П'ятеро поросят - Крісті Агата
Це карається законом?… Але цього не досить. Потрібно щось більше од плакатних істин, щоб заборонити бачити дійсність. Якщо він був нещасливий зі своєю дружиною і міг бути щасливий зі мною, то чому не могло бути так? Ми живемо тільки раз.
— Але я чув, що він був щасливий і зі своєю дружиною.
Ельза похитала головою.
— Ні, вони гризлися, як гризуться собака з кішкою. Вона весь час до нього придиралася. Вона була… О, вона була жахлива жінка! — Ельза встала і запалила. Потім сказала з легкою посмішкою: — Можливо, я до неї несправедлива. Але я переконана, що вона дійсно була нестерпна.
Пуаро спроквола мовив:
— Це була велика трагедія.
— Так, це була велика трагедія. — Вона круто повернулася до нього: — Трагедія, яка вбила мене. Ви мене розумієте? Вбила мене! З тих пір нічого не було. Абсолютно нічого! Тільки величезна пустота! — Ельза у відчаї зняла руки.
— Так багато значив для вас Еміас Крейль?
Вона ствердно кивнула. Це був дивний жест — короткий, утаємничений і воднораз якийсь ніби патетичний.
— Мій розум був сконцентрований тоді в одному Напрямі… Інколи мені Хотілось ввіткнути у себе ніж, як Джульєтта. Але вчинити так — значить визнати свою поразку, визнати, що життя перемогло тебе.
— І тоді?
— Все повинно було повернутися точно так, як було до тої миті, коли почався іспит. Я витримала іспит, витримала по-справжньому. Все, що було потім, нічого для мене не значило. Я вважала, що піду далі, до наступного етапу.
"Так, — подумав Пуаро, — до наступного етапу". Він добре розумів її, готуючись здійснити свій жорстокий намір. Він бачив її, гарну, багату, звабливу, що шарить своїми жадібними хижацькими руками, щоб заповнити порожнечу власного життя. Культ героя — шлюб із знаменитим льотчиком, потім із дослідником, цим велетнем, Арнольдом Стівенсоном, можливо, фізично досить подібним на Еміаса Крейля… Потім повернення до мистецтва…
Ельза Діттишем сказала:
— Я ніколи не лицемірила! Є така іспанська приповідка, яка мені завжди подобалась: "Бери те, що бажаєш, і плати за те, — сказав господь". Я так і зробила. Я взяла те, чого прагнула, і готова була сплатити ціну всього.
— Єдине, чого ви не розумієте, це те, що не все можна купити.
Ельза поглянула на нього здивовано.
— Я мала на увазі не тільки гроші.
— Ні, ні, я розумію, що ви хотіли сказати. Але не всі речі в житті мають ярлик із ціною на них. І деякі речі не продаються.
— Це абсурд!
Пуаро ледь усміхнувся. В її голосі відчувалась самовпевненість. Нараз його охопив жаль. Він поглянув на це гладеньке без віку обличчя, на сумуючі очі і згадав дівчину, яку малював тоді Еміас Крейль.
Ельза запитала його:
— Розкажіть мені все, що стосується книги. Яка її мета? Чий це задум?
— О, люба мадам, яка ще може бути мета, крім одної: подати вчорашню сенсацію під сьогоднішнім соусом!
— Але ви не письменник?
— Ні. Я експерт по злочинах.
— Отже, з вами консультуються, коди пишуть книжки про злочини?
— Не завжди. В даному випадку у мене певне доручення.
— Від кого?
— Як би вам сказати? Я скеровую і контролюю цю публікацію від імені зацікавленої особи.
— Хто ця особа?
— Мадемуазель Карла Лемаршан.
— Хто вона така?
— Це дочка Еміаса і Керолайн Крейлів.
Погляд Ельзи на деякий час застиг. Потім вона сказала:
— Звичайно, була ще й дитина. Пригадую. Зараз вона вже доросла…
— Так, їй уже двадцять один рік.
— Як вона виглядає?
— Висока брюнетка і, по-моєму, гарна. В ній відчувається сміливість і незалежність.
Ельза мовила задумливо:
— Я хотіла б її бачити.
— Можливо, це для неї буде неприємно?
Ельза мовби здивувалася.
— Чому?.. О, я її розумію! Але це абсурдно! Неможливо, щоб вона могла про щось згадати. Їй було тоді не більше шести…
— Вона знає, що її мати була осуджена за вбивство батька.
— І вона вважає, що винна в цьому я?
— Можливо, що й так.
Ельза стенула плечима.
— Яка дурниця! Якщо б її мати поводила себе як розумна істота…
— Отже, ви не вважаєте себе винною?
— А чому я повинна себе відчувати в чомусь винною? Я не зробила нічого, чого б мені варто соромитись. Я любила його. Я зробила б його щасливим. — Вона відверто глянула в обличчя Пуаро. Її нерухома постать ожила, і раптом на великий подив Пуаро побачив дівчину з картини. — Коли б я могла змусити вас зрозуміти… Якщо б ви поглянули на речі з моєї точки зору. Якби ви знали…
Пуаро схилився до неї.
— Але саме цього я й хочу. Бачите, пан Філіп Блейк, який був там на той час, пише для мене детальний звіт про події, що тоді відбулися. Пан Мередіт Блейк також. Коли б ви…
Ельза глибоко зітхнула, затим мовила з гидливістю:
— Ці двоє… Філіп завжди був тупим. Мередіт постійно вертівся біля Керолайн… По суті, він був якимсь милим в своєму роді. Але з їхніх розповідей ви не зможете уявити собі правильно події.
Пуаро уважно глянув на Ельзу. Він помітив, як очі її поступово оживають.
Ельза сказала скоромовкою і майже сердито:
— Ви хотіли знати правду? Тільки не для друку, для вас особисто?
— Я обіцяю вам нічого не публікувати без вашої згоди.
— Мені було б приємним викласти правду на папері…
Вона трохи помовчала, заглиблена в думки. Пуаро помітив, як чітка лінія на її повних щоках м'якшає. Він бачив, як життя потоком вливається в неї — тепер, коли минуле кликало її знову.
— Вернутися в минуле, викласти все на папері… Я покажу вам, що це була за жінка… — Очі її заблищали, груди піднімалися в пориві пристрасті. — Вона вбила його! Вона вбила Еміаса, який так хотів насолоджуватися життям. Ненависть не повинна бути сильнішою за любов, але її зненависть була сильнішою. І моя зненависть до неї також… Я ненавиджу її!.. Ненавиджу!.. — Вона підійшла до Пуаро, нагнулась, схопила його за рукав і настирливо мовила: — Ви повинні зрозуміти, повинні знати, що ми відчували одне до одного, Еміас і я. У мене щось є, я зараз вам покажу…
Зона вихором кинулася в інший куток кімнати, підійшла до письмового столу, витягла ящичок, повернулася знову до Пуаро. В руках вона тримала складеного листа зі стертим написом. Ельза ткнула листа Пуаро. І він раптом з болем в серці згадав дівчину, яку знав і яка так-от тицьнула колись йому одну з своїх реліквій — раковинку, знайдену на березі моря. Та дівчина також відступила було крок назад і нерухомим поглядом дивилася на нього. З великим острахом і з проникливістю дивилася вона, як буде сприйняте її багатство.
Пуаро розгорнув пожовклі сторінки.
"Ельзо. Чудова дитино! Ніколи ще не існувало чогось прекраснішого. І все ж мені страшно, я надто старий, людина між двома піввіками, з проклятим характером і без усякої постійності. Не довіряй мені, не вір мені, в мене нема нічого гарного, окрім мого живопису. Все, що є в мене гарного, все там. Це щоб ти потім не казала, що я тебе не застерігав.
Але дідько з ним, усім оцим, все одно ти будеш моєю, за будь-яких обставин. Я пішов би хоч у пекло заради тебе, і ти це прекрасно знаєш.
І я напишу з тебе такий портрет, перед яким весь світ, весь світ бовдурів застигне з роззявленим ротом! Я безумно люблю тебе, я не можу спати, не можу їсти. Ельзо! Ельзо! Ельзо! Я навіки твій, я твій до самої смерті. Еміас".
Шістнадцять років минуло з тих пір. Вицвіле чорнило, потріпаний папір. Але слова ще живі, все ще трепетні…
Він подивився на жінку, якій вони були написані. Але жінка, на яку він дивився, вже була не жінкою: це була закохана дівчина.
Він подумав про Джульєтту…
"ОДНЕ ПОРОСЯТКО НЕ ОДЕРЖАЛО НІЧОГО…"
— Можна запитати: навіщо, пане Пуаро?
Еркюль Пуаро добре подумав, перш ніж відповісти. Двоє сірих очей, надто проникливих на невеликому зморшкуватому обличчі, уважно його розглядали.
Він піднявся на останній поверх будинку якоїсь простої і оголеної архітектури й постукав у двері номера 584. "Гіллеспі Білдінгс" — товариство, яке з'явилося на світ для того, щоб надавати "притулок жінкам, які самі себе утримують". Тут, у маленькій комірчині, мешкала мадемуазель Сесілія Уільямс — кімнатка була для неї спальнею, салоном, їдальнею і, завдяки розумному використанню плити, навіть кухнею. В сусідній кімнатці була ванна з скороченим на четвертину розміром і, зрештою, необхідні зручності. Цій бідній квартирці мадемуазель Уільямс зуміла надати рис власної індивідуальності. Стіни були вифарбувані в блідо-сірий суворий колір. На них висіли різні репродукції: Данте зустрічається з Беатріче на мосту, дві акварелі з пейзажами Венеції, копія "Весни" Боттічеллі, написана сепією… На низенькому комоді лежало безліч пожовтілих фотографій. За стилем зачісок зображених на них жінок, більшість їх була двадцяти-тридцятирічної давності…
Пошарпаний квадратний килим, старі прості меблі. Навіть для недосвідченого ока було зрозуміло, що живе Сесілія Уільямс досить скромно. Тут ніякої "печені". Це поросятко, яке не одержало ніякої "печені".
— Ви хотіли б почути мої спогади про справу Крейль? Можна запитати навіщо? — повторила Уільямс.
Деякі друзі і співробітники Пуаро, доведені до відчаю його методами, говорили, що він досить часто надає перевагу брехні, замість істини, вважає за краще відійти від правдивого шляху, скористатися вигаданим твердженням, ніж ставати на засади звичайної правди. Цього разу Пуаро швидко зорієнтувався, як себе вести. Хоч він і не належав до того соціального класу, де діти мають гувернантку-англійку, все ж він відреагував тепер так, як це робили б вони, — просто і впевнено: "Ти мив зуби, Гарольде?" Якась доля секунди вагання (збрехати чи ні?), але негайно її відкидають для того, щоб сумирно відповісти: "Ні, міс Уільямс". Бо у мадемуазель Уільямс було те, що повинно бути у кожної виховательки: таємнича властивість, яку називають авторитетом. Коли мадемуазель Уільямс скаже: "Піди нагору, Джоане, і помий руки" або: "Я чекаю, щоб ти прочитав цю главу про поетів єлизаветинської епохи і міг відповісти на мої запитання про них", то в кожному випадку її слухаються. Їй навіть і в голову не приходить, що її можуть не послухатися.
Цього разу Пуаро не дасть мадемуазель Уільямс ніяких правдоподібних пояснень про якусь там книгу, що повинна бути написана про злочини минулого. Він просто-напросто розповість їй обставини, при яких Карла Лемаршан шукала його і знайшла.
Дама була вже в літах, невисока, в поношенім одягу, але акуратна і слухала його уважно.
— Мене дуже цікавить побільше довідатися про цю дитину, які вона вибрала шляхи.
— Це, — сказав Пуаро, — молода дівчина, дуже приваблива, цікава, смілива і яка знає, чого вона хоче.
— Добре, — коротко мовила мадемуазель Уільямс.
— І ще я хотів би додати: це дуже наполеглива дівчина.
