Божественна комедія - Данте Аліг'єрі

Хай
23] Брабантська донна дбає що є сили,
24] А то опиниться між гірших зграй!

25] Скінчивши з тінями, які молили,
26] Щоб інші помолилися за них,
27] Аби найшвидше в рай вони ступили,

28] Почав я: "Десь-то у рядках своїх
29] Ти кажеш, світе мій, що не поможе
30] Молитва проти вироків святих.

31] Всі ж молять тут про милосердя Боже...
32] Невже надії їх — лише мана?
33] Чи я не так тебе тлумачу, може?"

34] А він мені: "І мисль моя ясна,
35] І їх не зрадять їхні сподівання,
36] Коли продумати усе до дна.

37] Бо не змаліє суду владування,
38] Як вмить вогонь любові зробить те,
39] Що робить довге тут перебування.

40] Коли ж писав я слово це просте,
41] Ще не могла молитва гріх обмити,
42] Для неї ще чужим було святе.

43] Високий сумнів слід твій пригнітити,
44] Зажди, чи та не ствердить це тобі,
45] Хто буде істині й уму світити.

46] Не знаю я, чи втямив ти собі,
47] Що мовлю про щасливу Беатріче,
48] Яка тебе чекає на горбі".

49] А я: "Мій проводирю, йдімо швидче,
50] Я вже не стомлююся, як колись,
51] І тінь гори поквапитися кличе".

52] Він одповів: "Ми день іти взялись,
53] Щоб путь скінчити вечором затишним,
54] Але думки ці наші не збулись,

55] І поки станеш на шпилі горішнім,
56] Той верне, хто за гору там іде,
57] І полум'ям тебе засліпить пишним.

58] Он глянь — душа сидить і нас не жде,
59] А поглядає навкруги байдуже, —
60] Хай скаже, найкоротша стежка де".

61] Наблизилися ми. Ломбардська душе,
62] Яка була велична й горда ти,
63] Яка поважна і шляхетна дуже!

64] Вона без слів давала нам пройти,
65] Лиш погляд кидала на нас вогнистий,
66] Мов лев на відпочинку, з висоти.

67] І підійшов Віргілій променистий,
68] І запитав її про зручний шлях.
69] Вона ж не побажала відповісти,

70] Та поцікавилась, в яких краях
71] І як жили ми. Ледь вожай промовив:
72] "Я мантуанець..." — раптом у думках

73] Схопився дух, як вітру ніжний повів:
74] "Ти з Мантуї! Там і моє село,
75] Сорделло я!" — І обіймав, здоровив...

76] Рабо Італіє! Скорбот житло,
77] Судно без стерника під хуртовину!
78] Не владарка земель — блудниць кубло!

79] Зачувши про кохану батьківщину,
80] Тінь благородна миттю підвелась
81] До співвітчизника, як личить сину.

82] А в тебе колотнеча здійнялась
83] Між городянами над всяку міру,
84] І вкруг стіна за ровом зіп'ялась.

85] Поглянь по берегах морського ширу,
86] Злощасна, і на себе зір зведи, —
87] Чи є куток, який радів би миру?

88] Юстініан узду був назавжди
89] Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, —
90] Тож сором став би менший без вузди.

91] А ви, святоші, кесаря нового
92] Та посадили б до його сідла,
93] Якби ви Бога слухали живого.

94] Та кінь здичавів з неслухнянства й зла
95] Бо від острог тоді став одвикати,
96] Як ваша цю вузду рука взяла.

97] Ти ж, німцю Альберте, волів тікати,
98] Бо кінь не хоче в збруї йти твоїй,
99] А ти ж в сідло повинен був сідати.

100] Бодай Суддя правдивий присуд свій
101] На кров твою з зірок небесних кинув
102] Такий, щоб ужахнувсь наступник твій!

103] Ти з батьком рідним, що на тебе вплинув,
104] Затягнуті в зажерливості твань,
105] Дали, щоб сад імперії загинув.

106] Ти на Монтеккі й Капулетті глянь,
107] Мональді й Філіпескі, безтурботний,
108] Яких знегод зазнали та страждань.

109] Жорстокий, глянь на згин безповоротний
110] Твоєї знаті під ярмом страшним,
111] На Сантафйор сплюндрований, скорботний.

112] Ти глянь на плачучу столицю — Рим,
113] Почуй вдовину голосьбу даремну:
114] "О кесарю, чом ти не став моїм?"

115] Ти глянь на земляків любов взаємну, —
116] І якщо й слід чуттів у тебе щез,
117] Хоч здумай про свою неславу темну!

118] Скажи, Юпітере, ти ж бог чудес,
119] Що дав себе за людство розіпнути, —
120] Чи поглядаєш ти сюди з небес,

121] Чи, може, десь готуєшся звернути
122] З глибин своїх думок таке на нас,
123] Чого ми й не спроможемось збагнути?

124] Міста Італії тривалий час
125] Тиранів повні, й пнеться на Марцелла
126] Селюк як ватажок прихильних мас.

127] Флоренціє моя! Ти будь весела,
128] Тебе це слово не торкнеться ввік, —
129] Твій мудрий люд міста дивує й села!

130] Багато хто у серці правду звик
131] Ховать, щоб лук не натягати в русі, —
132] Твій люд для правди розв'язав язик.

133] Багато хто себе посад спокусі
134] Не дасть зманить. Твій люд — не те, повір:
135] Його не кличуть — сам кричить: "Беруся!"

136] Є в тебе гроші, є розважність, мир —
137] Отож лишайсь вдоволена собою!
138] Коли це правда — не страшний докір.

139] Афіни й Спарта вславлені судьбою
140] За їх державність справіку були, —
141] Та не угнатись древнім за тобою!

142] Достойна ти найвищої хвали,
143] Бо заклади, що в жовтні встановляла,
144] Півлистопада б ледве прожили.

145] Чи полічити, скільки ти міняла
146] Законів, звичаїв, монет, округ,
147] Скількох у громадянстві поновляла?

148] Коли при пам'яті, поглянь навкруг, —
149] Побачиш, що нагадуєш ти жінку,
150] Яка в перинах мучиться з недуг,

151] Метаючись без сну і відпочинку.

ПІСНЯ СЬОМА
1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, "Хто ви?" спитавши.

4] "До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав Спаситель,
6] Вже поховав Октавіан мій прах.

7] Віргілій я; згубив святу обитель
8] Лише тому, що віри я не знав.
9] Оце мій гріх", — так відповів учитель.

10] Мов той, хто зором дивну річ спіймав
11] І, щоб знайти до правди шлях коротший,
12] "Це так" і "ні, не так" в думках міняв, —

13] Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,
14] До ніг Віргілієвих він схиливсь
15] І обійняв, як старшого молодший:

16] "О сяєво латинян! Це ж відкривсь
17] Тобі весь глиб, властивий нашій мові!
18] О вічна славо місць, де я родивсь!

19] Я вдячний за хвилини ці чудові!
20] Коли тебе почути гідний я,
21] Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?"

22] "У царстві мук дорога йшла моя, —
23] Той відповів, — по колах всіх до краю,
24] Де цнота нас вела не навмання.

25] Я не за дію — за недію маю
26] Не бачить сонця, що з його світань
27] Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.

28] Внизу місцина є, не від страждань,
29] Лише від мли смутна, немов заклята,
30] Не лютих зойків повна, а зітхань.

31] Зі мною там — безвинні немовлята,
32] Що зубом смерті вкушені були,
33] Адамова ж вина ще з них не знята.

34] Зі мною там всі ті, що не змогли
35] Іти трьома священними шляхами,
36] А іншими чеснотами жили.

37] Коли ти можеш, то піди із нами,
38] Щоб найскоріш ми опинились там,
39] Де у Чистилище є певні брами".

40] Він одказав: "Нема ніяких брам,
41] Та вештаюсь я вільно по окрузі
42] І стежку покажу, як хочеш, вам.

43] Але вже сонце на вечірнім прузі,
44] На гору ж потемки не можна йти,
45] То поміркуймо про ночівлю, друзі.

46] Тут легко гурт значних осіб знайти, —
47] Коли ти згоден, ми б до них присіли,
48] Не без утіхи з ними стрівся б ти".

49] "Як? — відповідь була. — То б не пустили
50] Вночі охочих вийти на шпилі,
51] А то у них забракло б, може, сили?"

52] Провів Сорделло пальцем по землі,
53] Сказавши: "Не здолати й риски кроком,
54] Коли вона сховається в імлі.

55] Відступиш перед мороком глибоким,
56] Бо волю він у тебе відбира
57] І робить безпорадним та безоким.

58] Тебе до себе звабить моря гра,
59] І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,
60] Аж поки прийде ранішня пора".

61] І вчитель мовив: "То ходімо, чуєш,
62] Туди, де зможем провести ми час
63] З приємністю, як ти нам пропонуєш".

64] Уже ми рушили, коли нараз
65] Помітив я між кручами щілину, —
66] Такі трапляються у горах в нас.

67] "Ми підемо, — сказала тінь, — в долину,
68] У скелі вибиту без людських сил,
69] І пождемо світання там годину".

70] З височини, де ми стояли, в діл,
71] Звиваючись, тропа вела нас доти,
72] Аж поки зник і вирівнявся схил.

73] Червець, білила, жар іскристо-злотий,
74] Індійського ебену блиск живий,
75] Гра зламів, як смарагда розколоти, —

76] Усе те проти квітів і трави,
77] Якими тут вкривались пишні луки,
78] Не піднесло пихато б голови.

79] Природа-бо не тільки барви й звуки
80] Тут кидала, а й пахощі лила,
81] Чудовні творячи незнані злуки.

82] Співаючи "Владичиці хвала",
83] Присіли на квітках і травах тіні,
84] Яких од нас ховала ще скала.

85] "Аж поки сонце не зайшло в глибіні,
86] Не сходьте вниз до вінценосців тих, —
87] Так мантуанець мовив на камінні. —

88] Вам рухи й лиця тіней визначних
89] Із місця краще роздивитись цього,
90] Ніж стали б ви в долині серед них.

91] Той, хто сидить найвище і до всього
92] Байдужий, бо ніщо не веселить,
93] І хто не мовить слова ні до кого, —

94] Рудольф то імператор, що зцілить
95] Італії мав змогу тіло хворе,
96] Яке тепер ніхто не оживить.

97] А цей, чий вид йому гамує горе,
98] У землях панував, де б'є струмок,
99] Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, —

100] Це Оттокар, який ще з пелюшок
101] Був кращий, ніж ледащо з бородою,
102] Розпутний Венцеслав, його синок.

103] Кирпань, який, збентежений судьбою,
104] Щось каже духу з добрістю в лиці,
105] Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.

106] Погляньте на скорботні душі ці:
107] Та в груди б'є себе, а та — дивіться —
108] З долоні робить подушку щоці.

109] Бо ж їхній син і зять, як моровиця,
110] Французьку землю знищує притьмом, —
111] їм є чого від горя й мук хилиться.

112] А той, що видається моцаком
113] І вкупі з носачем виводить фразу,
114] Оперезався гонорів паском.

115] Коли б затримався при владі зразу
116] Юнак, який чоло за ним здійма,
117] Перелилась би доблесть з вази в вазу.

118] А інших згадувать синів дарма:
119] Хай Федеріго й Джакомо на тронах,
120] Найкращого ж із спадку в них нема.

121] Нечасто бачиш у потомних гронах
122] Чесноти предків волею того,
123] Хто їх дає на просьби по законах.

124] Співає поруч носача цього
125] Ще й Педро, славою навік покритий,
126] Бо знали Пулья і Прованс його.

127] Рослину має сім'я проростити, —
128] Щастить Констанці проти всіх дружин,
129] А надто Беатріче й Маргеріти.

130] Найтихший владар сів собі один,
131] Хоч щастя в пагонах у нього вище:
132] Англійський Генріх то, Йоаннів син.

133] А той, що очі звів, стоїть найнижче, —
134] Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють
135] Мечем Алессандрії в бойовищі

136] Кров з Монферрато й Канавезе ллють".

ПІСНЯ ВОСЬМА
1] Була година, що наводить тугу
2] На моряків, м'якшить-бо серце їм
3] За вигуком "бувай!" смутному другу,

4] Коли новий любові пілігрим
5] Десь чує, як оплакують каплиці
6] Вмирущий день подзвінням жалібним.

7] Я кинув слухати і став дивиться:
8] Поважний дух, піднявшись, щоб була
9] Його помітна тінь юрбі столицій,

10] Склав руки; звівши до свого чола,
11] На схід поглянув, мов сказав до Бога:
12] "Байдужий я до блага і до зла!"

13] Й злетіло "Світе тихий..." з уст у нього
14] Так гаряче, побожно й ніжно так,
15] Що в млості я забув себе самого.

16] І душі підхопили, мов на знак,
17] Побожну пісню, ніжну та гарячу,
18] І очі піднесли, як і співак.

19] Скеруй свій зір на істину, читачу!
20] Спрозоріла запона, як скляна,
21] І стало видно правди зміст і вдачу.

22] Побачив я, як ця юрба значна,
23] Немов з небес чекавши благодаті,
24] Дивилась вгору, скромна, мовчазна.

25] Побачив ще, як стали наближати
26] Два ангели і кожен мав клинок,
27] Блискучий, та затуплений, щербатий.

28] Зелений, наче молодий листок,
29] Убір в зелених крилах променився
30] І легко з вітром бавивсь між гілок.

31] Один із них над нами зупинився,
32] А другий на той бік перелетів,
33] І натовп душ між ними опинився.

34] Я б любував з білявих їх голів,
35] Та зір мій відібрала їх корона,
36] Він втратив силу від сліпучих див.

37] "Вони — посли Маріїного лона, —
38] Сказав Сорделло, — повзає тут змій,
39] Вони ж — тверда від нього оборона".

40] Я озирнувсь — такий був острах мій, —
41] І в вожая сховався під габою,
42] Знайшовши в згортках захист певний свій.

43] Сорделло ж мовив: "Стріньмося з юрбою
44] Цих знатних тіней, що, мені здалось,
45] Охоче б побалакали з тобою".

46] Три кроки лиш пройти нам довелось,
47] Аж тут, немов чекав мене зустріти,
48] Уважно додивлявсь до мене хтось.

49] Не встиг ще небосхил так потемніти,
50] Щоб те в очах його й моїх запнув,
51] Що відстанню раніш було закрите.

52] Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, —
53] Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,
54] Що ти до злих залічений не був!

55] Він, привітавшися сердечно й чемно,
56] Спитав мене: "Під гору цю коли
57] Водою ти дістався нетаємно?"

58] "О, — мовив я, — стежки по горю йшли.
59] Нехай би, в першому житті відбуті,
60] Вони б в наступнім радість принесли".

61] І лиш мої слова були почуті,
62] Як одсахнулися й Сорделло, й він,
63] Немовби подивом великим скуті.

64] Звернувся до Віргілія один,
65] А другий до сусіди: "Встань, Куррадо,
66] І подивися на Господній чин!"

67] Мені ж він мовив: "Вдячності заради,
68] Що винен ти тому, хто приховав
69] Путі свої й блукає без поради, —

70] Мою Джованну, я прошу, настав
71] На молитви? хай слізьми щоки вмиє,
72] Бо в небо завжди чистих плач злітав.

73] Навряд чи мати в неї з горя мліє,
74] А то б свій білий зберегла покров, —
75] Колись вона за цім ще пожаліє!

76] Ось доказ, як горить в жінках любов,
77] Коли згаса її підпора гідна,
78] А зір і дотик не розпалять знов.

79] А на труні міланцева єхидна,
80] Не півник наш, галлурський, родовий, —
81] Для неї це окраса надто бідна".

82] Він мовив, на обличчі огневий
83] Світився відблиск чесної любові, —
84] Хоч не сліпучий він, та віковий.

85] А я, вдивившись в небеса чудові,
86] Все дивувався нешвидким зіркам,
87] Що сунули по коловій основі.

88] Вожай спитав: "Що, синку, бачиш там?"
89] І я йому: "Там три побачив зірки,
90] Що освітили полюс, наче храм".

91] І він: "Вони зійшли замість четвірки,
92] Яку за обрій час тепер заніс,
93] А ти уранці споглядав так зірко".

94] Сорделло тут його в обіймах стис,
95] "Ось ворог наш!" — гукнувши любій тіні,
96] Він пальцем показав кудись униз.

97] Там, в не захищеній нічим частині
98] Байраку, сунула гадюка зла,
99] Той, може, змій, що смерть приніс людині.

100] Ця клята стрічка по траві повзла,
101] Облизуючись, спину вигинала,
102] Немов тварина митись почала.

103] Не бачив я й не розповім, як гнала
104] Сторожа ангельська на небосхил, —
105] Я бачив тільки, що вона примчала.

106] Під подувом її зелених крил
107] Утік той змій, і стежкою своєю
108] Вернули вартові небесних сил.

109] А дух, до нас підкликаний суддею,
110] Весь час, як споглядала бій земля,
111] Знайомився із постаттю моєю.

112] "Хай пломінь, що веде тебе здаля,
113] На свічі стопить віск твоєї волі,
114] Щоб до емальового йти шпиля! —

115] Почав цей дух.