Божественна комедія - Данте Аліг'єрі

Тиша залягла,
45] Й чоло поникле вкрила дум запона.

46] Нарешті стежка до гори звела.
47] Перемогти ці урвища могучі
48] Нога найдужча, певне б, не змогла.

49] З Турбії стежка в Лерічі по кручі
50] Здалася б і широка, і пряма
51] Проти цієї кам'яної кучі.

52] "Шукать дороги тут, либонь, дарма, —
53] Учитель вимовив, — яка б до стелі
54] Тих довела, у кого крил нема".

55] І от коли він в думи невеселі
56] Заглибився, понуривши чоло,
57] Я ж озирався навкруги на скелі, —

58] Побачив я ізліва, як ішло
59] До нас багато духів так повільно,
60] Що руху вздріти око не змогло.

61] Я мовив: "Вчителю, поглянь-но пильно —
62] Он рада йде; то може б, ти спитав,
63] Коли стежок не знаєш безпомильно".

64] Поет зирнув і лагідніш сказав:
65] "Ходім до них, бо їхні кроки важчі.
66] Ти, сину, сумніви свої зостав".

67] Були вони далеко: мовив краще —
68] Коли ми кроків з тисячу пройшли,
69] Лишалась відстань, як кидок із пращі.

70] Та ось вони спинились край скали,
71] Мов ті, що стали раптом у ваганні
72] І зовсім розгубилися були.

73] "О ви, померлі в добрім сподіванні! —
74] Віргілій вигукнув. — Хай мир благий,
75] Яким усі ви марите в єднанні,

76] На гору шлях підкаже до снаги,
77] Бо зволікання гірше, ніж удари,
78] Для тих, що час їм надто дорогий".

79] Як перша із овець іде з кошари,
80] Позаду ж всі — за одною одна
81] Із простої й сумирної отари,

82] Те саме й інші роблять, що вона, —
83] На спини лізли б, якби та спинялась,
84] Хоч їм причина зовсім не ясна, —

85] Так перша з душ до нас тут приєдналась —
86] Печаткою чесноти на чолі
87] Вона й серед щасливців одрізнялась, —

88] Та глянувши, що сонця до землі
89] Моя особа зовсім не пустила
90] І тінь лягла праворуч по скалі,

91] Вона спинилась, потім одступила,
92] І кожна з тих, що натовпом густим
93] Позаду йшли, те ж і собі зробила.

94] "Без вашого питання відповім,
95] Що тіло це людське — живого роду,
96] Тому-то й рвуться промені на нім.

97] Ви не дивуйте на його свободу,
98] Бо дозвіл він дістав на небесах
99] І хоче подолати перешкоду", —

100] Сказав поет, і у таких словах
101] Всі духи радили: "Ходімо з нами", —
102] J з радістю показували шлях.

103] Один з них мовив: "Як ідеш з мерцями,
104] Мені увагу приділи живу, —
105] Чи не стрічав мене поміж бійцями?"

106] Оглянув постать я, мені нову:
107] Він був русявий, гарний і рухливий,
108] Та шрам надвоє розтинав брову.

109] Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;
110] Той мовив: "Глянь-но! — Показав перед,
111] Де в грудях зяяв розруб страхітливий,

112] І посміхнувсь, додавши: — Я Манфред,
113] Констанци рідний внук, імператриці.
114] Прошу, як вирвешся із цих тенет,

115] У доні будь, в сім'ї, де міг родиться
116] Блиск Арагону і Сицилій блиск,
117] І правді всій допоможи розкриться.

118] Як збив мене з коня ворожий тиск,
119] Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив
120] Мого життя уже пригаслий приск,

121] В сльозах благав, щоб він мене пробачив,
122] Бо вельми щедрі руки в Доброти
123] Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.

124] Якби козенцький пастир зміг не йти
125] Виконувати Климента веління,
126] А глянув би в Господній лик святий, —

127] При Беневенто й досі жерло б тління
128] Побіля мосту прах моїх кісток
129] Під вартою важенного каміння.

130] А так їх мочить дощ, вкрива пісок
131] Над Верде, за кордоном, і зотліють
132] Із тягарем обернених свічок.

133] Але не сильно так прокляття діють,
134] Щоб вічна не вернулася любов,
135] Аж поки в нас надії зеленіють.

136] Хто без відпущення з життя пішов,
137] Хоч і розкаявся в хвилину смерті,
138] Зайти не може під святий покров

139] Аж тридцять строків, поки був упертий
140] В провинах протягом десятиліть,
141] Як присуду молитвою не стерти.

142] Тепер добрав ти сам, як звеселить
143] Констанцу розповідь твоя про мене, —
144] Де стрів мене й за що їй слід молить.

145] Молитва там — розправить тут рамена".

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1] Коли з душевних сил котрась, буває,
2] Чи в радощі чи в смуток порина
3] І тільки цим уся душа палає, —

4] То іншим не спалахує вона
5] (Не можна, отже, вигадки пробачить,
6] Що душі наші полумінь єдна).

7] Тож як зачується чи замаячить
8] Таке, що душу жаром обгорта,
9] То як збігає час, вона й не бачить.

10] Лиш роздивлятись може сила та,
11] З цієї ж душу полум'я спостигло;
12] І та мов скута, ця ж у вись зліта.

13] Єство моє про це дізнатись встигло,
14] Коли з Манфредом мову ми вели,
15] Бо сонце непомітно перебігло

16] На п'ятдесят вже градусів, коли
17] Дістались ми туди, де тіні зграйно
18] Гукнули: "Шлях шукали ви й знайшли!"

19] Як достигають грона, то негайно
20] Скрізь виноградар терном затуля
21] Лазівки, не такі вузькі звичайно,

22] Як та, що нею лізти до шпиля
23] Ми почали з учителем поволі,
24] Як душ не стало чути іздаля.

25] Простують люди до Сан-Лео, Нолі
26] І пішки до Бісмантови ідуть,
27] Але звестись на бескиди ці голі

28] Було можливим лиш для крил, мабуть,
29] Високої мети, — ще й надихали
30] Слова поета, вказуючи путь.

31] Вузьким проваллям рушили ми в скали,
32] Де камінь в небеса свій верх простер,
33] І ми собі руками помагали.

34] Коли ж здолали ми крутий бар'єр
35] І вийшли на вузеньку полонину,
36] Спитав я вчителя: "Куди тепер?"

37] Він одповів: "Мене на верховину
38] Ти супроводь, не пожалівши сил,
39] А там я вожая тобі зустріну".

40] Але стрімкий був велетенський схил,
41] Який величніш за пряму здіймався,
42] Що нею ріжеться квадрант навпіл.

43] І я почав, бо віддих затинався:
44] "Лишаєш, батьку, ти мені сліди,
45] Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався"

46] "Синочку, хоч на камінь той зійди", —
47] Він вимовив, вказавши над собою
48] Серед урвистих скель облом гряди.

49] Од слів його я сповнився снагою,
50] Поповз за ним по кручених стежках
51] І, зрештою, на камінь став ногою.

52] І сіли так ми, щоб у нас в очах
53] На схід була дорога страхітлива, —
54] Приємно глянуть на відбутий шлях.

55] Спочатку вниз дививсь я, та вразлива
56] Увага йшла до сонця, бо зливавсь
57] На нас ранковий промінь десь ізліва.

58] Поет примітив, як я дивувавсь,
59] Що в сяйнім повозі їздець крилатий
60] Між нами й Аквілоном просувавсь,

61] І пояснив мені: "Якби Близнята
62] Були близ дзеркала, що ясно так
63] Повинне на всі сторони палати, —

64] Ми бачили б, що світлий зодіак,
65] Коли не хибить путь його безмежна,
66] Підходить під Возів небесний знак.

67] Збагнеш, від чого справа ця залежна,
68] Дізнавшися, що мають і Сіон,
69] І ця гора, йому супротилежна,

70] Єдиний обрій за твердий закон,
71] Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,
72] Де коні гнав бездольний Фаетон,

73] Отут, по цьому схилу, незабарна,
74] А там іде по тому, навпаки, —
75] І мисль твоя тоді не буде марна".

76] "Звичайно, — відповів я, — зір швидкий
77] Ніколи ще не був такий у мене,
78] Як нині, хоч мій розум затяжкий.

79] Незміряних кружінь кільце вогненне,
80] Що вчені звуть екватором його,
81] Лежить, між нами й сонцем полонене,

82] Як я добрав з пояснення твого,
83] Звідсіль на північ, хоч його ж євреї
84] На південь мають від шпиля свого.

85] Та не зневаж цікавості моєї:
86] Чи довго йтиме стежка ця важка,
87] Що важко навіть глянути на неї?"

88] А він мені: "Гора оця така,
89] Що ти спочатку тільки йти не в силі,
90] А вище — стане там хода легка.

91] Отож, коли для тебе стануть милі
92] І любі над усе стежки оті,
93] Мов плавний рух човна по тихій хвилі;

94] Коли ти дійдеш до кінця путі, —
95] Там тільки й зможеш на спочинок сісти,
96] Оглянеш сам усі місця святі".

97] Не встиг поет сказать цієї вісті,
98] Хтось поруч вимовив: "Аби знаття,
99] Що ти раніш не перестанеш лізти".

100] Обидва роздивились до пуття
101] Й побачили ізліва каменюку,
102] Що не помітив ні поет, ні я.

103] Ми підійшли. Там сіло на прилуку,
104] У холодок багато душ нудних,
105] Що в лінощах зневажили спонуку.

106] Одна, найслабша, мабуть, із слабких,
107] Собі руками обхопила ноги
108] Й поклала мляво голову на них.

109] "О пане мій, — я мовив, — глянь на цього,
110] Бо він — таки справжнісінький лежух,
111] Мов ліньки за сестер рідніші в нього".

112] Насилу повернув обличчя дух
113] І, ледве зиркнувши від стегон вище,
114] Сказав: "То й лізь, коли такий ти зух!"

115] Його впізнав я і, хоч гнувся нижче
116] Й від втоми важко дихати було,
117] До нього приступив. Коли ж я ближче

118] Спинився, трохи він підвів чоло
119] Й спитав: "То втямив ти, чом сонце Воза
120] З-за лівого твого плеча тягло?"

121] Його рвучкі слова й незграбність пози
122] Були такі, що мимохіть всміхнувсь
123] І мовив я: "Не по тобі ллю сльози,

124] Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?
125] Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,
126] Чи до колишніх звичок повернувсь?"

127] А він: "Чого б я, брате, вгору дерся, —
128] Мене б прогнав Господній птах від брам,
129] Бо слід гріхів і досі ще не стерся.

130] Мене й лишило небо цим місцям
131] На цілий строк мого земного віку,
132] Який лінивсь віддать я молитвам.

133] Бо слово має тут користь велику,
134] Як з серця йде, що взнало благодать.
135] А нам усім — лиш нидіти без ліку".

136] Поет рішив, що годі зволікать,
137] І вимовив: "Іди, піднісши око, —
138] На полудні не може сонце ждать,

139] Бо піч уже ступає на Марокко".

ПІСНЯ П'ЯТА
1] За вожаєм пішов, не поспішавши,
2] Й смиренно не підводив голови,
3] Коли, на мене пальцем показавши,

4] З юрби позаду хтось гукнув: "Диви,
5] Крізь другого не йде проміння з дива,
6] І він собі ступає, як живий!"

7] Я озирнувсь і вгледів, як щаслива
8] Цікаво роздивляється юрма
9] Мене, мене і темну пляму зліва.

10] "Чого хвилюється твій дух дарма,
11] Чому баритись? — вчитель мій промовив. —
12] Таж діла до їх слів тобі нема!

13] За мною йди, і хто б не марнословив,
14] Будь наче горда вежа кам'яна,
15] Що не схитне її ніякий повів.

16] У кого думка думку обмина,
17] Не скоро той зустрінеться з метою,
18] Штовхають-бо гадки одну одна".

19] Що міг сказать я, крім "Іду з тобою!"?
20] І у рум'янцях зашарівсь густих —
21] Змиває часом краска гріх собою.

22] А душі далі йшли, їх крок не тих,
23] І линуло молитви стоголосся,
24] "Помилуй мя", журливе, стих у стих.

25] Як глянули, що світлу довелося
26] З моїм зіткнутись тілом, — спів ущух,
27] І "О!" хрипке і довге протяглося.

28] І начебто гінці, за духом дух,
29] До нас підбігло двоє й попросило:
30] "Назвіть себе та ублажіть нам слух".

31] Учитель їм: "Перекажіть ви сміло
32] Отим, хто розпитатись вас послав,
33] Що в нього справді з м'яса й крові тіло.

34] Коли їм стежку тінню він урвав,
35] Хай, взнавши істину, його вшанують,
36] Щоб він для них колись в пригоді став".

37] Так прудко води в горах не шумують,
38] І промені, які несуть нам суш,
39] У серпні хмар так швидко не руйнують,

40] Як кинулись гінці назад, між душ,
41] Аби до нас всім роєм приєднатись,
42] Неначе вершники, що мчать чимдуж.

43] "Це люд, приречений весь час тинятись,
44] Біжить благать тебе, — сказав поет, —
45] Ти слухай їх, але не смій спинятись".

46] "О душе, йдеш ти до щасливих мет
47] З тим самим тілом, даним ще ізроду...
48] Та не стреми так свій неспинний лет!

49] Кого впізнаєш з нас, щоб мать нагоду
50] Про нього на землі розповісти?
51] Чого спішиш? Чому не зменшиш ходу?

52] Нам довелось тягар гріхів нести
53] Аж до хвилини смерті не своєї,
54] Коли осяяв пломінь нас святий.

55] Розкаяні і прощені, до неї
56] Ми в мирі з Богом тихо підійшли
57] У сяйнім блиску світлої киреї".

58] А я: "Не ті в вас риси, що були,
59] І я нікого розпізнать не можу,
60] Та, духи, що для святості жили,

61] Кажіть — я все зроблю во славу Божу,
62] Во ім'я миру, що мене веде,
63] Коли із світу в світ я переходжу".

64] Сказав один: "Тут клятв ніхто не жде,
65] Тобі, як всі, й без клятви довіряю,
66] Аби ти не знесилився ніде.

67] До тебе мову перший я звертаю,
68] Прошу: як завітаєш у краї,
69] Що близ Романьї й Кардового краю,

70] То в Фано просьби принеси свої,
71] Щоб ревно там за мене хтось молився,
72] Тяжкі гріхи змиваючи мої.

73] Я звідти родом, ранами ж покрився
74] І втратив кров, яка дає життя,
75] В онуків Антенора, бо змилився,

76] Шукавши в них безпечного буття;
77] На мене ж д'Есте був лихий без міри,
78] Несправедливий більш, ніж думав я.

79] Якби тоді поїхав я до Міри,
80] То серед інших, може б, досі жив, —
81] Мене ж в Ор'яко наздогнали звірі,

82] Побіг в болото я, між комишів,
83] І там упав, бо в мулі грузли ноги,
84] І річку крові власної уздрів".

85] І другий дух сказав: "Коли дороги
86] Ти пройдеш всі, куди умом сягнув,
87] То удостой мене жалю й помоги.

88] Я з роду славних Монтефельтро був,
89] Бонконте — я, і ні Джованна мила,
90] Ніхто не дбав, щоб спини тут не гнув".

91] Спитав я: "А яка ж вина вчинила
92] Так в Кампальдіно чи біда яка,
93] Що зникла назавжди твоя могила?"

94] "О, там же, в Казентіно, до струмка, —
95] Дух відповів, — що з назвою Арк'яно
96] Від Апеннін, з-під Ермо, витіка,

97] У день страшний загибелі, нерано,
98] З пробитим горлом ледве я дійшов,
99] Червонячи весь шлях свій кров'ю з рани;

100] І язиком, зважнілим для розмов,
101] "Маріє", — встиг шепнуть, як ти вже знаєш,
102] Лишаючи тілесний свій покров.

103] Живим скажи усе, що знати маєш.
104] Господній ангел взяв мене, й грозу
105] Зчинив той, з Пекла: "Гей, чого займаєш!

106] Коли вже за одну його сльозу
107] Тому, з небес, віддасть нетлінне кара,
108] То тлінному візок я підвезу!"

109] Відомо, як у висі гусне пара,
110] А з неї в небі остигає мла,
111] І далі вже пливе блакиттю хмара.

112] До злої волі, що шукає зла,
113] Додавши глузду, зняв він дим із вітром,
114] Бо звіку здатність ця в нього була,

115] І ввечері погнав наказом хитрим
116] Од Пратоманьйо аж до Апеннін
117] Хмарину й струсонув густим повітрям,

118] Що обернув ураз на воду він, —
119] І залило притьмом яри без ліку,
120] Бо грунт не міг увесь ввібрати плин.

121] Зусюди повінь цю несло велику,
122] Що завжди в русло головне зверта,
123] Й не стримати було навалу дику.

124] І труп мій кинула бистрінь крута
125] З Арк'яно в хвилі Арно по зливанню,
126] На грудях розриваючи хреста,

127] Що з рук я склав у мить страшну, останню.
128] Мій труп тягло між заростей рясних,
129] Аж поки мулом засмоктало й тванню".

130] "Коли ти вернешся з блукань трудних
131] І кожна пригадається подія, —
132] Сказала тихо третя після них, —

133] То не забудь, прошу, й мене: я — Пія.
134] Знайшла я в Сьєні світ, в Мареммі — тьму.
135] Це знає той, кого манила мрія,

136] Я ж подала для персня перст йому".

ПІСНЯ ШОСТА
1] Коли кінчиться партія у "цари",
2] Той, хто програвсь, од люті аж пашить,
3] Повторюючи всі костей удари,

4] За другим же юрба канюк спішить, —
5] Той зайде перед ним, смикне той ззаду,
6] А той ще — збоку ближче забіжить.

7] А він іде, всіх слухаючи зряду,
8] Щось даючи, аби прохач відстав,
9] І тим рятується, на їх досаду.

10] Отак і я обличчя повертав
11] У натовпі густому на всі боки
12] Й звільнився врешті, всім-бо обіцяв.

13] Там аретинець був, що скін жорстокий
14] Сталь Гіно Такко завдала йому,
15] І той, хто впав при втечі до протоки.

16] Там зводив руки на мольбу німу
17] Новелло Федеріго й той пізанець,
18] Чий батько добрість виявив саму.

19] Граф Орсо теж був, як і смерті бранець,
20] Що заздрість принесла сердезі край,
21] Хоч, мовив, був не за гріхи вигнанець.

22] Кажу про П'єра де ла Брочча.