Домбі і син - Діккенс Чарлз

Ті ж, що бували в містера Домбі лише на урочистих прийомах, часто й не знали, яка Флоренс з себе і, повертаючись додому, казали: "Так ото там, у кутку, сиділа міс Домбі? Вельми симпатична, та дуже вже худенька й задумана".

Вона й справді була така, — позначились переживання останніх місяців, — коли напередодні другої річниці шлюбу свого батька з Едіт (під час першої місіс Ск'ютон лежала паралізована) з почуттям неспокою й майже страху сіла до столу обідати. Особливих причин для страху не було — тільки сама знаменна дата, вираз на батьковім обличчі, підмічений нею мигцем, та присутність містера Турбота, завжди їй неприємна, а сьогодні більше, ніж будь-коли.

Едіт була в препишному вбранні, бо ввечері вони з містером Домбі збиралися на бенкет, і тому обід було подано пізно. З'явилася вона, коли всі вже сиділи, і містер Турбот підвівся, щоб провести її до столу. Попри всю її сліпучу красу, щось у її обличчі і в рухах, здавалось, навік відмежовувало її від Флоренс та й од усіх інших. І все-таки в очах, на мить повернених до неї, Флоренс добачила іскру тепла, і ще більше пожалкувала, що їх розділяє тепер така велика відстань.

За обідом розмовляли мало. Флоренс чула, як батько іноді питався щось містера Турбота про службові справи, чула, як той тихо відповідав, але на те, що вони говорили, зважала мало і прагла єдиного — щоб обід скінчився якнайскорше. Коли подали десерт і слуги повиходили, містер Домбі, що вже не раз прокашлювався у характерний спосіб, який не провіщав нічого доброго, сказав:

— Місіс Домбі, я попередив економку, що у нас завтра обідає кілька чоловік гостей. Сподіваюсь, ви знаєте про це?

— Я не обідаю вдома, — була відповідь.

— Товариство невелике, — байдуже вів далі містер Домбі, ніби не чуючи її, — дванадцять-чотирнадцять осіб. Моя сестра, майор Бегсток і ще дехто, з ким ви менше знайомі.

— Я не обідаю вдома, — повторила вона.

— При всій сумнівності підстав, які я можу мати, щоб з приємністю згадувати про цю подію сьогодні, — велично провадив містер Домбі, мовби вона й не казала нічого, — є проте умовності, що їх ми мусимо додержувати про око людське. Якщо ви не поважаєте себе, місіс Домбі…

— Не поважаю, — перебила вона.

— Мадам! — скрикнув містер Домбі, вдаривши рукою по столі,— прошу вас слухати мене. Я кажу, якщо ви не поважаєте себе…

Він глянув на неї, але обличчя, що було перед ним, не здригнулося б і під поглядом самої смерті.

— Турботе, — трохи спокійніше промовив містер Домбі, — оскільки ви вже були за посередника між мною і місіс Домбі і оскільки я волію дотримуватися благопристойності в усьому, що стосується мене особисто, я попрошу вас ласкаво переказати місіс Домбі, що коли вона не поважає себе, то я себе ще поважаю і тому наполягаю на своїх розпорядженнях щодо завтрашнього дня.

— Перекажіть вашому володареві, сер, — відповіла Едіт, — що я візьму на себе смілість поговорити про це з ним згодом і що говоритиму без свідків.

— Містер Турбот, мадам, — сказав її чоловік, — знає причину, яка змушує мене відмовити вам у цьому, і не повинен переказувати будь-які подібні повідомлення. — Побачивши, що вона повела очима, містер Домбі простежив за її поглядом.

— Тут присутня ваша дочка, сер, — мовила Едіт.

— Моя дочка й буде присутня, — відказав містер Домбі.

Флоренс, що підвелася була з місця, сіла знов і затулила руками обличчя, тремтячи.

— Моя дочка, мадам… — почав містер Домбі.

Та Едіт перебила його — голос, дарма що не завищений нітрохи, звучав так чисто, виразно та дзвінко, що був би почутий і в бурю.

— Я сказала, що говоритиму з вами віч-на-віч, — промовила вона. — Якщо ви ще не зовсім збожеволіли, зважте на мої слова.

— Моє право говорити з вами, мадам, коли хочу й де хочу, — відповів містер Домбі. — А маю охоту говорити тут і зараз.

Вона встала, немовби збиралася іти геть, але сіла назад і тим же тоном, зберігаючи самовладання і дивлячись на нього, сказала:

— Говоріть!

— Насамперед я повинен зазначити, мадам, що загрозлива постава, якої ви прибираєте, — сказав містер Домбі, — вам не пасує.

Вона засміялася. Діаманти в її волоссі здригнулися, затремтіли. Ходить легенда про самоцвіти, що тратять блиск, коли їхній власник опиниться в небезпеці. Коли б такими були і її діаманти, то ув'язнені в них промені світла ту ж мить утекли б і коштовне каміння стало б мерхле, немов свинець.

Турбот слухав, опустивши очі.

— Що ж до моєї дочки, мадам, — повернувся містер Домбі до початої теми, — то знання того, чого їй уникати в своїй поведінці, аж ніяк не суперечить її обов'язку перед батьком. Ви, за даних обставин, правите їй за яскравий зразок, який, я сподіваюся, піде їй на користь.

— Що ж, я більше не перебиватиму вас, — відказала його дружина, незворушна в усьому — в погляді, в голосі, в позі. — Не встану, не піду звідси аж до останнього вашого слова, — навіть якщо дім займеться!

Містер Домбі ворухнув головою, наче на знак саркастичної вдячності за увагу, і повів мову далі. Тільки вже не з тим самовладним спокоєм, що раніше: блискавична стурбованість Едіт, коли зайшлося про Флоренс, і повна байдужість цієї ж Едіт до нього самого і його зауваг, пекли і млоїли, мов заструплена рана.

— Місіс Домбі, — сказав він. — Мабуть, це не суперечитиме доброму вихованню моєї дочки, коли вона знатиме, яка то прикра і хибна річ — упертість, надто коли зловживати її, — додам: невдячно зловживати — після вдоволення своїх амбіцій та інтересів. Як одні, так і другі, гадаю, зіграли певну роль у тому, що спонукало вас зайняти теперішнє ваше місце за оцим столом.

— Ні! Я не встану, не піду звідси, аж до останнього вашого слова, — повторила вона достоту ту саму фразу, — навіть якщо дім займеться!

— Річ цілком природна, — провадив він далі, — що вас турбує присутність будь-кого, хто чує ці малоприємні істини; тільки чому, — тут він не зміг приховати своїх справжніх почуттів і похмуро глянув на Флоренс, — хтось може надати їм більшої сили й переконливості, ніж я, хоч вони мене прямо зачіпають, — цього я направду не розумію. Цілком природно, ви не хочете почути у присутності третіх осіб, що вами керує бунтівний дух, який вам несила відразу приборкати; який ви будь-що повинні приборкати, місіс Домбі, — дух, який, мушу з жалем сказати, виявляв себе й давніше, — що я не раз помічав, з певним невдоволенням і сумнівами, ще до нашого одруження, — у ваших взаєминах з покійною матір'ю. Та лік проти цього — у ваших власних руках. Я, починаючи цю розмову, аж ніяк не забув про присутність моєї дочки. Прошу й вас не забути, що завтра тут будуть присутні кілька сторонніх осіб і що, з огляду на пристойність, вам слід прийняти їх як годиться.

— Отже, — сказала Едіт, — вам мало знати те, що було сказано між нами; мало того, що подивившись сюди, — вона показала на Турбота, який слухав усе це, опустивши очі, — нагадуєте про ганьбу, якої мені завдали, мало того, що подивившись сюди, — рукою, що затремтіла вперше і востаннє, вона показала на Флоренс, — згадуєте, що зробили і на які жахливі муки — щоденні, щогодинні, повсякчасні — цим мене прирекли. Вам мало того, що день цей, як жоден інший, пам'ятний мені душевними тортурами (цілком заслуженими, але такому, як ви, цього не зрозуміти), від яких я, на жаль, не померла. Вам хочеться ще, щоб довершити, зробити цю підлість — продемонструвати їй всю глибину безодні, в яку я впала. І це ви робите, знаючи, що змусили мене, заради її спокою, зректися єдиного в моїм житті щирого почуття, знаючи, що заради неї я, коли б могла, — але я не можу: надто вже з душі від вас верне, — скорилася б вашій волі й стала б найпотульнішою з ваших рабів!

В такий спосіб віддавати дань величі містера Домбі було не можна. Старе почуття прокинулось у нім і набрало нової, ще більшої сили. Знову, в таку важку хвилину його життя, на першому плані — ця занедбана дитина, підтримана навіть цією бунтівною жінкою, — сильна там, де він безсилий, вседержителька там, де він — ніщо.

Він повернувся до Флоренс, начеб усе це виголосила вона, й попросив залишити кімнату. Затуливши обличчя, тремтячи й плачучи, Флоренс вийшла.

— Я розумію, мадам, — спалахнувши гнівним тріумфом, сказав містер Домбі, — той дух противенства, який скерував ваші почуття в це річище, але їх перегачено, місіс Домбі, перегачено й повернуто назад!

— Тим гірше для вас! — незворушно відповіла вона. — Атож! — бо він різко обернувся на ці слова. — Що гірше для мене, те у мільйон разів гірше для вас. Зважте хоч на це, коли на все інше не зважаєте.

Діамантовий серпик, що стягував їй волосся, зблиснув і заіскрився, наче зоряний міст. Діаманти, видно, не були чарівні — інакше поблякли б, потьмяніли б, як поганьблена честь. Турбот сидів і слухав, не піднімаючи очей.

— Місіс Домбі, — сказав містер Домбі, збираючи усе своє зарозуміле самовладання, — такою поведінкою вам не вдасться добитися моєї прихильності чи відвернути мене від моїх намірів.

— А між тим, це єдине, у чому я щира, хоч воно відбиває далеко не все, що у мене в душі, — відповіла вона. — Але якби я передбачала, що цим можу завоювати вашу прихильність, — я б і це стлумила в собі, коли таке людині під силу. Я не зроблю нічого з того, що ви просите.

— Я не звик просити, місіс Домбі, — зауважив він. — Я наказую.

— Я не хочу займати ніякого місця у вашому домі — ні завтра, ні в наступні річниці. Я не хочу, щоб мене виставляли в цей день як куплену вами неслухняну рабу. Якби я мала відзначати день мого одруження, то лише як день ганьби. Самоповага! Благопристойність! Що вони для мене? Ви зробили все можливе, щоб вони стали для мене нічим: вони й справді ніщо для мене.

— Турботе, — поміркувавши хвильку, промовив нахмурений містер Домбі, — місіс Домбі в усьому цьому так забуває про себе й про мене і ставить мене в умови такі невідповідні моїй удачі, що я змушений покласти цьому край.

— Тоді звільніть мене, — сказала Едіт, незрушна, як і досі, ні в голосі, ні в погляді, ні в поставі, — від пут, якими я зв'язана. Дозвольте мені піти.

— Мадам? — згукнув містер Домбі.

— Відпустіть мене. Поверніть мені волю.

— Мадам? — повторив він. — Місіс Домбі?

— Скажіть йому, — повернула Едіт своє горде обличчя до Турбота, — що я бажаю розлучення.