічого я не знаю, — квапливо відповіла вона.

Я силувався посміхнутися:

— А все-таки скажи. Це ж усім відомо, окрім мене.

Вона пильно дивилася на мене і похитала головою.

Тоді я додав: — Якщо скажеш, матимеш оце.

І я витяг з кишені банкноту в тисячу лір, яку заробив уранці. Вона зніяковіла, наче я говорив їй про кохання. Губи в неї затремтіли. Озирнувшись довкола, вона схопила гроші і тихо проказала:

— Маріо.

— А звідки ти знаєш?

— Від портьєрки.

Отже, все правда. Я, як у тій грі "холодно-тепло", дійшов до свого будинку, отже, скоро доберусь і до квартири.

Я кинувся додому; ми живемо майже поруч, через кілька під'їздів. Я все повторював: "Маріо, Маріо", й усі знайомі мені Маріо поставали перед очима — молочар Маріо, столяр Маріо, продавець фруктів Маріо, Маріо колишній солдат, а тепер безробітний, Маріо, син різника, Маріо, Маріо, Маріо. У Римі тих Маріо з мільйон, а на деі Коронарі — не менше сотні.

Я вбіг у під'їзд нашого будинку — і навпростець до портьєрки. Стара, вусата, як і Феде, вона сиділа біля вогню і перебирала салату у подолок. Я підійшов до неї:

— Скажіть-но, то ви вигадали, що Філомена, коли я на роботі, приймає якогось Маріо?

Вона сердито випалила мені:

— Нічого я не вигадую. Твоя дружина сама мені сказала.

— Філомена?

— Атож. Так і так, мовляв, має прийти один молодик, звати Маріо. Якщо Джіно буде вдома, скажіть йому, щоб не заходив, а не буде, то хай зайде. Тепер він у вас, нагорі.

— Нагорі?

— Авжеж, скоро година, як він там.

Отже, Маріо не тільки справді існував, але навіть зараз сидів у моєму домі майже годину. Я кинувся нагору і, миттю подолавши три поверхи, загрюкав у двері.

Філомена відчинила сама, і я відразу зауважив, що вона, завше така спокійна та впевнена, зараз наче перелякана.

— Он ти спритна яка, — просичав я.— Коли мене нема — приймаєш Маріо.

— Тобто як це? — почала було вона.

— Я все знаю! — крикнув я і хотів був увійти, але вона заступила мені дорогу:

— Стривай! Хіба тобі не все одно? Зайдеш пізніше.

Я, не тямлячись, ляснув її по щоці:

— Ах, так! То мені однаково!

Відштовхнувши її, я пробіг на кухню.

О, прокляті жіночі плітки, о прокляті жінки! То був таки Маріо. Він сидів за столом, збираючись пити каву; але не Маріо — столяр, не Маріо — продавець фруктів, ані Маріо — син різника, жоден з тих Маріо, про котрих я думав на вулиці. То був брат Філомени, Маріо, що два роки відсидів у в'язниці за крадіжку зі зломом. Знаючи, що він незабаром має вийти на волю, я казав дружині:

— У своєму домі я і ноги його не хочу бачити!

Вона ж, бідолашна, любила брата, хоча він і злодюжка, отож хотіла прийняти його саме тоді, коли мене не буде вдома. Побачивши мене таким несамовитим, Маріо підвівся, а я проказав спантеличено:

— Здоров, Маріо!

— Я піду, — мовить він квапливо, — не бійся... Я піду...

У коридорі чулося схлипування Філомени, і мені стало соромно за свій вчинок. Я зніяковіло проказав:

— Та ні, лишайся вже... Поснідаємо. Правда ж, Філомено, — додав я, повернувшись до неї, що стояла на порозі і втирала сльози, — нехай Маріо лишається на сніданок.

Одне слово, я викрутився, як міг, потім пішов у спальню, гукнув Філомену, поцілував її, і ми помирились.

Проте залишався призвідець цих пліток. Я вагався, не знаючи що робити, а тоді мовив до Маріо:

— Ходімо, Маріо... Сходимо в майстерню, може, господар знайде тобі якусь роботу.

Вів рушив за мною, і вже на сходах я сказав:

— Ніхто тебе тут не знає... Всі ці роки ти працював у Мілані. Зрозумів?

— Зрозумів!

Ми зійшли вниз і біля дверей портьєрки я взяв його під руку і познайомив із старою:

— Це Маріо, мій свояк. Приїхав із Мілана, тепер житиме в нас.

— Дуже приємно, дуже приємно.

"А найприємніше мені", — подумав я, виходячи на вулицю. — Через оті плітки я викинув тисячу лір, та ще й маю злодюжку вдома.

ГАВ-ГАВ-ГАВ

Десь так опівночі я відвіз господарів, а потім, замість загнати машину в гараж, майнув додому, скинув шоферську робу, вдягнув святковий синій костюм і неквапом рушив у напрямку вулиці Венето на побачення. У барі мене чекав Джорджо з двома клієнтами, латиноамериканцями; вона вже немолода з чорним, наче фарбованим волоссям, змарнілим, підмальованим обличчям і розгубленим поглядом блакитних очей; він трохи молодший з гладким, понурим і невиразним, як у манекена, обличчям.

А ви знаєте Джорджо? Коли я його вперше зустрів, то був білявий хлопчина з янгольським рум'янощоким личком; тоді ще в Італії стояли союзники, і він у розхристаній куртці та військових штанях вештався сюди-туди в дні, коли дув північний вітер, вулицею Трітоне, шепочучи перехожим: "Америка". Отак почавши, він навчився сяк-так говорити по-англійському, а потім, коли союзники пішли, так і осів у районі вулиць Трітоне та Венето.

Як Джорджо сам казав, працював він гідом, удень тинявся біля пам'ятників, а ввечері по нічних клубах.

Безперечно, тепер він отесався: завжди в шинелі десантника з каптуром на спині, у вузеньких штанях, у черевиках з мідними пряжками, але й трохи погіршав і не був більше тим янголям з часів чорного ринку; з'явились залисини, очі стали блакитними, наче скло, щоки безбарвні, запалі, губи — густо-рожеві з відтінком якоїсь брутальності, свавільності. Отож Джорджо відрекомендував мене як друга, і двоє латиноамериканців відразу озвалися до мене мовою, що мали за італійську, а насправді справжнісінькою іспанською. Джорджо, здавалось, був невдоволений і шепнув мені, що ці двоє никають у пошуках клубів, де збираються всякі покидьки, а що тих клубів у Римі нема, то він не знає, чим догодити їм. Синьйора тою ж італійською мовою, а насправді іспанською, з усмішкою мовила мені, що Джорджо недостатньо люб'язний і не вміє розважити їх; вони ж бо хочуть відвідати клуб, де збираються пістолерос. Я спитав, що то за чортовиння оті пістолерос, і все з тим же невдоволеним виразом Джорджо, втрутившись, пояснив, що то вбивці, злодії, звідники та інша погань; на їхній батьківщині вони зі своїми жіночками збираються в деяких затишних клубах, аби кохання й злагоду перетворити в якусь лукаву витівку.

Тоді я рішуче, промовив:

— У Римі нема пістолерос, у Римі є папа, і римляни — порядні батьки родин... Зрозуміло?

Дивлячись тими своїми сірувато-голубими очима, вона здивувалась:

— Нема? Це ж чому?

— Бо такий вже Рим... Без пістолерос.

— Без пістолерос? — перепитала вона, дивлячись на мене майже з благанням.— Без жодного?

— Без жодного.

— Тоді що ж роблять увечері римляни? — втрутився її чоловік.

— Що роблять? Йдуть у тратторію, пригощаються спагетті з маслом, смаженою бараниною, дивляться фільми, дехто йде на танці, — відповів я.

Я глянув на нього і додав, щоб перемінити тему і виручити Джорджо:

— Я знаю один клуб, де танцюють. Це зовсім поруч.

— Як він називається?

— Гротте ді Поппеа.

— А там є пістолерос?Я кивнув, на власний ризик, є, мовляв, додавши;

— Іноді трапляються, один або кілька... Як на який вечір.

— Ваш друг кращий од вас, — звернулась синьйора до Джорджо, — ось бачите, таки є клуб з пістолерос... Ходімо, ходімо мерщій до Гротте ді Поппеа.

Ми підвелися й вийшли з бару. До клубу Гротте ді Поппеа було не далеко, він містився в напівпідвалі, неподалік від площі Езедра. Сидячи за кермом поруч із синьйорою, що торочила мені про пістолерос, я в думці готувався до зустрічі з Корсіньяною після довгої розлуки. Я був певен, що не кохаю її більше, але зненацька груди стиснуло від хвилювання, і я зрозумів, що моє почуття ще не згасло.

Ми не бачилися відтоді, як дійшло до сварки саме через Гротте ді Поппеа, де вона співала й танцювала, а я того не хотів. Думка про зустріч з нею схвилювала мене, і це не пройшло повз увагу синьйори, бо вона спитала:

— Луїджі, дозвольте вас так називати, про що ви так зосереджено думаєте?

— Я ні про що не думаю.

— Неправда, ви задумались про щось, б'юся об заклад, що про жінку.

Але годі про це. Ми приїхали до Гротте ді Поппеа: в провулку невеличкі двері, ліхтар, черепичний дашок, наче сільська будівля.

Ми зійшли по сходинках, викладених плитками, як у Стародавньому Римі, амфори у нішах кам'яних стін вилискували під неоновим світлом.